Княжицький висловився щодо книги Віталія Червоненка, яка присвячена темі раку та ремісії.

Я вперше познайомився з Віталієм Червоненком, коли він зателефонував мені як журналіст. Не пригадую, про що йшлося в тому першому дзвінку

Згодом ми часто обговорювали питання заборони діяльності РПЦ та інші політичні теми. Мене вразила людяність і громадянська свідомість Віталія. Як журналіст, я розумію, наскільки важливо поєднувати ці якості з об’єктивністю та неупередженістю, особливо на BBC, яке дотримується своїх суворих стандартів.

Коли я дізнався про онкологію Віталія, мені стало дуже боляче. Хоча ми не спілкувалися близько, я зустрічав його кілька разів і відповідав на його запитання по телефону. Але кожну людину, яка вміє любити, я запам’ятовую і ціную.

Віталій написав книгу. У ній йдеться про його хворобу, про рак. Рак — це такий персонаж, привид, дух, який оточує нас усюди.

Вперше я зіткнувся з ним вдома, у Львові, у 1991 році. Тоді у мого батька в школі у вересні, на початку нового навчального року, відняло ноги. 19 грудня, на мої іменини, він відійшов у інший світ. Моя бідна мама тоді дуже схудла, зовсім змінилася, доглядаючи за нерухомим, страждаючим від болю батьком. Вона звернулася до знайомого друга нашої сім’ї, видатного кардіохірурга, якого батько дуже хотів бачити. Хоча онкологія батька не мала жодного відношення до кардіології, він чомусь вірив, що його товариш, яким усі захоплювалися, зможе йому допомогти.

Тоді не було жодних КТ. Лише звичайний рентген, на якому чітко були видні метастази у кістках від раку 4 стадії. Наш друг, професор-кардіохірург, подивився на знімки і сказав: “Я не зможу йому допомогти. І обманювати його я не буду”.

Я пішов з цими знімками в Інститут раку у Києві. Тоді я жив поруч, у гуртожитку Київського університету, і щодня проходив повз мозаїчне панно на стіні інституту з фігурами лікарів, які щось опромінюють. Ми жартома називали його “Вони вбивають рака”. Але вони не могли цього зробити. Мені було 23 роки, і я дуже хотів допомогти батькові. Світило в Інституті раку подивилося на знімки і розвело руками: “Вже немає сенсу його до нас везти”.

Я пам’ятаю, як батько, вже прикутий до ліжка і на морфіні від болю, все ще хотів жити. Дуже.

Відтоді я почав боятися онкології. Кожного разу, коли стикаюся з якоюсь незвичною хворобою, мені стає страшно. Лікарі завжди запитують про спадковість. Але я згадую розповіді покійного батька про те, що його бабуся прожила майже сто років, і заспокоююся.

Мені хотілося прочитати цю книгу. Віталій — людина добра, не зла, але водночас сильна. Мені було цікаво, як він пише, і що насправді відбувається з людиною, коли їй ставлять такий діагноз. Я думав: можливо, і мені потрібно це знати? Потрібно. Я боюся, але вірю у спадковість від прабабусі. ))).

Прочитав. Читається легко, іронічно, життєствердно. І вам рекомендую.

Джерело

Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.