Шлінчак: Якби не відбувалася війна, Росія потрапила б у свою путінську епоху брежнєвщини.

Займемося філософською якбитологією, щоб зрозуміти, як ми опинилися в теперішній ситуації. І чому важливо усвідомити суть путінського задуму, щоб оголосити провальну з багатьох аспектів “СВО”

Смію припустити, що тут мав місце не лише стратегічний прорахунок, а й прагнення російської еліти уникнути абсолютно інерційного сценарію розвитку.

На кінець 2021 року Росія поступово занурювалася в застій. Путін мав рейтинг, але вже не мав “історичного майбутнього“. За даними “Левада-центру”, у грудні 2021 року його особисте схвалення становило близько 65%. Для будь-якого демократичного політика це було б багато, але для Путіна — явно недостатньо.

Світовий банк у грудні 2021 року прогнозував для Росії зростання 2,4% у 2022 році та уповільнення до 1,8% у 2023-му. І прямо вказував, що довгострокова проблема Росії — низький потенціал зростання, без якого неможливо підвищувати доходи й рівень життя. Тобто гроші були, але потенціалу рухатися вперед (з урахуванням зростаючої ролі Китаю) вже не існувало.

Carnegie ще у 2021 році описував російський сценарій так: надмірне втручання держави, централізована та неефективна адміністративна система, відсутність довгострокового планування, деградація людського капіталу. Опитані економісти й бізнес-лідери тоді фактично дійшли висновку, що в межах чинної політичної та економічної моделі Росія не зможе змінити свою траєкторію, а її середньо- і довгостроковий сценарій — це багаторічна стагнація.

Якби не було війни, Росія, найімовірніше, потрапила б у свою путінську брєжнєвщину. Це було б повільне “прокисання імперії“, яка лише спостерігала б за тим, як інші просуваються вперед, а вона буксувала на місці. Формально Путін міг залишатися в президентському кріслі до 2036 року. На той момент Конституцію вже переписали, а російські еліти просто змирилися з тим, що до кінця життя Путіна у нього не буде наступника. Російська система займалася самообслуговуванням з подачками для населення, з посадками інакомислячих, з вичавлюванням молоді за кордон, з підсадкою регіонів на дотації. Економіку ніхто не збирався реформувати, оскільки реформа була небезпечнішою за застій. Це і був початок брєжнєвщини, коли країна перестає рухатися і лише імітує, що дихає.

І Путін, здається, це відчув. Не хочу виправдовувати його рішення, але хтось явно пояснив йому, що в інерційному сценарії ніякої величі він не досягне. Буде лише тривале старіння та охорона власного мавзолею.

І тоді він вирішив діяти не як Брежнєв, а як Сталін. Адже сталінщина, на відміну від брєжнєвщини — це мобілізація.

Сталінщина ламає суспільство під “велику мету“, вимагає жертв, ворогів, фронту і трофеїв. І Україна для Путіна мала стати саме таким трофеєм, який би підтвердив, що він не старий дідусь, а історична постать — відновлювач нової імперії. Йому була потрібна не безпека Росії (про яку він постійно говорив), а подія, яка замінить Росії майбутнє. Бо без війни росіянам довелося б рано чи пізно ставити дуже неприємні питання. Чому країна з нафтою, газом, лісом, металом, ядерною зброєю і космічними амбіціями живе так, ніби головна національна ідея — це дотягнути до наступної пенсійної реформи? Чому діти чиновників живуть у Європі, а народу пояснюють, що Європа загниває? Чому “вставання з колін” триває вже двадцять років?

Війна замінила відповіді на всі запитання. Тепер є лише одне пояснення — фронт, санкції, “історична місія“, країна воює. У цьому сенсі суть війни стала очевидною. Це була не війна проти НАТО і не війна за “захист російськомовних“. Тим більше — не війна за Донбас.

Справжня причина глибша — російський режим уперся в межу власної стагнації. І замість того, щоб змінюватися, вирішив за рахунок України перезапустити, в першу чергу, свою систему — за рахунок територій, населення, ресурсів.

Ну, і демонстрація сили мала б змусити ненависну Європу затрястися. “Можем повторить” – це ж для цього було заготовлене гасло.

Тому зараз, усвідомлюючи цю логіку, важливо розуміти й суть подальших дій. Бо тепер “стагнація війни” для Путіна так само небезпечна, як і безвоєнний застій. Тому оголошення миру не відбудеться, він йтиме до кінця. Сподіваюся, швидкого.

* * *

І кілька слів про нас. Україна без війни мала б зворотний від Росії процес — еволюційність змін, політичний рух, ймовірна зміна влади, конфлікти еліт, громадський тиск. Помилки Володимира Зеленського могли б коштувати йому посади. Це була б нервова, шумна, але жива демократія, яка все одно рухалася б до реформ і до Європи. Важко, повільно, але в правильному напрямку.

І це точно контрастувало б із тією системою, яку Путін вибудовував би десятиліттями. Війна стала не способом “захистити Росію“, а спробою зламати Україну, яка йшла (і поки що йде) іншим шляхом. Путін хотів довести, що Україна — це випадковість, failed state. А довів протилежне. Це Росія все більше перетворюється на неспроможну державу.

Джерело

Про автора. Віктор Шлінчак, голова правління Інституту світової політики

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.