Рьо Йошідзава тримає віяло так, наче це заряджений пістолет: повільний нахил голови, мерехтіння шовку, і ось з тіла тридцятирічного чоловіка постає витончена жінка, сформована вісімнадцятьма місяцями щоденних тренувань під наглядом живого майстра кабукі — Накамури Ґандзіро IV. Це ключова сцена «Кокухо» (国宝, «Національне надбання») — драми про традиційний японський театр, що стала найкасовішим японським ігровим фільмом в історії, зібравши 128 млн доларів. Кожен десятий мешканець країни відвідав показ, щоб побачити, як син якудзи вчиться грати жінку на сцені.
У часи, коли японський бокс-офіс беззаперечно належить аніме та франшизам, артхаусна стрічка про оннаґату — чоловіка, що виконує жіночі ролі в кабукі, — побила 22-річний рекорд «Ритму і поліції 2» і залишила далеко позаду «Месників: Завершення», які на японському ринку зібрали вдвічі менше.
Кров якудзи, шовк кабукі
Наґасакі, 1964 рік: чотирнадцятирічний Кікуо Тачібана спостерігає, як його батька — главу якудзи — вбивають у засніженому саду. Знаменитий актор кабукі Хандзіро, якого грає Кен Ватанабе з величною стриманістю, що стала його фірмовим знаком ще з «Останнього самурая», бере під опіку сина ґанґстера, оскільки розпізнав у ньому те, чого не мав навіть його рідний син Сюнсуке: талант, настільки сліпучий, що межує з прокляттям.
Далі — п’ятдесят років суперництва й братерства, зрад і самопожертви, в яких Кікуо і Сюнсуке зростають разом, виходять на сцену разом і змагаються за право називатися «кокухо» — «національним надбанням» — найвищим титулом для митця в Японії, який одночасно має не більше як сотня людей у всій країні. Фільм знято за однойменним бестселером Сюїчі Йошіди — романом на 800 сторінок. Перший монтаж тривав чотири з половиною години, і режисер Лі Сан-іль описав процес скорочення до трьох годин як «хірургію без анестезії».
Дзайнічі знімає найбільш «японський» фільм
Лі Сан-іль народився 1974 року в Ніїґаті. Він — дзайнічі-кореєць третього покоління — нащадок корейців, які опинилися в Японії внаслідок колоніальної окупації Корейського півострова 1910–1945 років, і належить до спільноти з приблизно 450 тисяч осіб, яка десятиліттями існує у складній зоні між двома ідентичностями. Його батько викладав у корейській школі Чхонрьон, пов’язаній із КНДР, сам Лі навчався в корейській школі до старших класів, і, на відміну від багатьох дзайнічі, які беруть японські імена, щоб уникнути побутової дискримінації, ніколи не змінював прізвища, не обирав псевдоніма й не маскував свого походження.
Усі його фільми — «Лиходій», «Гнів», «Непрощений» — обертаються навколо однієї й тієї ж теми: чужий у ворожому середовищі, людина, яка намагається знайти своє місце у світі, що її відторгає. І ось «Кокухо» — проєкт, який Лі виношував п’ятнадцять років: про аутсайдера, сина якудзи, який входить у найбільш герметичний, кастовий, спадковий світ японської культури — театр кабукі — й досягає його абсолютної вершини. Дзайнічі-кореєць зняв найбільш «японський» фільм в історії японського кіно.
Оннаґата: коли чоловік стає жінкою
Для західного глядача слово «кабукі» часто звучить зневажливо — в англійській мові вираз kabuki theater використовують для позначення показних, але порожніх політичних жестів, і фільм Лі Сан-іля демонструє, наскільки це уявлення поверхове. Кабукі — театральна форма з чотирьохсотлітньою історією, де всі ролі виконують чоловіки, а оннаґата (女形) — актори, які спеціалізуються на жіночих ролях, — вважаються носіями найвищої майстерності: вони прагнуть не імітувати жінку, а створити ідеалізовану жіночність, яка перевершує реальність.
Кабукі виник на початку XVII століття як театр міського простолюддя — на противагу аристократичному театру но — й від самого початку був просякнутий парадоксами: перші вистави ставила жінка, танцівниця Ідзумо-но Окуні, але вже 1629 року шьоґунат Токуґава заборонив жінкам виступати на сцені, вважаючи їхню присутність занадто провокативною, й відтоді всі ролі — і чоловічі, й жіночі — виконують виключно чоловіки. Із заборони виникла ціла філософія: оннаґата не імітує жінку, а створює жіночність як абстракцію, очищену від біологічного й піднесену до рівня чистого мистецтва. Багато хто з великих оннаґата стверджував, що справжня жінка ніколи не зможе зіграти жіночність так переконливо, як чоловік, бо не здатна подивитися на неї іззовні.
Сцена кабукі — це окремий всесвіт із власною фізикою: «ханамічі» (花道, «квітковий шлях») — довгий поміст, що проходить крізь залу і стирає межу між глядачем і актором; «міе» — завмирання в драматичній позі з нірамі — перехрещуванням очей, коли одна зіниця рухається до перенісся, що стало однією з найвпізнаваніших візуальних ікон Японії; «куроко» — помічники в чорному одязі, яких глядач зазвичай «не бачить», хоча вони стоять на сцені поруч із актором. Увесь цей арсенал передається через систему «іемото» — спадкову ієрархію, де сценічне ім’я, репертуар і навіть жести є власністю родини, а не індивідуального таланту, і саме тому вторгнення аутсайдера в цей світ — не просто сюжетний хід «Кокухо», а справжнє порушення культурного табу.
Рьо Йошідзава та Рюсей Йокогама тренувалися півтора року під керівництвом Накамури Ґандзіро IV, вивчаючи не лише хореографію, а й «ката» — канонічні форми руху, що передаються з покоління в покоління, — і результат виявився настільки переконливим, що фільм отримав номінацію на «Оскар» за найкращий грим і зачіски — це перша така номінація для японського фільму з японською командою. На 98-й церемонії Академії в березні 2026 року «Кокухо» програв «Франкенштейну», а до категорії «Найкращий міжнародний фільм» не потрапив, хоча й пройшов до шортлиста, — і це окрема розмова про те, як Голлівуд сприймає азійське кіно, що не вписується у звичні жанрові рамки.
Втім, головний «Оскар» цього фільму — не статуетка, а культурний вплив: за даними японських медіа, продажі квитків на реальні вистави кабукі зросли на 20%, великі театри зафіксували приплив молодих глядачів і тих, хто вперше відвідав кабукі.
«Бонтан Аме» для сечового міхура
Хронометраж «Кокухо» — 2 години 55 хвилин без антракту, і для японських глядачів це створило цілком реальну логістичну проблему, яка вибухнула в соцмережах вірусним лайфхаком: щоб не виникало бажання відвідати туалет під час довгого фільму або концерту, потрібно з’їсти кілька «Бонтан Аме» — м’яких жувальних цитрусових цукерок зі смаком помело від компанії з Каґошіми, яка виробляє їх з 1924 року. Логіка — хай і не підтверджена науково — полягає в тому, що цукор стимулює вироблення антидіуретичного гормону, а жувальна текстура відволікає від позивів.
«Бонтан Аме» — столітня цукерка з їстівною обгорткою з рисового крохмалю, що зазвичай продається як даґаші, тобто дешеві дитячі ласощі за кілька десятків ієн, — раптово стала дефіцитним товаром. Seika Foods не встигала з постачанням, у конбіні з’явилися рекламні стенди «Йдете на концерт? Йдете в кіно? Візьміть «Бонтан Аме»!», а тренд потрапив до Південної Кореї. Японська цукерка з Каґошіми стала мемом по обидва боки Корейської протоки — завдяки фільму корейського режисера про японський театр, і є в цій симетрії щось невловимо гарне.
В останній сцені фільму журналіст запитує постарілого Кікуо, чого він іще шукає, і той відповідає одним словом: «Пейзаж» — той самий пейзаж, який він побачив ще юнаком під час виступу легендарного оннаґати Манґіку, де біль і краса стали нерозрізненними, де тіло перестало бути тюрмою й перетворилося на інструмент, де традиція виявилася не кайданами, а крилами.
Кікуо не народився в родині акторів кабукі, Лі Сан-іль не народився японцем. Проте обидва довели, що традиція — це не кров, а вибір, помножений на одержимість. На Токійському міжнародному кінофестивалі 2025 року Лі отримав нагороду імені Акіри Куросави за видатний внесок у світовий кін