Мігранти замість внутрішньо переміщених осіб: чому підприємства обирають іноземців, а не переселенців.

Більше 50% внутрішньо переміщених осіб готові змінити місце проживання заради працевлаштування. Проте перший тиждень у новому місті ставить перед ними складну задачу.

Щомісячні витрати на утримання навіть некваліфікованого іноземного працівника складають щонайменше 40 тисяч гривень. Це включає зарплату від 30 тисяч гривень та забезпечення житлом.

Окремою статтею витрат є послуги міжнародних рекрутингових компаній – від тисячі до 1 500 доларів за пошук, транспортування та легалізацію однієї особи. До цього додаються місяці бюрократичних процедур та мовний бар’єр.

Для порівняння: українець готовий виконувати аналогічну некваліфіковану фізичну роботу за 10–15 тисяч гривень на місяць. Різниця становить у два-три рази.

“Щоб навіть некваліфікований іноземець з бідної країни зміг приїхати працювати в Україну, йому потрібно платити мінімум 30 тисяч гривень на місяць. Крім того, необхідно забезпечити його житлом”, – пояснив РБК-Україна кандидат економічних наук, незалежний експерт Олександр Хмелевський.

Головний бар’єр – житловий тупик

Більше 50% ВПО висловлюють готовність змінити регіон заради привабливої вакансії. Але перший тиждень у новому місті ставить перед людиною складну задачу: оренда житла у великих містах є непосильним завданням.

Наприклад, у Києві ціни на оренду на 22% перевищують середні по країні, а навіть у регіонах вона становить 8–12 тисяч гривень на місяць.

Принципова різниця полягає у підходах бізнесу до двох категорій працівників. Для іноземців роботодавці будують або орендують гуртожитки безпосередньо на території підприємств: ця схема вже відпрацьована і зрозуміла.

Для ВПО такого механізму – ані на рівні держави, ані на рівні ринку – не існує.

“Польський досвід свідчить, що ринок праці сам по собі не здатен поєднати вакансію, працівника та житло. Цей зв’язок потребує окремої системи координації”, – зазначив у коментарі РБК-Україна польський аналітик Томаш Богдевич з Gremi Personal.

Тіньовий фактор і кваліфікаційний розрив

Проблему ускладнюють ще два чинники. Перший – мобілізаційний. Значна частина чоловіків-переселенців призовного віку уникає офіційного працевлаштування та реєстрації в центрах зайнятості, щоб їхні дані не потрапили до ТЦК.

Через це вакансії у важкій фізичній праці – будівництві, монтажі, ремонтах – залишаються незайнятими, а ринок, за оцінками експертів, “почорнів”.

Другий чинник – кваліфікаційний. Люди переїжджають із промислових регіонів Сходу до аграрних областей Центру. Офісні спеціалісти або працівники старшого віку не можуть і не готові швидко перекваліфікуватися на важку будівельну чи монтажну роботу.

“Якщо 30-річному ще відносно легко освоїти нову спеціальність, то для людини 50–60 років це вже дуже складно”, – зазначив завідувач відділу міграції Інституту демографії НАН України Олексій Позняк.