Вистава «Солодка Даруся» 2026 – як драмтеатр імені Кобилянської переосмислив шедевр Марії Матіос – репортаж
Юлія Самборська
«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», — подейкують, ніби це сказав сам Пабло Пікассо 1954 року в Парижі, побачивши на виставці картини геніальної української художниці Катерини Білокур. Рідні та односельці вважали Катерину ледь не божевільною через несамовиту одержимість малюванням і навіть попри міжнародне визнання таланту дуже стримано, часто відверто байдуже реагували на її успіх. Мальви, півонії, жоржини, соняхи, чорнобривці, троянди, маки, кручені паничі, лілеї, волошки й сила-силенна інших, часто навдивовижу фантастичних квітів, виникали на шедевральних полотнах художниці.
Може, десь серед цих картин-квітів можна розгледіти й ту трояку ружу, про яку в романі (драмі на три дії) «Солодка Даруся» написала письменниця Марія Матіос. Про ту ружу, яка і є самим життям, адже «то чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш».
Ці квітково-життєві коди у творах геніальних жінок — художниці та письменниці — мені розшифрувати, принаймні поки що, не вдалося. Тому розповім про те, що точно ідентифіковано, побачено, трошки підслухано й пережито, — про премʼєру 25 квітня 2026 року вистави «Солодка Даруся» у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської (режисерка-постановниця Людмила Скрипка).
Перших глядачів квітневої премʼєри у фоє театру зустріли під акомпанемент цимбалів, на яких грав дуже юний музикант. Усім охочим пропонували придбати книги знаменитої землячки. Багато хто з покупців допитувався у білетерів, де й коли можна буде отримати автограф, і нетерпляче озирався, шукаючи очима авторку.
Для розманіжених театралів таке явище, як премʼєра, нині неодмінно асоціюється з чергами до театру, ажіотажем навколо квитків і концентрацією «селебріті»-глядачів — від політиків до популярних блогерів. Очевидці подейкують, що «театральний бум» на улюбленій локації чернівчан — Театральній площі — здебільшого можна побачити у дні показів антрепризних вистав за участю медійних і відомих персон.
Анатолій Никифоряк / facebook
«Мати Василева!» — це теж «знаменитість» у вигляді дуже колоритного та змістовно-емоційного вигуку, який часто можна почути саме на буковинській землі. Це одночасно весь спектр емоцій — від «Оце так!», «Який жах!» до «Одуріти можна». Я ту «Василеву матір» згадала не раз, поки цікавилася сплеском інтересу до вистав-гастролерів про «цяцянки», про якихось лікарів (чи то проктологів, чи іншої спеціалізації). Ця легка розважальна й на 99% сценічна пошесть, або просто заробітчанство, — явище сумне й непереможне. Ну й куди ж в академічному театрі без візиту дами, яка скрізь запитує, чи можна просто посидіти. У Чернівецькому драмтеатрі — можна. Не розважати публіку, а просто посидіти відразу й майже у всіх кріслах партеру, ложі-бенуар і на балконах, бо показ дійства-посидіння заплановано за декілька днів, а зала театру порожня більш як наполовину. Тому надія на чернівецьких глядачів, які й далі ігноруватимуть такі заходи, особисто в мене ще не вмерла, як слава і воля.
25 квітня Чернівці, як і Солодка Даруся в романі, майже мовчали. Про премʼєру не нагадувало нічого, крім величезної неяскравої афіші-банера ліворуч від входу до театру, на якій було горизонтально зображено обличчя двох жінок різного віку, котрі дивляться одна на одну. В програмці зазначалося, що виставу грають в одному складі (за винятком ролі лікаря). Страшно й розпитувати, чому так. Бо «класична» відповідь останніх років у більшості театрів — актори мобілізовані, нема кому грати, а ті, хто залишились, і грають, і монтують.
Місцева преса не густо і якось ніби обережно писала, що премʼєра вистави 2026-го є «однією з ключових подій року та частиною концепції популяризації буковинських авторів». Як то кажуть, «помагай Боже», ну й місцева влада, хто вже у що вірить. До речі, Чернівецька обласна військова адміністрація до популяризації (не плутати з популізмом) уже долучилась і навіть розмістила на сайті анонс, пояснюючи читачам, що має донести до них вистава. Після дійства Марії Василівні було вручено найвищу відзнаку обласної ради (за вагомий внесок у розвиток української літератури, утвердження національних цінностей та багаторічну промоцію Буковинського краю) — звання «Почесний громадянин Буковини». Я не рахувала, але втаємничені в кількість буковинських нагород стверджують, що за всі роки незалежності таке звання отримала лише 21 людина. Трохи нагадаю. «Солодка Даруся» вийшла друком 2004 року, тобто більш як 20 років тому. Бестселером роман є й донині. Цю книгу буковинки Марії Матіос перекладено 20 мовами світу. Про шалену популярність інших літературних (зокрема фундаментальних) творів, про вистави за ними тощо мовчу, як та Даруся. Не сприймаючи тези «краще пізно…» (бо все-таки краще вчасно), просто зупиню тут себе словами з популярної вірусної пісні: «Питання є? Питань нема!». Бо якщо не зупинюся, то далі знову згадаю про «ЯКБИ» та Пікассо.
Анатолій Никифоряк / facebook
Чернівецький драмтеатр був першим в Україні, де зʼявилась інсценізація роману «Солодка Даруся» (2008 року також у режисурі Людмили Скрипки). Як і її «сучасниця», та вистава була драмою на три життя, сюжетно не відступаючи від роману. Провінційна, побутова та спрощена vs глибока та яскрава — чого тільки не писали упродовж 10 років сценічного життя Дарусі. Раптове зникнення популярної вистави з репертуару, мʼяко кажучи, здивувало. На брифінгу за участю творчої команди театру та Марії Матіос, який відбувся перед прем’єрою, про те, вже минуле, не говорили, бо нині це справді неважливо. Почалася нова історія, й у ній головне, що «Солодка Даруся» повернулася на Батьківщину, де, як каже сама авторка, «глядач особливо вимогливий».
Очевидці розповідають, що колись на зустріч із першою «Солодкою Дарусею» запізнився один точно особливий глядач — тодішній президент України Віктор Ющенко. До зали він зайшов через боковий вхід сам, без охорони, а в цей час актор (у ролі міліціонера) біг центральним проходом у напрямку гаранта з бутафорським пістолетом.
Нині ж, принаймні на початку вистави, в залі ніхто не бігав, а на краю сцени перед завісою, праворуч від глядачів, сидів дідусь із ціпком (актор Мирослав Маковійчук у ролі діда). Він розглядав присутніх, які займали свої місця й паралельно роздивлялись одну з найгарніших будівель Європи, як її правдиво та гордо представляє театр перед початком кожної вистави.
Марію Матіос публіка зустріла стоячи й улаштувала бурхливу овацію. На очах Марії Василівни заблищали сльози, вона оглянула зал і, приклавши руку до серця, вдячно вклонилася.
Анатолій Никифоряк / facebook
Відкриття завіси одразу дало відповідь на запитання, що ж нового буде в цій версії вистави. Все. Ймовірно, намагаючись уникнути або й повністю відмовитись від побутовості, на поворотному колі сцени розташували двоярусну металеву конструкцію-напівколо. Ця чудасія протягом двох дій вистави буде всім і відразу: і будинком Дарусі, й усіма локаціями (в сільських умовах!), які здатна уявити чи ідентифікувати з роману бурхлива глядацька фантазія.
І нарешті… зʼявляється Даруся (Марина Тимку). У простій довгій сорочці, покрита чорною хустиною, ніби заворожена й на якійсь хвилі свого беззвучного настрою, вона кружляє-танцює й просто сновигає сценою. Вона божевільна — для всіх тих, кого нині узагальнено називають «хейтерами» й «абʼюзерами». Вона не рухається, коли інші танцюють, й танцює, коли вони стоять. У неї — свій всесвіт, своя «німа» музика.
Провісник тоталітарного режиму — червоний прапор у глибині сцени — видніється вже на початку вистави. Ну, а якщо є такий реквізит-атавізм, то прояви насильства є лише питанням часу. Сценографія (художниця-постановниця Наталія Тарасенко) іноді видається занадто еклектичною, бо якщо справжній мотоцикл, із яким вовтузяться (читати — ремонтують) герої дійства, ще можна пояснити, як і рупор на бічній рамі сцени й навіть несимпатичні опудала собак, то скляні колби, які вряди-годи раптово спускаються до центру з простору «неба» сцени — це щось, що потребує дуже багатої уяви.
Дуже швидко режисерка вистави руйнує так звану четверту стіну (а згодом і всі інші стіни), відсилаючи на авансцену й трохи до глядацької зали «обʼєднане жіноче товариство», для якого пліткувати важливіше, ніж дихати. Зі словами «Христос Воскрес» ці колоритні та галасливі пані роблено заграватимуть із глядачами, пропонуючи частування та свіжі сільські новини.
Анатолій Никифоряк / facebook
Ці «ядовиті» односельці, крім однієї добродушної сусідки Марії (Сніжана Кавулич), постійно нагадуватимуть Дарусі, чому вона «солодка» — бо колись, іще дитиною, вчинила гріх-зраду — розповіла офіцеру-окупанту, який запропонував їй цукерки, про добровільну співпрацю батька з бандерівцями. Це й стало трагедією на три життя: батька, матері та самої Дарусі.
Марину Тимку на сцені я бачу вперше, хоча в театрі вона працює з 2010 року і грає в багатьох виставах. Мій гріх, каюсь. Її Даруся (німа протягом усієї першої дії) сильно та чесно передає неосяжний біль зраненої душі. Хочеться її пожаліти, захистити й, пробачте мою наївність, забрати від лихих і жорстких односельців. Марія Василівна по секрету поділилася зі мною враженням від Марини-Дарусі: «Це моя Даруся, вона справжня. Вона дуже хороша».
Людина може відчувати неосяжне щастя, а от для масштабів горя є ліміт. Для Дарусі сценічне суспільство визначає й ліміт щастя, бо коли в її житті зʼявляється чоловік, то і йому «виносять вирок» — чудний, дурнуватий і забагато незручної правди каже.
У ролі Дарусиної пари — Івана Цвичка — Назарій Кавулич. Одна річ — читати в романі яскравий опис непересічної особистості дримбаря Цвичка, геть інша — пізніше дізнатися, що реальний прототип цього героя настільки цікавий і колоритний (обовʼязково знайдіть пост про нього у соцмережах авторки), що заслуговує на «персональний» написаний роман, і точно не в жанрі драми. І ще інша — наживо бачити авторку твору, до якої в залі підходить створений нею ж персонаж і, пропонуючи придбати дримбу, іронічно зауважує: «А я вас знаю».
Анатолій Никифоряк / facebook
Ритуальність і закодований у діях героїв символізм цілком позбавляє цю виставу побутовості. Чи то спасіння, чи полегшення своїх мук Даруся шукає на цвинтарі, лягаючи між «могилами» батьків, памʼятник яким постає (спускається) у вигляді величезного леза з гільйотини. Захистити та вилікувати німоту «солодкої» не зможе й упертий правдолюб Цвичок. Знищать, захейтять… Усе, як у житті.
Після антракту помічаю, що залу покинула представниця елітної касти регіональної адвокатури та двоє її супутників. Більше порожніх місць не зʼявилося. Згадався мудрий афоризм: «Хто не знає, куди йде, дуже здивується, потрапивши не туди», — автор мені, на жаль, невідомий.
Поки йдуть одні, заходять інші. Окупанти, чекісти, а якщо узагальнено, то просто ненависні істоти. Вони поводяться нахабно (класично для такої нечисті), мародерять, роблять із вишитих рушників портянки, знущаються над народом, наочно підтверджуючи гасло «Кто был ничем, тот станет всем» (перепрошую за ворожу мову).
Образ цих вічних ворогів місцями може здатися дещо карикатурним, і точно хочеться, щоб ані прототипів, ані представників цієї нечисті на сцені не було, але… Часи змінюються, а ці істоти й досі з тими самими методами лізуть на нашу землю. Тому сучасна класика й резонує так болісно, що без ненависті сприймати важко.
На репліці офіцера Дідушенка (Андрій Циганок) — того відверто огидного й водночас блискуче зіграного персонажа, який згодом стане ґвалтівником Дарусиної матері Матронки, — про холод у залі один із глядачів не витримує й каже: «У пеклі тобі буде тепліше». Отже, вірять, отже, справді зачепило.
Анатолій Никифоряк / facebook
А як може залишити байдужою історія, де мати вішається через «солодку» зраду рідної дитини і її не можуть зняти з бантини, поки той-таки Дідушенко не наказує відрізати їй косу?! І протягом усього цього часу біля матері «розплетена Даруся обома ручками трималася їй за голі і босі ноги, так що спершу дитину не могли відтягнути два чоловіки». Відчуваєте, скільки болю й розпачу викликає навіть цей текст?! Тоді Даруся й втратила голос, тоді її й почали називати «солодкою».
Після вистави теж хочеться помовчати, подумати й знайти хоч натяк на відповідь: чому трагедії не змінюють людей і зло постійно перемагає; чому токсичність століттями в моді; чому для особистого щастя «треба» громадське схвалення; чому і як одні люди наділяють себе правом визначати, жити іншим чи ні.
Наступні покази вистави відбудуться в суботу, 9 травня, о 17:00, п’ятницю, 22 травня, о 18:00 та суботу, 30 травня, о 17:00.