Коли у квітні 2022 року Богдана Трачук із позивним Совеня одягнула військову форму, вона стала тою, хто завжди поруч – у найскладніші миті фронтової реальності. Як офіцер-психолог вона пройшла через ротації, втрати, евакуації, збори, розмови з родинами та сотні історій людської сили
Еспресо публікує інтерв’ю із Богданою Трачук у рамках серії, підготованої у співпраці з Третім армійським корпусом в рамках кампанії “Ми тут – щоб жити“, покликаної поділитися філософією життя під час війни на реальних прикладах захисників та захисниць.
Повномасштабне вторгнення росіян розпочалося для нині заступниці командира роти із ППП у 3 АК Богдани Трачук із невтомного волонтерства. Адже лишатися осторонь у найскладніші для рідної країни моменти вона не могла. Маленька шкільна їдальня у її рідному місті перетворилася на повноцінний штаб допомоги: тут годували сотні тероборонівців, збирали спорядження та все те, що могло б стати у пригоді для військових. Та попри величезний внесок, вона відчувала: може зробити більше. Тож у квітні Совеня приєдналася до ССО “Азов” та стала офіцером-психологом. Відтоді – Запорізький, Херсонський, Бахмутський, Харківський напрямки. Робота психолога на війні – це не про розмови у затишному кабінеті. Навпаки ж – це постійна присутність поруч із підрозділом, підтримка у найважчі моменти, допомога долати страх, виснаження, втрати та стрес. Окрім того, це комунікація з родинами бійців – ще одна з найскладніших і найвідповідальніших частин служби. Перебуваючи у гарячих місцях, Богдана Трачук зрозуміла, що є потреба взяти на себе не менш важливу та складну діяльність: забезпечення батальйону всім необхідним – від спорядження до транспорту, ведення обліку майна, логістику. Паралельно – медійна підтримка підрозділу: ведення соцмереж, координація інформаційних кампаній, робота з журналістами, створення контенту. Часто її ініціативи ставали ключовими для того, щоб підрозділ отримував необхідне вчасно. За роки роботи вона ініціювала десятки зборів на ремонт техніки, закупівлю дронів, автомобілів, харчування та всього, без чого фронт не виживає. Її оперативність не раз рятувала життя: машини й дрони прибували тоді, коли кожна година була вирішальною. Поряд із тим Совеня ніколи не забувала й про те, аби навіть в умовах фронтової напруги створювати для побратимів моменти маленького дива та радості: чи це подарунок від святого Миколая, чи торт до дня народження. Окрім того, саме в часі війни офіцерка зустріла своє кохання – також військового, а згодом у сім’ї народився син.
фото: надані 3 АК
На початку повномасштабного вторгнення Ви активно включилися у допомогу фронту, тобто у волонтерство. Власне які моменти із того волонтерського періоду залишилися для Вас найдорожчими?
Дуже сильно гріло душу те, що мене оточували такі добрі люди, що такі всі згуртовані були. Я тоді знаходила провізію за лічені години, нам вдавалось годувати своїми силами по 500 людей тричі на день. Тільки я виставляла в сторіз, що щось потрібно, одразу ж хтось відгукувався. Люди приносили закрутки, речі: рюкзаки, спальники, купували термобілизну. Люди віддавали останнє, та й ми з мамою тоді все винесли з хати. Але от коли віддавала свій туристичний рюкзак та спальник, то була така думка: “а якщо потім і мені знадобиться”. Але одразу на її місце приходила наступна думка: “але це ж ненадовго”… Наша команда складалася із п’яти чоловік – я, моя мама, директор школи, його заступник та директорка садка. Кожен мав свою функцію і ніхто тоді про посади не думав – і чистили картоплю, і мили посуд, і підлоги, і їздили поміж людей збирати їжу, і в шкільній їдальні готували. Ще й вчителі інколи допомагали ліпити вареники, голубці крутити. Як же зараз не вистачає тієї згуртованості серед людей! Хоча б на 50 %.
Якими взагалі для Вас були перші дні повномасштабного вторгнення? Що Ви тоді думали про майбутнє?
Мені було страшно, але тоді я була впевнена, що це ненадовго. Думала, що просто треба прикласти максимум зусиль – і ми впораємось. Я одразу зачинила салон краси, перестала проводити фітнес і включилась в допомогу війську. Мої клієнти були дуже свідомими і підтримували мене у всіх ініціативах.
А коли настав той момент, що Ви зрозуміли: волонтерства вже замало – і потрібно йти служити? Що стало поштовхом?
Мені почали телефонувати з військкомату, говорили що військових психологів дуже мало і що потрібно вже визначатись, куди я буду йти. І, як офіцер, я розуміла, що це мій обовʼязок, що я складала присягу і просто не можу вчинити інакше. У тероборону, яку вони мені пропонували, я не дуже хотіла, звісно. До того ж у мене був друг-азовець, який розповідав, що їм теж потрібен психолог. Тому, оскільки я знала, яка в них підготовка, яку вони виконують роботу, я вирішила їхати до них.
Ви прийшли до ССО “Азов” як офіцер-психолог. Ми розуміємо, що в умовах війни це геть не кабінетна робота. Якими були реалії?
Коли я прийшла до ССО “Азов” як офіцер-психолог, то дуже швидко стало зрозуміло, що ця робота – не про тишу кабінету, не про тестування та довгі інтерпретації, а про життя поруч із підрозділом у будь-яких умовах. Це постійний рух, ротації, виїзди, робота, коли хлопці повертаються після виконання завдань. Ти бачиш втому, напругу, інколи – емоції, які вони приховують від інших, але не можуть приховати від себе.
Моє завдання було бути поруч – не як спостерігач, а як частина команди, яка розуміє їхній ритм, ризики й відповідальність. Це реалії війни: швидкі рішення, важкі розмови, підтримка в той момент, коли вона потрібна тут і зараз.
Що для Вас означає бути поруч із бійцями не тільки фізично, а й емоційно?
Для мене це означає бути тим місцем, де вони можуть “видихнути”.
Боєць може бути сильним, витривалим, дисциплінованим – але це не означає, що він не має права на страх, біль чи виснаження. Емоційна присутність – це коли він знає, що поруч є людина, яка не засудить, не знецінить і не злякається почути важке. Це про довіру. Вони довіряють тобі те, що не скажуть навіть побратимам.
І ти несеш цю довіру дуже відповідально, бо від цього інколи залежить не лише внутрішній стан бійця — але і його рішення на полі бою, його стабільність, безпека і подальша довіра. Також це той затишок, який ти створюєш для них, це підтримка, це гумор – інколи й чорний, без цього ніяк. Це теж і маленькі дива: я намагалася зробити так, щоб у кожного були подаруночки на Миколая, на Новий Рік (вони цим тішились, мов діти), щоб хлопці на свій день народження мали змогу задмухувати свічки на торті, а на Великодні свята – могли зʼїсти по шматочку паски й ковбаски.
Які психологічні виклики військових виявилися найскладнішими? Що допомагало долати їх та знаходити вихід?
Найскладніші — це пережиті втрати, провина за те, що хтось не повернувся, постійна напруга, яка не відпускає навіть у короткі періоди відпочинку. Це емоційне виснаження, яке накопичується тихо, але раптово може “накрити”. Ще один виклик – потреба залишатися сильним перед іншими. Військовим важко дозволити собі слабкість, бо вони звикли бути опорою один для одного.
Що допомагало? Розмови без наказів, щирий контакт – без пафосу, відвертість і нормалізація емоцій. Також нагадування, що сила – це не про мовчання, а про здатність усвідомлювати те, що ти відчуваєш. Ще маленькі ритуали стабільності, коли навіть кава випита разом може врятувати день. Важливим було й обговорення з командуванням певних проблем та їх вирішення.
фото: надані 3 АК
Комунікація з родинами військових – що було наріжним каменем у цих розмовах?
Найголовніше – чесність і людяність. Родини завжди відчувають фальш, тому я намагалася бути максимально прозорою, але водночас обережною, щоб не травмувати зайвими деталями, але дати розуміння, що сталось з їх рідною людиною. У кожній розмові я пам’ятала: переді мною – люди, для яких їхній рідний боєць – це цілий світ. Моїм завданням було не просто інформувати, а давати відчуття того, що вони не самі і що їхня довіра до нас не марна. Перші такі свої розмови я памʼятаю досі. Важко було налаштуватись, я обдзвонювала п’ять сімей, потім довго плакала, довго думала про їхні слова, почуття, по три дні у мене нестерпно боліла голова. Вже згодом я намагалася так не пропускати усе через себе, бо розуміла, що інакше діла не буде. Бувало різне, дехто на мене кричав, говорили, щоб я йшла діставати тіла, але я розуміла їхній біль і вислуховувала навіть найгірші слова. А була жінка, памʼятаю, яка сказала, що коли прийдуть виплати за сина, то хоче перевести все на його батальйон, бо каже: “його сімʼя це були ви, а не ми”. Я ж кажу: “ну, ви що, в нього ж діти ще залишились”! Дехто включався в допомогу і мстився за рідних таким способом. Коли я вже носила під серцем свого сина, говорити з матерями стало ще важче, тому тоді цим вже займалася моя колега.
Це все великий пласт праці і навантаження, проте Ви взяли на свої плечі ще одну непросту роботу: забезпечення батальйону. Як це виглядало щодня?
Щодня – це постійний рух. Дзвінки, листи, запити, акти, логістика, посилки, звітність, відео-подяки, перемовини з волонтерами, бізнесами, фондами, міськими та селищними радами. Десь домовитись, десь “вибити”, десь знайти альтернативу, десь за ніч закрити те, що мало б вирішуватися тижнями. Це був такий режим, коли мислиш не категоріями “я втомилась”, а – “хлопцям треба”. І все! Я мусила просити, інколи нахабніти – та звертатись до одних й тих самих людей ще і ще. Але я знала, для кого я це роблю і, якби ті люди бачили наших титанів і те, що вони роблять, на власні очі – то, думаю, вони б допомогли без роздумів.
Чи пам’ятаєте ситуації, випадки, коли вчасно отриманий транспорт або ж спорядження реально врятувало комусь життя?
Такі випадки є – і саме вони не дають опускати руки. Було авто, яке я тільки доставила, – і вже наступного дня його використали для евакуації поранених під обстрілами, через річку. Скільки наш Тошич на Бахмуті вивіз людей на ньому, це не одне врятоване життя, а десятки! І таких випадків було багато.
Були дрони, які приходили буквально “в останню добу” – і вже через кілька годин давали очі там, де без них хтось просто бійці не повернулися б. Коли бачиш це – розумієш ціну кожної хвилини.
Ви працювали також з медійним аспектом. Яким, на Вашу думку, має бути правильний голос війська у публічному просторі?
Чесним, стриманим і дорослим. Без зайвого пафосу, але з гідністю. Армія – це про справи, а не про театральність. Голос війська має пояснювати людям реальність, не віддаляти їх від фронту, має показувати правду та повагу до тих, хто воює. Коли люди не бачать, який “пиздець несеться”, вони розслабляються, забуваюся і перестають допомагати. Ви помітили, як мало людей вже плете сітки, як мало людей робить окопні свічки? А все це потрібне постійно – у величезних кількостях. А людям набридло, люди втомились…
Чи були моменти, коли медійна робота допомогла вашому підрозділу отримати критично необхідне?
Так. Коли історія підрозділу стає чутною, коли люди розуміють, хто ці бійці і з чим вони стикаються щодня – підтримка приходить швидше. Коли я зробила ще інстаграм та телеграм сторінки для батальйону, де й показувала власне життя батальйону, які території наші бійці звільнили, їх особисті історії, ким були до війни, про їхні професії тепер, тоді вдавалося закривати великі збори набагато швидше, і плюс звертались охочі приєднатись до нас чи перевестись.
Десятки зборів – на машини, дрони, транспорт, необхідне спорядження. Як Вам вдавалося проводити їх максимально успішно? Чи є тут секрет успіху?
Секрет один – щирість і відповідальність. Я завжди пояснювала людям, для кого саме ми збираємо, чому це важливо і яким буде результат.
Людям треба показати правду, показати усе те, що відбувається в реальності, – і тоді вони включаються. Коли ти прозоро ведеш збір і показуєш кожен крок – люди довіряють.
Інколи це важко, дякувати за кожну пачку серветок за пару свічок чи за сітку. Усі ці фото, відеозвіти, але тільки так воно працює, люди мають бачити, що все це потрапило хлопцям в руки. Довіра і є основою всього! В мене досі лежать коробки з усіма чеками та квитанціями – за всі три роки, за кожен зі зборів.
Який із Ваших зборів був найбільш емоційно значущим чи найскладнішим?
Це був наш “перший Бахмут”, жорсткі бої, багато машин евакуйовують 300, підвоз б/к, техніка в річці, наш КСП почали вже жорстко обстрілювати, погоріло багато наших машин, які були поруч. На вулиці лежали поранені цивільні, які кричали й просили про допомогу, наші бійці їх збирали і відвозили в лікарню. Коли повезли цивільних з вулиці, почали приносити вже наших бійців поранених, а везти немає чим – в той момент я і не знала, чи ми звідти виїдемо самі, але в голові було одне – терміново потрібні машини. Я тоді ще навіть не розуміла, чи мені вдасться зібрати хоча б 10 тисяч гривень, але водночас таки відкрила збір. Описала приблизну ситуацію в себе у сторіз, і ще не маючи грошей почала шукати машини і тих, хто зможе їх привезти. І за три дні майже зібрала на машину, лягаю спати і думаю: “якби ж сталось якесь диво, якби ж якась заможна людина до ранку закрила цей збір, якби ж блогери побачили моє повідомлення і поширили його”. Прокинулась, бачу – на одну автівку грошей вже вистачає, і повідомлення від подруги чоловіка зі США: “ми з друзями хочемо скинути кошти на ще одну машину”. В мене сльози на очах… Дзвоню односельчанину, щоб купив у Чехії машину, він погодився, а потім дзвонить і каже: “від нас із братом буде ще одна машина”. Ті емоції просто неможливо описати словами! Це, можна сказати, був перший мій такий збір, який я не забуду ніколи.
Поєднувати стільки ролей одразу – психолога, комунікаторки, логістки, менеджерки – що давало сили впоратися зі стількома завданнями одразу?
Силу мені дають побратими. Інколи вони робили такі запити, на які, як я думала, треба місяці, але вони в мене вірили – і я не могла підвести. І, як кожна жінка, я просила завжди із запасом, щоб хоч трошки було ще на складі, бо непередбачуваних обставин завжди вистачало. Я знала – якщо не я, то хтось інший буде змушений тягнути на собі ще більше. А бійці, які на позиціях, аж ніяк не можуть звідти щось діставати для себе. Та й, порівняно з ними, я робила не так багато… І ще одне: віра в те, що кожен мій день реально впливає на чиєсь життя – це те, що дає внутрішнє паливо.
А що допомагає Вам залишатися сильною, коли війна виснажує навіть найстійкіших?
Мій син. Мій чоловік. Побратими. І просте розуміння, що
поки ми стоїмо – стоїть Україна. Втома є, як і у всіх, але вона анітрохи не сильніша за любов.
фото: надані 3 АК
Чи є епізоди зі служби, або ж особистості – серед побратимів чи командування, – що мали особливий вплив на Ваше становлення у війську?
Так, є. Це мої командири й побратими, які показали, що справжня сила – це не крик, а спокій; не жорсткість, а повага; не посада, а здатність брати відповідальність. Їхня витримка, освіченість, мужність і взаємна підтримка сформували мене як військову більше, ніж будь-які навчання та університети.
Які історії людей з фронту Ви бережете в серці? Якщо готові поділитися цим.
Ті, де звичайні хлопці роблять надлюдські речі, щодня, і таких історій сотні. Ті, де хтось ділиться останнім, хоча сам майже нічого не має. Ті, де сміються під обстрілами, аби підтримати один одного. Такі історії – це портрет нашої нації у найчистішому вигляді. На війні я зустріла найкращих людей, найвірніших побратимів і коханого чоловіка, про них всіх і їхні вчинки можна сказати багато, але просто прочитавши, цього ніхто не зрозуміє – це треба лише прожити разом…
А можете назвати три речі, які нині тримають Вас у строю, попри втому і ризики?
Відповідальність. Любов. І віра. У те, що наші діти мають жити в іншій Україні – вільній, сміливій, сильній, без війни, у тій, що її будуть боятись, бо знатимуть, яка сильна армія в нас і який войовничий народ.
Ви багато робите для інших. А що є Вашою особистою мрією, яку б Ви обов’язково хотіли здійснити? Чи вдається втілювати щось під час служби, прямуючи у стилі гасла “Ми тут – щоб жити”?
Моя мрія – мати час і простір на життя поруч із сином та чоловіком, без вибухів і тривог. Подорожувати з ними, бачити синові перші перемоги й перші відкриття, і щоб чоловік міг теж це бачити, не через відео, а проживати всі ці моменти разом. Моменти, яких не буде більше ніколи. Моя сімʼя, мій чоловік, наш син, наша собачка – вони і є найбільшою мрією, тепер тільки б мати змогу бути всім разом, в безпеці. І так, навіть під час служби я намагаюся триматися гасла: “Ми тут – щоб жити”. Бо інакше навіщо все це.
Які слова чи думки Ви повторюєте собі у моменти втоми?
“Хлопці там тримаються значно сильніше”. І це завжди повертає мене в реальність.
А що для Вас є символом нашого майбутнього?
Наші діти. Вони зростають поруч із сиренами, але в їхніх очах – така чиста віра в життя, їхні посмішки такі щирі. Ті очі – в них можна потонути, це оченята, які ще не бачили усього того болю. Саме вони нагадують, заради чого ми стоїмо й чому не маємо права зламатися. А також це ті, хто віддав своє життя за наше майбутнє та майбутнє наших дітей.