Повернення Трампа – Як Україні зробити новообраного президента США союзником
Дмитро Наталуха
Один із найпоширеніших прикметників, яким ЗМІ описують зовнішню політику Дональда Трампа, — «непередбачувана».
Утім, професори Кембриджського університету Брендан Сіммс і Чарлі Ладерман у книжці «Дональд Трамп: формування світогляду» доходять однозначного висновку: у рішеннях і судженнях 45-го президента США стосовно міжнародних відносин немає нічого спорадичного, його переконання формувалися системно і послідовно починаючи з 1970-х і на сьогодні зазнали мінімальних змін.
«Більшість зовнішньополітичних тем, пов’язаних із Дональдом Трампом під час кампанії 2016 року, були помітні ще три десятиліття тому, за винятком імміграції та, можливо, тероризму. […] Загалом із плином часу у зовнішньополітичному мисленні Трампа спостерігається надзвичайна послідовність».
Це може прозвучати несподівано для більшості, особливо для тих українських авторів і оглядачів, які характеризували його публічну риторику як імпульсивну, ексцентричну і реакційну. Але реальність така, що в інших дослідженнях досвіду, інстинктів і переконань Дональда Трампа, зокрема на шпальтах Foreign Affairs, Brookings, Financial Times, The Atlantic, Washington Post, Wall Street Journal та інших видань, дійшли схожих із Сіммсом і Ладерманом висновків, якщо не ідентичних.
Коли влітку цього року я перечитував книжку обох своїх колишніх викладачів, то не міг не замислитися над її актуальністю сьогодні, особливо в контексті України, з огляду на повернення президента Трампа до Білого дому 2025 року.
Тож ця стаття — спроба адаптувати ці та інші висновки до сучасних реалій і запропонувати аргументи на користь другої адміністрації президента Трампа в контексті України.
Зранку — Америка, ввечері — Україна
Перше, що впадає в очі у матеріалах мейнстрімових авторів на тему зовнішньополітичних поглядів Дональда Трампа, особливо із зазначенням його обережності щодо НАТО та так званого транзакційного підходу до міжнародних відносин, це висновок, що такі погляди не можуть бути сприятливими для України.
Зокрема, це часто пов’язують із доктриною «Спочатку Америка» (America First), яка буцімто на перший план ставить швидкі, практичні і безпосередні рішення на користь американських інтересів замість рішень концептуальних, ідеологічних і дискусійних, чия користь неочевидна для середньостатистичного американського виборця в короткостроковій перспективі.
Однак тут для початку варто було би заглибитись у природу цієї доктрини, адже при її правильному розумінні можна знайти іншу, несподівано оптимістичну, перспективу стосовно того, що президентство Трампа може означати для України.
Отже, доктрину «Спочатку Америка» зазвичай прийнято розглядати як ізоляціоністську, тобто таку, яка має намір ізолювати США від зовнішньополітичних процесів і непропорційно пріоритезувати внутрішню політику над зовнішньою. Простими словами, це про бажання США «зачинитися» на своєму континенті, максимально сфокусуватися на домашніх справах і значно послабити свій інтерес до всього, що відбувається поза океаном, — ООН, НАТО, ЄС, Близький Схід тощо. Виняток становить хіба що Китай як гравець, чий вплив на домашні справи США вже неможливо ігнорувати.
Насправді ж у світогляді Трампа зовнішня політика і внутрішні проблеми США нерозривно пов’язані між собою, але основою цього зв’язку є економіка, хоч і з доволі неочікуваного ракурсу.
Так, основна претензія президента Трампа до зовнішньополітичної діяльності попередніх адміністрацій Білого дому полягає в ірраціональному витрачанні ресурсів на те, що він називає state-building, тобто на допомогу іншим країнам розбудувати у себе вдома національну державу західного зразка. Показовими прикладами можуть виступити як Ірак, так і Афганістан, де Сполучені Штати при різних адміністраціях витрачали купу грошей і часу на побудову світських ліберальних демократій. Як ми вже зараз знаємо — безрезультатно.
Відповідно, Дональд Трамп відкидає таке «закордонне державотворення» як каприз купки осіб, який відволікає ресурси від економічної реконструкції США. В цьому контексті «Спочатку Америка» — це передусім про подальшу відмову саме від політики такої національної розбудови інших держав за рахунок США та натомість спрямування цих ресурсів як інвестицій у безпеку та інфраструктуру всередині Штатів. У ширшому контексті «Спочатку Америка» — це взагалі про зменшення ролі США у підтримці існуючого ліберального світового порядку.
До чого тут ліберальний світовий порядок? Знову-таки, для когось це може прозвучати контрінтуїтивно, але в основі бунту Трампа проти цього порядку, безсумнівно, знову лежить економіка. Трамп відкидає сучасний міжнародний ліберальний порядок, бо переконаний, що в існуючій системі координат США отримують нечесну угоду не тільки від своїх ворогів, але — і це найважливіше — і від своїх друзів. При цьому варто нагадати, що президент Трамп є автором бестселера під назвою «Мистецтво угоди».
«Людям потрібне его, цілим народам потрібне его. Я думаю, що нашій країні потрібно більше его, тому що її так сильно обдирають наші так звані союзники».
Саме звідси випливають його тези про те, що інші країни повинні належним чином заплатити США, які ви могли чути у його публічній комунікації. Ще в юності Трамп описував Сполучені Штати як «другосортну економічну силу, країну-боржника», якій інші країни вважають за можливе не віддавати належного, тобто яка не має достатньої поваги на міжнародному рівні, щоб це змінити. Саме звідси і буквальна «одержимість повагою», яка визначила оцінку того, чи ставиться та чи інша країна до США з «належною повагою», як ключову складову світогляду 45-го президента Сполучених Штатів.
Ось що є засадничими блоками доктрини «Спочатку Америка» в інтерпретації Трампа. Сіммс і Ладерман підтверджують, що хоча «Спочатку Америка» і звучить ізоляціоністськи, насправді ж ідеться про: а) вимогу більшої відповідальності від союзників і б) фокусування керівництва країни на конкретних результатах замість безкінечного процесу варіння супу з аморфних цінностей.
Для України це може означати, що у власній комунікації із США доведеться відмовитися від звичних уже для цілого покоління акцентів на допомозі США у розбудові та зміцненні тут демократичних інституцій і громадянського суспільства, — це і є складові того «закордонного державотворення», яке нова адміністрація Білого дому волітиме згортати.
З іншого боку, це може означати і довгоочікуваний перехід від «глибоких занепокоєнь», безкінечного балансування і надто загальних політик до конкретних двосторонніх домовленостей, які можуть дати швидші та відчутніші результати.
Чого, схоже, нам точно слід уникати, то це позиціонування України як молодої держави і слабкої економіки, яка потребує благодійної допомоги у націєтворенні та відновленні.
Прагматизм без зайвих формальностей
Світогляд Трампа, безсумнівно, заснований на прагматизмі, часто надає перевагу конкретним результатам над ціннісно-ідеологічними конструктами і кампаніями.
Журналіст Джордж Бім, автор одного з бестселерів про світогляд Дональда Трампа, зазначає, що давній скептицизм 45-го президента США щодо обов’язку Сполучених Штатів намагатися поширювати свої ліберальні та демократичні цінності по всьому світу був добре задокументований.
Йому вторять Сіммс і Ладерман: на їхню думку, мало хто із президентів США був настільки готовий публічно заявити, що цінності американської нації відіграватимуть незначну роль у здійсненні зовнішньої політики його адміністрації.
Крізь ці лінзи потрібно дивитись і на його попередню та майбутню комунікацію з Путіним, Кім Чен Ином та іншими особами, яких ми можемо вважати ціннісно ворожими.
Ще одні лінзи, крізь які можна дивитися на відносини Трампа з іншими лідерами, — це їхня конкуренція із США в тій самій економіці. Головні проблеми першого строку президента Трампа були економічними, тому він не розглядав Росію як серйозного конкурента Америці (бо економічно Москва не конкурент Вашингтону). На відміну від Китаю.
Відповідно, Трамп може щиро поважати певні якості Путіна, які відгукуються у його власному характері, але якщо Путін почне здаватися йому інструментом економічного посилення Китаю, така повага може швидко закінчитися.
Тож міжперсональні стосунки Трампа не потребують спільних цінностей. Це варто зрозуміти й усвідомити наслідки цього.
Адже це означає, що, хоча новообраний президент може ставити під сумнів традиційні альянси, він також відкритий і до стратегічних партнерств, але за умови, що сприймає їх як економічно вигідні.
І якщо Україна зможе показати себе як цінного партнера з унікальними пропозиціями для регіональної безпеки чи для зростання економіки США (що вже відбувається за рахунок допомоги Україні), існує реальний шанс, що адміністрація Трампа надасть практичну підтримку, можливо, навіть більш цілеспрямовану та дієву, ніж за попередньої адміністрації Білого дому.
Як бачимо, питання економічного інтересу США постійно відлунює у зовнішньополітичних рішеннях Трампа. І хоча економіка справді посідає центральне місце в його баченні, лише її не можна назвати вирішальним фактором. Президент Трамп вірить не в міжнародний, а в національний капіталізм, заснований передусім на внутрішньому будівництві та виробництві, а не на міжнародній торгівлі та фінансах. У цьому плані «трампономіка» — це послідовна програма, яка передбачає максимальну концентрацію ресурсів вдома, якщо за кордоном вони приносять бюджету меншу користь. Але для нього важливі і такі категорії, як повага, імідж, перемагання. Тому, напевне, до вирішальних факторів слід віднести і прагматизм, який часто помилково сприймають як ізоляціонізм.
Узагалі ось це уявлення про те, що 45-й президент США є суто ізоляціоністом, — одне з найбільш хибних. Трамп, радше, прагне переоцінити та відкоригувати відносини, відкалібрувати їх, щоб забезпечити для Америки чітку відчутну у найближчій перспективі віддачу в усіх можливих категоріях.
І тут інтереси США і України, знову-таки, можуть знайти доволі неочікувану гармонію. Усвідомлення прагматичних очікувань нової адміністрації може відкрити для України можливість запропонувати опції співпраці, які прямо і практично відповідають інтересам США, наприклад, протидія російській дезінформації, розвиток критичної сировини, долучення українських ресурсів до перегонів із Китаєм у сфері штучного інтелекту тощо.
Прагматичний характер політики Трампа означає саме те, що від України очікують дуже чітких пропозицій у контексті позиціонування себе як ключового гравця в ширшій стратегії США щодо створення стабільності у Східній Європі.
Та насамперед — потреби у цій стабільності для США.
Трофеї належать переможцю
Багато авторів, які досліджували світогляд Трампа, підкреслюють сильний акцент на суверенітеті та самодостатності.
Хоча це іноді призводило до тертя із союзниками, ці категорії глибоко резонують із становищем України. Ми ведемо затяжну боротьбу за утвердження саме свого суверенітету. Світогляд Трампа природно поважає нації, які виборюють власну самостійність і повагу до себе. Він дивиться на життя як на бій, але нескінченна боротьба без явної перемоги для нього нестерпна. Так, одним із частих дорікань з боку Трампа його попередникам було: «Ми більше не виграємо» (we don’t win anymore).
Тому перемога обов’язково має бути, але вона має бути тотальною. Це резонує з його улюбленим висловом «трофеї належать переможцю» (to the victor — the spoils), згідно з яким перемога — це завжди гра з нульовою сумою, в якій переможець отримує все.
Таке сприйняття реальності як боротьби президент Трамп переносить із бізнесу у політичну сферу. Від декларує загальний запит на «жорсткість» і стверджує, що його особиста філософія ґрунтується на сприйнятті «життя певною мірою як боротьби», що відображає його гоббсівський погляд на міжнародні відносини, в якому світ є анархічним, а сила має першочергове значення.
Це дає підстави говорити про те, що Дональд Трамп належним чином оцінює опір України російській агресії. Не в останню чергу і тому, що він часто захоплюється і вважає сильними саме ті нації, які діють рішуче в своїх інтересах. Цей наратив підходить до нинішньої позиції України.
При цьому такий вагомий акцент на силі сприймається передусім через здатність відстояти власний національний інтерес, а вже потім — через її використання як інструменту глобальної політики, як цього можна було би очікувати.
Президент Трамп у своїх інтерв’ю неодноразово зазначав, що, на його думку, США не повинні бути світовим охоронцем (world keeper) і світовим поліцейським. Це пов’язано з уже наведеним вище аргументом, що він не має наміру займатися «закордонним державотворенням», а також, знову-таки, із суто економічними причинами: статус світового охоронця і поліцейського — це неефективні видатки.
Неефективні вони перш за все через непропорційну участь європейських союзників у фінансуванні НАТО, бо останні не поспішають виконувати свої зобов’язання щодо 2% ВВП. А якщо хтось вважає за можливе не виконувати перед тобою свого зобов’язання, значить, ти — слабкий. «Ви побачите стиль життя [європейських країн], в який неможливо повірити. Вони живуть так, тому що ми даємо їм їхню свободу, а вони нічого не дають нам натомімть». «Я вважаю, що люди повинні робити внесок, а інші країни — великий внесок, для цієї країни [США] за те, що ми робимо для того, щоб зберегти їхню свободу, і щоб вони були вільними, і щоб дозволити їм бути вільними».
Українці щодня роблять цей внесок за найвищою ціною — своїми життями, тому недивно, що такий підхід до міжнародної безпеки багато хто вважає «транзакційним». Але в якомусь сенсі саме цей транзакційний підхід Трампа до альянсів США в Європі та Східній Азії залишається найбільш передбачуваним аспектом його зовнішньої політики.