Найголовнішою цінністю для існування є саме життя, – зазначила психологиня Дідковська.
Повномасштабна війна стала для українців не лише трагедією втрат і випробувань, а й потужним каталізатором внутрішніх змін. Під тиском екстремальних обставин трансформуються індивідуальна та колективна свідомість, переосмислюються цінності, формується нова стійкість і здатність до відновлення. Психологиня, ректорка Українського вільного університету в Мюнхені та доцентка кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка Лариса Дідковська розповідає, як досвід війни запускає процеси посттравматичного зростання і чи може біль стати ресурсом для розвитку
Пані Ларисо, дякую, що завітали. Рада бачити вас у цій студії. Щодо того квантового стрибка, про який ми вже згадали. Чи це явище стосується лише нашої нації, чи може воно також впливати на кожну окрему людину? На вашому прикладі, як ви особисто справляєтеся з чотирирічним періодом повномасштабної війни? Жахливі новини, часті відчуття смутку, іноді відчуття, що жити важко.
Це правда. Це дійсно нелегкі випробування. Це не прості завдання. Це схоже на те, як у школі були звичайні домашні завдання, а потім завдання з зірочкою, які призначені для тих, хто готовий до олімпіади. І зараз це завдання з зірочкою, як би це іронічно не звучало, стосується всієї нашої країни, а також світу в цілому. Тому відповідь є інтегративною – це стосується як нації, так і нашого українського народу. Але це також стосується кожного з нас у свій спосіб. У нас є універсальні характеристики, які нас об’єднують. Але також є унікальні риси, і кожен з нас має свої копінг-стратегії, свої способи подолання труднощів і випробувань. Важкі часи формують сильних людей. І це дійсно так. Ми переживаємо важкі часи вже чотири роки, якщо врахувати ще пандемію та події 2014 року. Ці важкі часи тривають вже досить довго.
Чи зробили вони нас сильнішими? На щастя, так. Чому? Тому що ми знаємо про Збройні сили України, які тепер мають один з найефективніших бойових досвідів захисту та оборони. Ми також знаємо, що наша медицина та інші фахівці, які отримали військовий травматичний досвід, можуть ділитися ним із зарубіжними колегами, які не мають такого досвіду. Можна сказати, що це випробування, і що, не дай Боже, жити в часи змін. Але можна також стверджувати, що якщо ми справляємося з цим, якщо у нас є конструктивні копінги, то це робить нас сильнішими, впевненішими, компетентнішими і менш вразливими до таких випробувань у майбутньому.
Лариса Дідковська, фото: dzherelo.ua
Ви займаєтеся дослідженнями, аналізуєте те, що відбувається. Я пригадую, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми щодня отримували деталі про те, що відбувається, хто куди просувається. Ми знали точно, де яка ракета прилетіла протягом тижня. Уся ця інформація була в головах кожного, оскільки це була величезна трагедія, більша, ніж усе, що ми пережили раніше. Наші західні друзі, які були за кордоном, не так болісно це переживали, і вони, мені особисто знайомі, часто говорили: “Кожна війна закінчується. Це ж не триватиме вічно”. Я завжди проводила аналогії з Другою світовою війною. Вона тривала шість років, і я з жахом думала: Боже, невже і ця війна може тривати так довго? Як це може витримати наша країна? Ми вже чотири роки у війні. Це дві третини того часу. На якому етапі прийняття, сприйняття ми знаходимося? Чи ми вже сприйняли цю війну, осмислили її?
Стрес має свою динаміку. Так, це перманентний стрес, який триває всі ці чотири роки, але починається він з фази фрустрації або тривоги, коли щось руйнується звичне і безпечне для людини, для країни, для кожного. Наступний етап – це мобілізація, коли потрібно зосередити всі свої ресурси, сили та можливості, щоб впоратися з цим, подолати це. Але ми живі істоти. І після фази мобілізації настає фаза демобілізації. Наші сили вичерпуються. Наші можливості обмежені. Нам, окрім того, щоб бути активними й дієвими, потрібно відпочивати, спати і бути неактивними. Тому, на даний момент, це справді четверта фаза, точніше, третя фаза, виснаження. Вона означає спад психоемоційного рівня енергії людини, а також втрату сенсів і мотивуючих смислів, які раніше були дуже важливими для наших дій, намірів, бажань і прагнень. Але кожна з цих фаз має свої переваги і недоліки.
Про недоліки я вже згадала: це психоемоційне виснаження, втрата сенсів, депресивний настрій, відсутність бажань і спонук. Але що є в цьому позитивного? Позитивним є, наприклад, вибірковість, селективність. Ви абсолютно праві. Ми вже не реагуємо на будь-який подразник. У нас у гаджетах є локації небезпеки, і якщо це наш регіон, ми правильно дбаємо про власну безпеку. Якщо це нас безпосередньо не стосується, це вже не викликає у нас страху чи напруження. Так, той потік інформації, який ми намагалися контролювати на початку, правда? Чому ми скролили ці стрічки? Чому ми були максимально залучені? Тому що думали, що контроль дасть нам відчуття безпеки, актуальності цих випробувань і так далі. Зараз ми живемо в невизначеності, і ця невизначеність стала нашим стилем життя. Це вже спосіб жити в цій невизначеності. І тому контролювати будь-який подразник стало безсенсовно. І ця адаптивність економить енергію, яку ми не витрачаємо на те, на що не варто її витрачати. Вона залишає пріоритети, які є найважливішими. Пам’ятаємо, коли люди рятували своє життя в перші тижні після початку повномасштабного вторгнення, вони не везли з собою останні моделі побутової техніки чи прикрас, а брали лише те, що необхідне для життя. А найбільша цінність в житті – це саме життя. Тому, оскільки воно триває, ми навчилися його більше цінувати.
Ви також згадували, що в такі моменти іноді нам потрібно уподібнитися до тварин, тобто переживати момент зараз, жити тут і зараз, не прогнозуючи, не аналізуючи, не думаючи наперед. І ви кажете, що зараз варто трохи зупинитися. Це той етап, коли зупиняються. Але чи немає загрози, що це призведе до інактивності, до того, що ми почнемо просто плисти за течією? От зупинилися, а так ніби добре балансуємо. Це ж може мати наслідки…
Ні. Тому я і сказала про вибірковість. Ми просто не витрачаємо сили на зайве, не витрачаємо сили на все, що є подразниками, але залишаємо ті пріоритети і завдання, які є найважливішими. А ми справді живемо проти вітру. Знаєте, коли ми йдемо за вітром, то він в спину і пришвидшує нашу швидкість. Але коли проти, то він гасить нашу швидкість. І ми продовжуємо йти. Але енергії на це витрачається більше, і тому її варто ощадити. На це я буду її витрачати, а на інше – ні.
Ми вже знаємо, що це стосується людей, кожного з нас. Так, що на те, як складеться наше життя, як ми будемо поводитися, як будемо сприймати все в дорослому житті, впливає наше дитинство. Якими є наші мами, якими є наші тати. Чи можна цей досвід конкретної людини перенести на досвід нації? Якщо дивитися на українців, які мали якесь дитинство, коли країна також переживала різні ситуації, і в нас дуже довго була визвольна боротьба, ми вміємо ефективно виходити на Майдани, починати революції і говорити: “Ні, нам це не подобається, ми не будемо цього терпіти”. Ірану так не вдається. Можливо, там інші обставини, але в нас вже кілька разів це відбувалося за ці тридцять п’ять років незалежності. Але коли доходить до наступного етапу, виявляється, що на двох українців три гетьмани. Ми не можемо знайти спільну мову. У нас знову виникає корупція, чергові скандали, і все. І ми не можемо подолати цю планку далі. Як нам зараз вийти на новий, наступний рівень, як у грі?
Абсолютно вірно. І з одного боку, ми маємо чим пишатися. Це правда. Так, у нас три гетьмани. Так, у нас немає правової держави, і це не можна заперечувати. Але в нас також немає диктатури, немає царя, немає імператора, і навіть гетьманів ми обирали. Так, це анархія. Так, це безвладдя, але воно не зовсім безвладдя. Воно має свої особливості. Тому що наш навик виживання – це також результат нашої історії. Наші сусіди праворуч розраховують на царя. Це такий собі рабовласницький лад, лише трохи модернізований. Наші сусіди зліва мають правову державу, і в цій правовій державі є верховенство права. Тобто, ось Шенген, різні народи, різні країни, різні нації. Але всі вони керуються спільними законами, спільними правилами, наскільки це можливо. Ми посередині – царів, імператорів ми виганяємо. Ви праві, говорячи про Майдани, революції та інші соціальні протести. Проте правової захищеної, прогнозованої, стабільної держави ми ще не збудували. І тому, на кого ми розраховуємо? На царя – ні, на закон і право – ні, отже, на себе. Хтось же має тримати нас на плаву, у тонусі, вирішувати наші життєві труднощі. Цей навик виживання, вміння покладатися на себе. Дивіться, почалася справді жахлива інтервенція. Як організувалися тероборони, як створилися всі ці блокпости по всіх дорогах, навіть найменших. Чи це було лише волею держави, чи це було результатом роботи соціальних служб, чи це було результатом засідань парламентів? Ні, самі люди організували власну безпеку, тому що вміють покладатися на себе. Люди самі організувалися, щоб вийти на Майдан або зробити свою справу і повернутися додому, бо вони розраховують на себе. Чи йдемо ми в правильному напрямку? Сподіваюся, що так, адже соціально-визвольні революції в Європі почалися значно раніше.
Лариса Дідковська, фото: theukrainians
Говорячи про ці європейські приклади, пані Ларисо. Українці часто люблять списувати свої невдачі на історію. “А в нас було так. А ми довго воювали, у нас були визвольні змагання, ми не мали своєї державності”. І тому нам, наприкінці двадцять першого, на початку двадцять другого століття, так важко. Але є чудовий приклад Німеччини, яка стала успішною державою. Так, це було кілька сотень років з безлічі князівств. Маємо прекрасний приклад сусідньої Польщі. Так, три рази розділили Польщу, але вони змогли об’єднатися. І що зараз? Це країна, яка, напевно, є найуспішнішою в Європі і найкраще інтегрувалася до Європейського Союзу. Це приклад для всіх країн. Невідомо, чи ще якась країна зможе зробити це краще, ніж вони. Що заважає нам, українцям, зробити цей крок?
Наша анархічність, яка, з одного боку, допомагає не мати над собою королів чи імператорів, але, з іншого боку, не передбачає інтегрованості, не передбачає узгодженої підпорядкованості. І чи це, в принципі, можливо? Я великий оптиміст і вважаю, що так, але це вимагає більше часу. Чому? Тому що приклади про те, що гуртом і батька добре бити, це також наш приклад. Уряди бувають революційними, і фактично це ті, які змінюють режими. Ті ж поляки. Спочатку був сантехнік Валенса, який зруйнував існуючий лад соціалістичної Польщі, очолив протести, перевороти і трансформації. Але потім приходять консерватори, які будують. Вони не вміють руйнувати, але вміють будувати. Нам бракує тих, хто вміє будувати.
Що робити, щоб вони з’явилися?
Слухати в першу чергу авторитетів. Наприклад, Японія, яка ще в шістдесяті була країною поламаних велосипедів, зараз є найвідомішою, найпрогресивнішою, технологічною, сучасною країною. Але для своїх економічних реформ вони запросили професора Василя Леонтьєва, який написав їм, як правильно це робити. Тобто, довіра до фахівців, які можуть бути експертами в тих сферах, де своїх експертів ми ще не маємо. І знову ж таки, трохи менше надії на когось. Тому що всі ці “Хто це зробить?” або “Якось буде” – це також про те, що ми беремо на себе відповідальність, яку вирішуємо брати самі, і не завжди беремо на себе ту відповідальність, яка є насправді потрібною і актуальною. І тут наша пров