Семиволос: Сполучені Штати одночасно здійснюють військові дії проти Ірану та ведуть з ним переговори.
Одна з основних проблем американської стратегії стосовно Ірану — це визначення цілей
Яких саме результатів прагне досягти адміністрація Трампа? Суть у тому, що американці оголошують три потенційні цілі, але жодну з них не реалізують послідовно.
Розглянемо це детальніше.
Перша мета — забезпечення свободи судноплавства в Ормузькій протоці. Нагадую, що до 28 лютого 2026 року це було очевидним фактом. Наскільки я можу зрозуміти, досягти цього можна — і досить швидко — за допомогою дипломатичних засобів. Досить на початку зняти подвійну блокаду: американську та іранську.
Наступна мета — попередження розповсюдження ядерної зброї — також є досяжною метою через перевірені механізми: обмеження збагачення, інспекції, скорочення запасів. Тобто повернення до формату ядерної угоди 2015 року, з якої США вийшли під час першого терміну Трампа у 2018 році.
І, зрештою, — зменшення регіонального впливу Ірану, що фактично є зміною режиму, хоча адміністрація цього прямо не визнає.
У чому полягає проблема визначення цілей?
Адміністрація риторично схиляється до третьої мети, але фактично не готова заплатити за неї ціну (тривала війна, війська “на землі”, роки конфлікту). Водночас вона веде переговори з тим самим режимом, який нібито хоче усунути, — і вимагає від нього поступок, які можна вважати капітуляцією.
Це принципова суперечність: максималістські вимоги + небажання воювати + переговори з противником — і все це одночасно. Іран не вважає себе переможеним, тому не капітулює. Політика застрягла між двох стільців: тиск є, але результату немає.
Читайте також: Чому блокада Ормузької протоки — безглузда справа
Ще одна проблема, на яку слід звернути увагу, — фактичні дані ігноруються або підганяються під бажаний результат. Наприклад, у питанні іранської блокади був розрахунок, що морська блокада швидко “задушить” Іран: за 13 днів іранські сховища нафти заповняться, експорт зупиниться, а економічний тиск змусить Іран капітулювати.
Проте реальна ситуація виявляється іншою. Міад Малекі — колишній старший стратег із санкцій у міністерстві фінансів США, нині старший науковий співробітник Foundation for Defense of Democracies і один із прихильників блокади — в інтерв’ю Fox News уточнив часову лінію. За його оцінками, наземні сховища заповняться за 7–14 днів, після чого Іран може “придбати кілька тижнів”, заповнюючи танкери у Перській затоці. З урахуванням 21 дня, протягом яких блокада вже діє, реальний буфер становить 64–79 днів — і це лише до моменту, коли сховища переповняться.
Показово, що навіть прихильник блокади визнає: часова лінія виявилася значно довшою за початкові 13 днів. Це не технічна похибка в розрахунках, а системне нерозуміння того, як Іран підготувався до санкційного тиску.
Доки США не нададуть чіткої відповіді на основне запитання — чого саме вони хочуть від Ірану? – жодна часова лінія не матиме значення. Політика, яка одночасно вимагає капітуляції, уникає війни та веде переговори, приречена застрягти між двох стільців: тиск зростає, але стратегічного результату немає. А ціну цієї невизначеності сплачують світові енергетичні ринки — і звичайні іранці.
Джерело
Про автора. Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.