П’ятірка найкращих книг, в яких інформація подається з іншого ракурсу від Ігоря Бондара-Терещенка.

У цих книгах немає героїчного епосу чи дивовижного успіху, що раптово з’являється, а реальне життя, яке триває навіть на фронті. Проте автори описують його так, що всі традиційні штампи та стереотипи розпадаються, відкриваючи світові “звичайну” філософію успіху, про яку нам розповідають іншими, більш влучними словами

Валерій Бакай. Щоденник зв’язківця. – К. : Друкарський двір Олега Федорова, 2026

Автор цієї книги свідомо обирає грубу, розмовну, часто майже усну манеру викладу. Тут багато військового жаргону, різких інтонацій і побутових деталей. Але саме завдяки цьому текст не виглядає літературною реконструкцією війни, адже у своєму “Щоденнику зв’язківця” Валерій Бакай не намагається створити героїчний епос. Навпаки – у книзі постійно відчувається втома, нервова напруга, страх помилки, побутовий хаос війни. Саме тому текст має більшу силу, ніж чергова патріотична декларація. Бакай демонструє армію не як парадну картинку, а як простір постійного навчання, імпровізації та людської взаємозалежності. Його основна тема, нагадаємо, – навіть не бойові дії, а люди поруч. Недарма одна з ключових фраз книги стосується саме побратимів як головного чинника військової “роботи”. У цьому сенсі “Щоденник зв’язківця” ближчий до фронтової прози Ремарка, ніж до офіційної військової публіцистики. “Тим часом артилерія визначила цілі. Координати передавалися через планшети, а за допомогою захищеної телефонії та радіостанціям доводилися команди. “Увага – 107-му та 117-му, ціль 1804: БМП та взвод піхоти. Двом батареям по 6 снарядів – вогонь!”. Ми спостерігали в режимі реального часу на моніторі, як знищуються ворожі позиції. Густі фонтани землі здіймалися на кілька десятків метрів, і майже відразу сірі стовпчики диму повільно підіймалися вгору. В одному місці густий чорний дим свідчив про те, що одну одиницю, заховану в капонір, таки вразив наш “Град”. “Бавовна!” – крикнув начальник розвідки. “Оце так сніг, а точніше каміння на голову оркам”, – радів першому успіху один з офіцерів БРАГу. Розвідка передавала координати наступних цілей: батареї САУ, що ховалася у посадці”. Втім, саме ця незавершеність і хаотичність часто виявляється чеснішою за надто “правильну” літературу про війну.

Джон Берджер, Жан Мор. Розповідати інакше. – К.: ArtHuss, 2026

У цій книзі автори пропонують оригінальний погляд на природу фотографії, поєднуючи слово й зображення, аналітику та особистий досвід. Тому “Розповідати інакше” Джона Берджера і Жана Мора – це не лише дослідження, а й жива розповідь, у якій переплітаються есеї, спогади та спостереження. Автори досліджують напругу між фотографом і об’єктом зйомки, між самим зображенням і його глядачем, між зафіксованим моментом і пам’яттю, яку він викликає. Поєднуючи етичне бачення критика з практичним досвідом фотографа, вони створюють глибоку й багатовимірну працю, що розширює межі осмислення візуальної культури. По суті, книга продовжує інтелектуальну традицію, започатковану такими мислителями, як Вальтер Беньямін, Ролан Барт та Сьюзен Зонтаґ, відкриваючи нові способи розуміння того, як зображення формують наше сприйняття світу. “Ми хотіли створити книгу фотографій про життя гірських селян, – дізнаємось ми з передмови. – Протягом семи років чоловіки й жінки з нашого села та сусідніх долин співпрацювали з нами. Те, що ми показуємо, є насправді справою всього їхнього життя. Ми також прагнули видати книгу про фотографію. Сьогодні всім у світі відомі поняття “фотографія” та “фотоапарат”. І все ж, що таке фотографія? Що означають фотографії? Як їх можна використовувати? Подібні запитання, які постали з винайденням фотоапарата, дотепер не мають вичерпних відповідей”. Але автори намагаються їх знайти. Тож у першому розділі книги – про те, що фотографія – це місце зустрічі, де інтереси фотографа, людини, яку фотографують, глядача і тих, хто використовує знімок, часто відрізняються. У другій частині – есе, що досліджує ймовірну теорію фотографії. Третя частина книги містить сто п’ятдесят фотографій без опису. У четвертій частині обговорюються теоретичні положення, а вже п’ятий розділ – це нагадування про реальність, тобто про життєву працю селян.

Дуґлас Норт, Джон Волліс, Баррі Вайнґест. Насильство і суспільні порядки. – К.: Наш Формат, 2026

Є простий рецепт демократії та процвітання: скопіювати інституції успішних країн. Але чомусь це ніколи не спрацьовує. Ось чому автори розповідають про інші рецепти успіху. Адже чому лише 25 країн світу змогли побудувати стабільні суспільства відкритого доступу, а решта досі живе в циклі бідності та насильства? У своїй книзі “Насильство і суспільні порядки” Нобелівський лауреат Дуглас Норт і його співавтори пропонують відповідь, що руйнує звичні уявлення про розвиток держав. Аналізуючи десять тисяч років історії, вони виявили закономірність. Успіх нації визначається не ресурсами, а здатністю створювати безособові інститути, що обмежують насильство і не дозволяють владі концентруватися в руках еліт. “Протягом усієї історії людства існувало лише три суспільні порядки, – нагадують автори. – Перший – збиральницький, притаманний невеликим соціальним групам мисливсько-збиральницьких суспільств. Однак нас більше цікавитимуть два суспільні порядки, які постали протягом останніх десяти тисячоліть. Перший із них — порядок обмеженого доступу, або природна держава. Основу соціальної організації в ньому становили особисті стосунки, тобто ким індивід є і кого він знає. Натомість у порядку відкритого доступу особисті стосунки хоч і зберігають значення, але в багатьох сферах соціальної поведінки застосовуються безособові категорії індивідів, уже іменованих громадянами, що усуває потребу особисто знати своїх партнерів”.

Джеймс Клір. Атомні звички. – К.: STONE publishing, 2025

Ця книга містить рекомендації щодо формування корисних звичок і знищення шкідливих. В “Атомних звичках” Джеймса Кліра також є завдання, які допоможуть розібратися зі своїми звичками та силами, що на них впливають, а також вправи, які допоможуть застосувати теорію “атомних звичок” і побачити, як змінюється його життя. Автор ділиться надзвичайно цікавою і дійсно продуктивною методикою напрацювання корисних звичок. В основі методики лежить поняття чотириступеневої моделі звичок (подразник, прагнення, відгук, винагорода), а також чотири закони зміни поведінки, що виникають з цієї моделі. Викладений матеріал підтверджується результатами наукових досліджень, проте книгу слід сприймати не як наукову розвідку, а як посібник з практичного використання, що містить мудрі поради та пояснення механізмів створення і зміни власних звичок. Єдиного правильного способу набуття корисних звичок, звісно, не існує, але автор пропонує найкращий із відомих підходів, який спрацює незалежно від того, з чого саме ви починаєте і що саме намагаєтеся змінити. Викладені стратегії стануть у пригоді всім, хто потребує покрокової інструкції з покращення незалежно від того, що мається на меті – покращення здоров’я чи добробуту, продуктивності праці чи стосунків, а можливо, всього переліченого разом.

Роберт Вейд. Тайванське економічне диво. Як невеликий острів став інноваційним центром світу. – К.: Наш Формат, 2026

У цій книзі не лише розповідають інакше, але й дивляться на речі по-іншому, ніж зазвичай. Оскільки мова у “Тайванському економічному диві” Роберта Вейда йде про те, яка прихована формула перетворила Тайвань на інноваційний центр світу. Адже Тайвань — один з прикладів найбільш успішного економічного розвитку в історії. Менш ніж за чверть століття ця країна стала провідною торговою державою з розвиненою промисловістю. Загалом книга кидає виклик неокласичній теорії та тезам про вплив вільного ринку, розкриваючи маловідомі особливості держави, що обрала для себе економіку розвитку. Уряд Тайваню не просто наслідував ринкові сигнали, а свідомо їх спрямовував, підтримуючи інвестиції у стратегічні та високотехнологічні галузі за допомогою цільових кредитів, фіскальних стимулів і науково-дослідних інститутів. “Міністерство фінансів створило об’ємний “надзвичайний фонд” на випадок банківських чи фондових криз, що дало йому змогу регулярно заявляти про свою готовність дати раду будь-якій надзвичайній ситуації, – розповідає автор про “секрет успіху”. – До речі, саме ці декларації викликали не менш регулярну критику з боку тих представників політичної еліти, які вірили у “вільну ринкову економіку” Чиказької школи й тому були переконані, що уряду не слід “втручатися” в дію ринкових сил. “А що робити з моральним ризиком?”, – питали вони (“моральний ризик” – це економічний термін зі страхової справи, яким позначають імовірність збільшення нерозсудливості у поведінці застрахованої особи внаслідок того, що вона впевнена в покритті своїх збитків страховкою). Тож коли в грудні 1998 року збанкрутував приватний банк середнього розміру, розхвалений Надзвичайний фонд Міністерства фінансів вирішив не втручатися. Натомість банк швидко опинився в руках Ради партійних підприємств Ґоміньдану. Ця Рада технічно є незалежною холдинговою структурою, тому формально вся ця справа виглядала проблемою приватного бізнесу; Тайвань часто вдається до такого роду хитрощів”.