Як медикиня Солошенко змінила систему евакуації військових
Ірина Солошенко — людина, гумова куля, якій влучила по касці, але вона не припинила перев’язувати пораненого учасника Революції Гідності. Волонтерство розпочала у військовому госпіталі з прибирання у травматології, змінила своє життя, щоб берегти життя інших
Пані Ірино, вітаю вас. А за фахом ви — вчитель-логопед. Як так, воно якос все зовсім не пов’язане?
У мене дві освіти: логопедична і я ще юрист. А-а, виходила на Майдан я як комерційний директор із кабінету із секретаркою. Я от сьогодні тільки згадувала цей епізод, що, так, своє життя я дійсно змінила на Майдані повністю.
Ми згадаємо той початок волонтерського такого життя з Майдану, яке там стартувало. Згадаємо все-все, що ви пройшли, поговоримо про те, чим ви сьогодні займаєтеся. Ну і ще так само розповімо, чому ви не любите оте прізвисько, яке до вас прилипло — королева гуманітарки. Я сказала “королева гуманітарки”, а ви так закотили очі. Чому не подобається це? Не знаю, прізвисько, цей нік, чи як назвати це?
Так, це придумали у свій час люди, коли ми, дійсно, на початку повномасштабної війни отримували фури, вагони, машини гуманітарної допомоги, яку потім після цього треба було ще розібрати. А жили ми в той час у госпіталі, тому що мій чоловік — був начальником приймального відділення військового госпіталю. І, власне, так, у цьому кабінеті там було завжди… Не те, що там 12 метрів, там неможливо було розвернутися, тому що постійно розбиралася якась гуманітарна допомога.
І, власне, знаєте, у перші дні привозили такі реліктові речі, що ти там міг знайти йод 45-го року. Я не жартую. Ліки, які там бабуся якась їла, так, у 70-му році, там пів таблетки. Це теж не жарти. Були дуже класні речі, потрібні, але коли гуманітарна допомога не розібрана, вона ось так от вся-вся у цих великих коробках.
І це ось перші місяці повномасштабної війни, я займалася тим, що я постійно щось сортувала, десь сиділа і сортувала, потім знаходила, гуглила, що це взагалі, і передавала медикам уже у госпіталі за необхідності. А, власне, так, коли я почула презентацію… Насправді, приймальне відділення — проєкт почався у 2022 році.
І в цьому році я вже просто не жартую, що три роки буде, і це проєкт, який дуже важливий і дуже всім потрібний. І всі кажуть: “Так, так, ми підтримуємо”. Але це дуже довга реалізація. Власне, цей проєкт почався з того, що коли ми приймали поранених, і, власне, наше приймальне відділення — це, насправді, реєстратура. Ну, там місця…
Це приймальне відділення у госпіталі в Києві.
Так
І ви змінюєте його концепцію. Я правильно розумію?
Ми будуємо нове приймальне відділення
Воно знаходиться абсолютно в іншому місці, навпроти існуючого старого приймального відділення. Ми поєднуємо хірургічний корпус існуючий, власне, тому що це хірургічне приймальне відділення “Emergency”, яке має бути просто за нормами обов’язково в кожному медичному закладі. Тобто ми не робимо нічого такого, ми просто повертаємо те, що має бути.
Мають бути зручні туалети для того, щоб поранені самі могли до них дістатися, а не три сходинки там і повороти. Має бути місце, в якому поранений чекає лікаря, так, і він не чекає в коридорі, а чекає спокійно в палаті, де він може поспати, відпочити, помитися, тобто отримати нормальні, гідні умови.
І найголовніше, що в одному приміщенні збираються всі фахівці, у них є свої кабінети, є медичне обладнання, і все це дозволяє провести обстеження в одному місці. Не треба поранених ганяти по великому госпіталю, а київський госпіталь дуже великий за розмірами.
Це щось таке, що є, наприклад, за кордоном, але в нас такого немає?
Так і у нас є. У нас навіть у сільських амбулаторіях, вибачте, вже до повномасштабної війни намагалися повністю зробити так, щоб “Emergency” було обов’язково в кожній лікарні. Ну, мається на увазі лікарню, яка забезпечує медичні послуги для декількох сіл чи міста. Це обов’язкова умова.
А військовий госпіталь, оскільки він розташований на історичній території, в історичних будівлях, пристосованих до поранених, не має бути таким, тому що приймальне відділення – це те, що перше бачить поранений, коли його доставляють, так? Його привозять нашими евакуаційними вагонами, автобусами, гвинтокрилами чи машинами швидкої допомоги. І він перебуває певний час саме в цьому приймальному відділенні.
Специфіка в тому, що поранених багато, операцій багато. І, наприклад, якщо потрібен травматолог, а він у цей час на операції, то пораненому просто доводиться чекати дві, три, чотири, п’ять годин. Ну, це краще робити, звісно, там, де він може відпочити, а не там, де люди ходять по голові.
У вас ще багато проєктів, які почали з’являтися, відколи почалася війна, і це не тільки з 2022-го, а з 2014-го року. Але спочатку найпершим був Майдан, так? Який з вас зробив волонтерку Революції Гідності.
Так.
Дуже багато людей, та навіть зараз, кажуть про те, що от, а якби не було Майдану, не було би того всього, що почалося в 14-му році, тобто війни на Донбасі й анексії Криму, не було би повномасштабного вторгнення.
Так, наука “аякбиологія” так? Ну, по-перше, ми би стали… Ми були би другою Білоруссю. Це наш був би шлях. Якби цього не було, то поступове поглинання, так. Ну, всі кажуть про те, що це був такий виклик, так. Янукович при владі — це був виклик українському народу, який шляхетний, який поважає себе, і, власне, вибрати із всіх фігур абсолютно неадекватну — це треба було вміти.
Насправді, наша історія, воно все йшло до того, що в будь-якому випадку Росія чи намагалася би нас поглинути, чи це була би війна.
Тому що, ну, давайте подивимося на Грузію. Якщо хтось чинив спротив Росії — це була війна.
Що вас тоді, коли почався Майдан, що для вас було тою поворотною точкою, що ви сказали: “Все, я виходжу”? Чи ви до того були такою, не знаю, патріотичною, активною людиною, якій залежало, що відбувається в країні, що треба ще робити якісь зміни, і ці зміни можу робити я?
Ці зміни ми пробували робити у 2004 році. Я, власне, ветеран Майданівського руху. І тоді в мене був свій бізнес. І я всім своїм працівникам, у мене був невеликий колектив, але я їм просто сказала, що ви можете ходити на Майдан, я не буду…
Це ще в час Помаранчевої революції?
Так, це під час Помаранчевої революції. А сама я особисто кожен день готувала якісь там десь 40–50 порцій їжі, машиною привозила на Майдан, і годувала, спілкувалася. Тобто, ну, сам мій вклад був от таким. Ну і брала участь там. Це був трохи інший формат. Коли починалася Революція Гідності, я чесно наврочила сама себе, тому що я сказала, що в цей раз — давайте без мене.
Тобто після Помаранчевої революції у вас було розчарування?
Так, це було розчарування. Ну, тому що здавалося дуже наївним, що тобі треба там постояти на Майдані місяць, так? І всі докорінні зміни самі собою стануться. Прийдуть тільки хороші люди, а погані підуть. Ну, життя — це не казка. Нам це все, так, зараз підтверджено було. І я поступово-поступово дивилася, мені було шкода, ну, я підтримувала морально, я дивилася стріми. І, звісно, все змінилося з побиття студентів.
Ну, коли дітей побили — це був просто абсолютно… Ми йшли пішки, я взяла свою меншу дитину і несла на руках, ми йшли пішки.
Це дійсно був мільйон, який йшов. Київ йшов на Майдан. І стало зрозуміло, що ми цього не пробачимо, ми будемо боротися.
А всі наступні кроки — ви самі пам’ятаєте, що воно насправді було таке “підливання бензину у вогонь”, і тому все це розгоралося.
Те, що Росія скористалася слабкістю України, вона зробила все за всі роки незалежності, щоб у нас не було своєї власної армії, щоб у нас не було Служби безпеки, щоб у нас не було нічого свого. Тому що коли ми дивимося, це все інспіровані Росією люди, які розвалювали абсолютно все у нас. Ну і ця вся міфологія про те, що українці лише сало їдять і сміються…
Тому самі росіяни вважали, що ми спокійно складемо лапки, і це буде легкою прогулянкою. Ну, як підтвердив уже 22-й рік, вони тоді так і не зробили висновків. Вони все рівно вважали, що ми не будемо боротися, а ми проявили характер.
Але в 14-му році для деяких людей, які були на Майдані, хтось відразу безшовно з Майдану включився у війну.
Так.
Чи зі зброєю в руках, чи волонтерством, чи інформаційною якоюсь підтримкою, так? А хтось розвернувся і почав собі жити as usual.
Ну, так завжди...
Чому ви вирішили продовжити? Чи це хтось за вас вирішив, чи просто сама доля так повела вас?
Знаєте, так вийшло, що з 18 по 20 лютого я була на вулиці. Я до цього просто допомагала в терапевтичному… Ну, ми таку приймальню зробили, і просто приймали велику кількість поранених соматичних. Міряли тиск, робили якісь призначення лікарями уколи, давали пігулки, які були призначені. За добу було до 400 пацієнтів, щоб ви просто розуміли. Ми ще вели записи, так? А 18-го вже було відчуття, всі розуміли. Я взяла вихідний на роботі за свій рахунок, ішла на Майдан, і, ну, така дівчача, наївна: якщо я вдягну підбори й блакитне, значить, щось таке легке, світле, то нічого не буде.
Ну, от я прийшла, і зате мені потім було дуже легко бачити, де я бігаю, тому що своє світле пальто я зняла, і мені дали бушлат розміру два чи три XL, але в ньому було тепло, і він був червоний. Ну, це ніяк ні в чому не врятувало, але хоч його перепачкала на своє пальто.
І ці три дні змінили мене абсолютно, тому що кожен день виходити було дуже страшно. І коли кажуть: “Як ти не боялася?” — я дуже боялася. Але я просто розуміла, що там є люди, їх там потім уже почали вбивати, і не можна не прийти, тому що коли ти не приходиш, ти даєш більше шансів Майдану бути переможеним.
Куля тоді влучила, десь якраз у ці дні?
Куля 18-го — так, це було на Садовій, там все палало. До того часу я нічого подібного в житті не переживала, тому що я там озирнулася — рожевий водомет, із нього рожева вода, блакитне небо і чорний дим. І все це разом… Просто така страшна картинка в центрі нашого мирного, чудового міста. Там уже були всі ті перестрілки, там закидалися “Молотова”. Ну, власне, я не думаю, що вони цілили прям спеціально. Вони просто стріляли, щоб нас відігнати. Я думала, що це вже почалася зачистка і вже дубинками б’ють. Потім озирнулися — ще нікого немає, ну і продовжували робити те, що робили.
А потім почалася війна?
Так. І я пішла у військкомат.
Записуватися?
Так, я пішла, написала в Шевченківський військкомат по місцю проживання. Прийшла туди. Це було після 1 березня, коли захопили Крим… Коли ці гвинтокрили летіли, і це була теж така страшна чергова картинка,черговий крок. Я прийшла, але вони так посміхнулися, сказали: “Дякуємо вам дуже, але жінок із маленькими дітьми ми поки не потребуємо”.
І я тоді, власне, знайшла своє місце, тому що ми знову приходили на Майдан, коли наші друзі-майданівці готувалися до відправки вже на фронт. І вони, власне, ще якийсь певний час жили там, на Майдані. Потім вони об’єднувалися, власне, з ВВ. І це основа була Нацгвардії, коли все це прям будувалося на твоїх очах.
Я приходила до них, а потім почула, що хтось сказав, що у військовому госпіталі є поранені й там потрібна допомога. Власне, я записалася і прийшла. Так, оце вже стало такою долею.
І що спочатку робили?
Абсолютно. Я прийшла туди, запитала, подивилася — там була бабуся, їй було далеко за 80, вона була санітарочкою, мила підлогу, а поранених хлопців привозили. Я подивилася і почала їй допомагати. Мила двері, мила вікна, мила підлогу.
Власне, там стався такий момент, тому що тоді Андрій Пишний, який очолював Ощадбанк, теж хотів чимось допомогти пораненим. Він прийшов туди, а ми були трохи знайомі. Він просто не зрозумів, що це я, тому що я була в халаті, у рукавичках гумових. Він запитав: “Ірина, це ви?” Я кажу: “Так”. Він: “Давайте щось придумаємо, власне, для поранених”.
Ну, от із цього ми почали думати, як можна дієво допомогти пораненим, коли на той час не було коштів ні на що. Ні на протезування, ні на ліки, ні на якісні дороговартісні антибіотики. Ну, власне, ні на забезпечення реанімаційних пацієнтів. Ну, отак народилися художньо-благодійні проєкти — “Мистецтво, що рятує”.
На той час 50 важкопоранених отримали, власне, кошти, які вони уже могли на свій розсуд використовувати. Ну, в подальшому життя просто для нас принесло таке розуміння, що давати кошти людям просто так — це абсолютно неефективно.
Людям треба забезпечити системні зміни і доступ до всіх необхідних послуг, але не 50 там, не 100, не відбирати, тому що це жахливо, важко, це морально важко.
Відбирати, хто заслуговує на лікування?
Відбирати, хто більше важко поранений, так, хто більше потребує підтримки — усі потребують. І тому, власне, до мене, якби, теж прийшло таке розуміння, що треба змінювати систему.
Тому от те, що зараз робиться, — я намагаюся не затуляти дірки, а змінити систему. І тоді ти, в принципі, розумієш, як із цими ж вагонами було, власне. Це знову-таки три роки, у травні ми приїжджаємо на евакуацію з госпіталю. Дивимось, як перевозять поранених, а “Укрзалізниця” на той час — це ж теж таке швидке рішення було. Вони теж не розуміли, як перевозити поранених.
І в плацкартних вагонах вирізали боковушки для того, щоб туди заїжджала каталка. Але уявіть собі: коли каталка туди заїжджає, треба ж іще поранених витягнути з цих маленьких, незручних купе. І на це було боляче дивитися, тому що завантаження-розвантаження поранених займало півтори години. І самим пораненим було дуже важко.
Їх неможливо було лікувати нормально, тому що там немає де повісити крапельницю, не підійти до них, не перев’язати.
Тому, от туди прийшовши, я так подивилася і кажу: “Ми якраз були з головним анестезіологом Збройних сил України Олександром Олександровичем Бугаєм, вони чергували у приймальному, це була така група, вони завжди чергували у приймальному”. І я кажу йому: “Олександр Олександрович, давайте змінимо це”.
Ну, він так втомлено махнув рукою, типу, “нічого не вийде”. Ну, я цей виклик сприйняла і сказала: “Добре”. І, власне, завдяки знайомим, в інтернеті я попросила у людини, яка працювала на “Укрзалізниці”: “Дай мені, будь ласка, всіх топменеджерів контакти”. Це — я говорю — для хорошої справи. І він зараз кожен раз сміється і каже: “Дійсно для хорошої справи”. І я написала одне повідомлення. Це була субота. Ну, я була в госпіталі, як зараз пам’ятаю, це 12 травня. Я написала велике-велике повідомлення і почала всім розсилати. Олександр Камишін, у принципі, бо він тоді керував залізницею, відповів через хвилину. Я думаю, що він навіть не дочитав до кінця. Він мене набрав і запитав: “Ви хто?”
Тобто він вас не знав?
Взагалі, це просто чужий номер, де я написала: “Добрий день, я Ірина Солошенко. Ну, от маю пропозицію до вас: будь ласка, давайте змінимо евакуацію поранених”. І він просто запитав: “Ви хто?” Я кажу: “Я волонтер”. Була секундна пауза, ну, дійсно, там секунда. І він такий: “Добре”.
“А командування медичних сил у курсі, що ви збираєтесь вагони змінювати?” А мій чоловік стоїть там у кабінеті, дивиться на мене уважно. Він уже чує всю цю розмову. Я кажу: “Так”. Збрехала я абсолютно чесно. І він каже: “Добре, давайте в понеділок”, призначив час. “У понеділок ви, кого вважаєте потрібним від КМС, берете і приїжджаєте на робочу нараду”.
Я кладу слухавку щаслива, значить, там уже все. І кажу: “Сергію, мені треба до командувачки”. А тоді пані Остащенко, була командувачкою. І він на мене подивився і каже: “Ну добре”. У неділю я з нею зустрічалася, я пояснила, у чому, власне, ідея. На що вона, в принципі, запитала тільки одне: “Ви будете цим займатися?” Я кажу: “В сенсі?” Вона: “ну, в сенсі, це ви не мені задачі даєте, а ви це зробите…” Я кажу так, якщо я прийшла, то я це зроблю.
Але далі на волонтерських засадах?
А далі це була складна історія, тому що “Укрзалізниця” — це неможливо на волонтерських засадах. “Укрзалізниця” — ти не можеш купити вагон. Багато людей потім хотіли купити вагони і зробити… Я кажу: “Це чудово, побудуйте собі там якийсь окремий бам, так. Якесь щось там копайте”. Тому що це єдина система, це єдина інфраструктура.
Причому інфраструктура, яка рятує нашу країну зараз цілком і повністю, коли закрите небо, коли все це — наша артерія, нашої країни. І, власне, тому вони на своїх заводах ремонтували. Це була реконструкція. Ми ж не переробили нічого такого.
Ми просто взяли порожній вагон, викинули все зайве, поставили туди… Спочатку ми робили реанімаційний вагон, просто туди привезли фізичну каталку, яка була зручною.
Вона була пневматичною, піднімалася вгору, вниз і могла замінити ліжко, тому що коли ти ставиш туди велике ліжко, ти з’їдаєш простір. Вагон має свої розміри, і, так, треба було все це враховувати.
І лікарі обов’язково мають реанімаційне місце з усіх боків обходити, тому що коли працюють із важким пораненим, коли якісь ускладнення, то потрібен підхід з усіх боків. Тому ми все це привезли. Олександр Олександрович крейдою почав малювати, де будуть розташовуватися умовні ліжка. Взяли більші матраци, ми їх просто трохи більше взяли. Ну, от так от народився цей перший реанімаційний вагон. І, власне, з цього вже потім пішли всі інші, яких зараз майже п’ять десятків.
Чи ви підраховували кількість військових, яких ви цими вагонами евакуйовували, довозили, рятували в дорозі?
Так, і це абсолютно вражаюча цифра. Коли я кажу “цифра”, я просто уявляю людей, тому що цифра – це цифра. Не можна цифрами вимірювати ні загиблих, ні поранених, ні травмованих, тому що це – людина. Є, але ми не можемо зараз називати ці числа, тому що ворогам ми не поліпшуємо життя, не робимо його легшим.
Але насправді я вам хочу сказати, що 70% усіх поранених евакуйовувалися хоча б раз вагонами.Тому це річ, яка дійсно змінила якість, змінила можливість перевозити важких поранених на такі відстані.
Тому що коли були літаки санавіації – це одна справа. Коли було АТО – це одна справа. А коли у тебе більше тисячі кілометрів активного фронту, то ти швидких стільки не напасешся, тому що швидка – це один лікар, один анестезіолог, тобто повна бригада.
А у нас ця повна бригада забезпечує п’ять важких поранених у поїзді. Тобто ми ресурси, яких у нас, на жаль, не так багато, дуже сильно економимо.
Поранені, які хоча б раз були евакуйовані цими вагонами, інколи хочуть подякувати вам публічно, написати про це, але ви кажете: “Ні, не смійте”. Це зайва скромність чи зайва обережність?
Насправді ми вже десь рік розповідаємо про вагони, але просимо поранених не робити прямі включення, тому що зараз багато блогерів, тіктокерів, усіх інших. І тому, так, їм дуже хочеться, я розумію це бажання у захисників і захисниць, потрапивши у вагон, здивувавшись, що таке є, показати всім, усьому світу.
Але ми просто пояснюємо, що евакуація пораненого — це така ж військова операція, як і всі інші, і тому, власне, ворог може завдати підступного удару. Тому ми дуємо на холодне, але нехай так буде. А раніше, насправді, так, у нас була така установка, ніхто ж не розумів терміни у війні. І була установка, що ми не розповідаємо про евакуацію взагалі. Вона є, вона працює, і цього достатньо.
І тому, власне, коли перший поранений виклав красивий пост, до мене прибігли всі, хто знав, і сказали: “А що, можна вже тепер писати про евакуацію?” Я кажу: “Ні, не можна”. Але, знаєте, от із такого спілкування, коли я приходила до пораненого, просила. Часто він був у госпіталі, на той час він якраз і був. Я прийшла до нього і кажу: “Класно доїхав?”. Він каже: “Так”. Я кажу: “Я ж теж хочу, щоб усі інші доїхали теж добре. Прибери, будь ласка”.
І тому, ну, от тоді було так. Зараз, у принципі, іноді я бачу, що там пости, хтось відео знімає. Там, наприклад, їде хлопчик без ноги, грається іграшкою, яка там висить. І воно і смішно, і сумно, і під музику Петрика П’яточкіна, так? Я зберігаю їх для себе, тому що для мене це завжди важливо.
І, знаєте, от здавалося б, іграшка. Я просто…
То так, як у немовляток, так, іграшки висять?
Так, так, а вони висять, тому що от над кожним ліжком є гусак. Ну, щоб підтягнутися там зручно. Там місце для трьох крапельниць і гусак для підтягування. І тоді іноді там і медсестри, чи хтось там санітари, ці іграшки туди підвішують.
Теж я перші рази думала: “Ну, якось іграшки, якось незручно дорослим”, тому що наш вік солдата все-таки — це 47 років, щоб просто всі розуміли.
Але ти бачиш, як вони ставляться до цих іграшок, це таке тепло, це така річ, яка абсолютно антивійна. І тому оце переключення так спрацьовує, що викликає сльози у когось, а це дуже корисно просто поплакати, свої емоції просто висловити. І минулого року теж знайома… Багато людей про це вже потім знали, розуміли все це. І вона написала, що її племінника зараз везуть у вагоні, і він грається тигриком. І він от прямо написав, що тигрик і був у нього, коли він був маленьким. І каже: “Я його як побачив, то розплакався нарешті, значить, і мені стало легше, і заснув”.
І, ну, тобто такий шматочок тепла — це обов’язково, тому що ми передаємо, вже просто як супровід пораненого, ми теж передавали і пакунок пораненого, і елементарні речі. Тому що найчастіше все згорає, найчастіше все лишається там, в окопі. І людина без нічого. І, ну, просто дати йому звичайні речі, це вже наш просто обов’язок.
Тому я теж щаслива, що, наприклад, коли Міністерство оборони приймало вагони, а я завжди в кожному абсолютно… У кожному вагоні є така невелика ємність для води, для речей. “Укрзалізниця” доробила такий великий кишеньковий відсік. І я туди складала адаптивний одяг, якісь шкарпеточки, якісь цукерки, щось. І вона подивилася і запитала: “А що ви зазвичай даєте?” Ну, ми зробили перелік.
Тобто, як коли ми купуємо квиток у плацкартний потяг, чи там, не знаю, хтось у СВ, людям дають пляшечку води тощо, то у вас теж є свій пакунок?
Так, так, тільки для пораненого. І, в принципі, з цього Юрій Гудименко, пройшовши шлях пораненого сам, теж на цьому наполягав. І, власне, тепер уже все — Кабінет Міністрів прийняв постанови всі, і розробили вже, власне, вибрали, який адаптивний одяг буде.
І буде “пакунок пораненого” — 30 компонентів, перелік речей від зубної пасти, зубної щітки, гребінця, Господи, паперу… Ну, тобто елементарних речей, які просто даються пораненому, щоб ніхто не шукав ніде, не біг там, не купував усе це.
І тепер це буде просто передаватися, тому що швейна сотня ще з 14-го року шила цей адаптивний одяг. Починала з трусиків на зав’язках, потім усе трансформувалося. От, власне, те, що я передаю, щоб забезпечити, поки немає державної програми забезпечення. І там наші конструктори, власне, агенції “Ми однієї крові” розробили класні шорти-штани, я їх називаю. Пам’ятаєте, як оце перетворюється, так?
У нас вони нормально перетворюються. І це дуже зручно, коли ти там у палаті в шортах, а на вулицю — там палити, чи там холодно, ти доєднав, і все — у тебе штани. Тому от такий теж комплект народився. Ну, воно ж усе так: коли ти хочеш щось робити, то ти шукаєш, як його зробити. Коли не хочеш — шукаєш привід сказати, чому це неможливо зробити.
А от ви кажете: “Коли ти хочеш і коли не хочеш”. Чому все-таки це прийшло в голову вам, як волонтерці, а не комусь, хто є у владі і міг би теж про таке подумати?
Ну, мені складно про це сказати, тому що, в принципі, я ж кажу, що мої проєкти, які я реалізую, це не просто проєкти, це не штучно придумана історія. Це те, що я почула в госпіталі і те, що я запитала: “А чому нам це не змінити?” Тому що, знову-таки, ті ж апарати гемодіалізу, які зараз є в Київському військовому госпіталі в кожній реанімації, — це, власне, ідея, коли була нарада, вийшли всі завідувачі і казали про те, що зараз у реанімації певна кількість пацієнтів потребує гемодіалізу.
А їх неможливо перевести, тому що вони не на ШВЛ. Вони на кисні, вони просто, якщо їх відключити, їхній стан ускладнюється і погіршується. І тому я просто кажу: “А чому ми не можемо поставити гемодіаліз у реанімаційній палаті?”. Він уже невеликий цей апарат, допомагає двом пораненим. На мене подивилися, і один із лікарів сказав: “Та у нас немає”. Я кажу: “Ну, а якщо будуть, то поставимо?”. Так.
На сьогодні всі реанімаційні відділення мають цей гемодіаліз. Я теж знаю цифру. Це, ну, прямо тисячі поранених, які вижили завдяки цьому.
А коли у людини посттурнікетний синдром, і, власне, вона потребує гемодіалізу, то це прогностично один із найважчих станів, які є. Тобто це навіть гірше, ніж інфаркт чи інсульт, якщо невчасно провести гемодіаліз.
Якщо вчасно — все. Людина абсолютно спокійно одужає, буде травмована, так, буде щось, але вона одужає.
Ви не знаєте слова “неможливо”, так?
Я не хочу його знати, знаєте чому? Тому що, в принципі, я кожен раз для себе просто знайшла спокійну, нормальну фразу: “Мені буває важко, але в окопі набагато важче”. Тому що, насправді, 2014-2015 рік — це були інші окопи, це була інша війна. Але я просто бачила, і я ніколи себе не порівнюю з тими, хто прийняв присягу і виконує завдання. Це набагато важче, тому що ти собі не належиш. Я тут можу свої ініціативи реалізовувати, боротися.
Мені буває важко, так, я просто іноді дуже втомлююсь, демотивуюсь. Потім я їду на евакуацію, бачу поранених, розумію, що, в принципі, для кого і для чого це робиться. А коли у тебе є певне завдання, ти можеш просто сидіти і чекати свого часу, а коли час настане, ти не можеш звернутися і піти сказати, що не сьогодні. Тому я чудово знаю, що в окопі завжди важче. Тому, власне, не складаю руки.
Але волонтери — це теж живі люди. Знаєте, такий був жарт, я не знаю, напевно, він заснований на якихось реальних історіях. Як в анекдоті писали, що жінка казала: “А коли я матиму теж свого персонального волонтера?”
(Сміється) Ну, таке теж бувало, так, бувало. Знаєте, це людський фактор абсолютно. Той же військовий — ми робимо якийсь збірний образ, але зараз у війську знаходиться мільйон людей. Це дуже широке представлення всього нашого суспільства. Тому є абсолютно різні люди, і їхні родичі — це теж окрема історія. Тому коли я була прям волонтером-волонтером, так, тобто приходила, з’ясовувала, кому що потрібно, то я стикалася з різними випадками.
І я завжди питала: “А ви не хочете поволонтерити? Тому що, ну, от ваша рідна людина…”. Це ж я не закінчувала ніяких шкіл волонтерства, так, університет волонтерства. Я просто розумію, пропоную якісь шляхи, ви теж можете це зробити, але треба просто встати і піти зробити. І поки не вийде — доводити, пояснювати. Знову-таки, як це все робиться?
Ти приходиш і пояснюєш людям, чому ти це робиш і що це змінить. Тому що зараз всі знають, що з донатами стало набагато важче, але я хочу сказати, що, ну, я особисто і ми в нашому благодійному фонді, переключаємося на бізнес, працюємо з бізнесом. І наш бізнес, він, взагалі, сімейний. І вони, коли розуміють, що це змінює, знову-таки, я люблю працювати з айтішниками, тому що їм все це дуже зрозуміло.
От на прикладах. Ми приходимо в центр крові, показуємо: стоять шість екстракторів. Не буду брехати. Екстрактори — це такі апарати, які кров розділяють на еритроцитарну масу і тромбоцити. Тобто кров треба підвісити, зафіксувати, потім дивитися на ці позначки, розуміти час, коли проходять процеси, потім усе це вручну контролювати.
Тобто це шість таких апаратів. Ми приходимо, він дивиться на них… Не знаю, вони, мабуть, ще до тієї війни, до Другої світової, десь от десь приблизно так. Ну, така вічна техніка. Приходить і каже: “Так що це за машина?” Я кажу: “Один екстрактор, який ви зараз придбаєте, замінить усі шість. Тобто одній людині треба буде бігати. Вона собі зафіксувала, час виставила і все. І він це робить все сам. Він сповіщає людину”.
Тобто ми звільняємо людину від можливості помилитися, тому що у цій екстракції крові, розділенні на компоненти, одна секунда, трохи температура вище — і все, все пропало.
А кров для нас зараз абсолютно на вагу золота, тому що не буде крові — це перший етап лікування при важких пораненнях, мінно-вибухових ураженнях, атаках дронів, чим завгодно. У цій війні це першочергова необхідність — майже всім важким пораненим переливають кров. Тому це дуже важливо зробити, враховуючи прильоти в усі міста. Господи, у нас же зараз немає безпечних місць.
Тому завжди треба мати запас, завжди треба мати ті апарати, які дуже швидко зроблять аналіз крові на сумісність, і тоді не буде жахливих помилок.
Але тим не менше, ви жива людина, а ми бачимо зараз історії про те, що не всі волонтери витримують. У когось здоров’я просто не витримує і починає сипатися, так? І тоді вже ти мусиш ту маску спершу на себе натягнути, а вже потім допомагати іншим. Або є історії, що люди закінчують своє життя, бо просто не можуть витримати всього цього. Де ви шукаєте сили, щоб якось себе тримати в рівновазі? Бо, напевно, є ями, у які ви провалюєтесь.
Є…
Як ви з них вибираєтесь?
Моя стіна — це моя сім’я. Ми всі займаємося одним і тим самим.
У мене чоловік військовий медик, навіть не дивлячись на те, що його здоров’я дуже сильно посипалося, і для мене це дуже важко. І він міг би йти мобілізуватися, але він цього не робить. Він просто допомагає. Мій зять сам особисто пішов, він айтішник, якого б не хапали. Власне, у нього був би “білий квиток”, якби він цього захотів. Він сам пішов. І він тільки недавно повернувся на ротацію. Моя сім’я — це всі люди, які займаються одним і тим же. Моя донька працює, донатить постійно. Моя менша донька завжди допомагала, вона просила мене: “Не розповідай, нехай мене пробачать”. Вона допомагала на тих же вагонах прибирати. Ну, це люди, які працюють.
Моя мама, якій зараз уже 77 років, вона працює для того, щоб донатити і допомагати. Тому у мене в сім’ї нема такого розуміння, що хтось каже: “Ну що, давайте ми до понеділка, а з понеділка нехай уже хтось інший”. Тому от у нас такого немає. А коли, ну, дійсно, Господи, всі живі люди, буває дуже важко, — я люблю квіточки вирощувати, наприклад. І це мене дуже тримало. От ми, коли в госпіталі всі жили, у нас санітари…
Жили у прямому значенні слова?
Так, ми перші чотири місяці взагалі безвилазно жили, тобто ми виїжджали лише один раз, щоб подивитися що з будинком. А так ми, в принципі, жили постійно, тому що це ж…
Це коли почалося повномасштабне?
Так, це повномасштабне, з 24 лютого, так. А потім, давали можливість раз на місяць брати один вихідний. І ми тоді уже починали в будинок виїжджати. А до цього наші санітари прекрасні, вони посадили там… Це ж українці. Цибулька, значить, у нас там…
(сміється)
Ні, справді, у нас на приймальному відділенні були стрільбища, тому що всі вже зразу почали готуватися, всі стріляли. Були стрільбища, а між стрільбищем і приймальним відділенням — цибулька, огірочки, все, значить, там помідорчики. Я свої помідори, значить, із квартири принесла. Ну, вони, на жаль, не витягнули, тому що самому приймальному воно ж таке напівпідвальне приміщення, їм просто не вистачило світла. А я намагалася їх врятувати. Тому просте заземлення, прості речі і просте розуміння. У нас просто немає іншого вибору. Ну, якщо ми здаємося, краще ж не стає, правда ж?
Ви згадали чоловіка свого — військового медика, який теж, як ви кажете, зараз має вже проблеми зі здоров’ям. У вас є love story, яка сталася на тлі цих, як би це страшно не звучало, смертельних історій, бо їх у госпіталі теж вистачає. Як це відбулося?
Ну, це насправді так і відбулося на тлі того, що у нас у реанімації на той час, у 2014 році, влітку, я просто прийшла в реанімацію і почала запитувати. Спочатку до мене так дуже обережно ставилися. Ну, тому що волонтери ж теж різні є. Хтось наобіцяє і пішов собі. Ну, це ж залежить від того, чи ти це зробиш, так. А тебе ж нічого не зобов’язує, окрім якогось внутрішнього чогось.
У нас помер хлопчик, за нього дуже довго боролися. І я зайшла в кабінет до головного хірурга. І якось мені так було сумно. І там сиділи військові, і я так обняла їх усіх, так? І мій чоловік був серед них.
Майбутній?
Так, майбутній. А на нього це таке враження справило, що от я чогось прийшла, от просто їх обняла, і всім було сумно, і якось… І після цього ми почали з ним розмовляти, і це, ну, не знаю, таке враження, що ця людина в моєму житті була завжди. І у мене ж діти дорослі, молодшій донці було сім років, але, не знаю, вона дуже швидко його прийняла. Це абсолютно була людина, яку вона там батьком називає. Ну, і просто, знаєте, це, мабуть, от такі історії знаходження людей, мабуть, єдине світло, що є у війні, що ти можеш серед цього знайти якихось людей, з якими ти все життя потім чи товаришуєш, чи вони просто… Навіть якщо ти з ними дуже коротко бачився, вони вплинули на тебе абсолютно, і от вже їхнє життя для тебе слугує тим, що не дає тобі опустити руки.
Але медики військові теж втомлюються. От зараз є бронювання цивільних медиків. Як ви до цього ставитеся?
Знаєте, це дивне рішення. Ну, я скажу так, тому що я бачу медиків військових всі ці роки, не три повномасштабної (війни —ред.), а значно більше. І, власне, коли ні у кого війни не було, у більшості не було війни. У них вона була.
У них були операції. Травматологи постійно складали кінцівки, щось робили. Тому ці роки теж накопичили втому, тому що я чудово розумію, що вони іноді по 16 годин в операційній. Тут 16 годин просто попрацюєш і ти вже втомлюєшся. А вони живуть у госпіталі.
Ми вже перестали жити у госпіталі давним-давно, а травматологи дуже часто, якщо, наприклад, сім’я за кордоном, то все, він собі в кабінеті облаштувався. Каже: “Ну, а чому мені втрачати там пів години чи годину на добирання додому? Я тут посплю чи щось поконструюю”. Заходиш у кабінет, у них, значить, конструкції, вони придумують усе це, як зафіксувати. Ну, інсульти, інфаркти.
Це наслідок того, що, по-перше, вони через себе пропускають. Дійсно, важко бачити важких поранених постійно і розуміти, що когось ти не зміг врятувати. Це ж ти не можеш просто сказати: “Ну, так сталося”. Це все пропускається через себе.
У нас дуже часто в країні кажуть про єдність, але коли ви розповідаєте про людей, які включені у війну, зараз це більша кількість людей, так? А є люди, які собі далі живуть, так, ніби війни немає. Ну, так, десь там бувають обстріли, трохи там гримлять, вікна трусяться. Але, в принципі, якщо не дивитися у стрічку новин, то більш-менш можна жити. Чи є ця єдність?
Я боюсь, що ми на грані того, що у цьому намаганні зробити для більшості більш-менш нормальні умови життя і розраховувати тільки на тих, хто вже задіяний у цій війні, ми можемо покласти дуже-дуже великий розкол.
У будь-якому випадку, людина, яка тут ховалася весь час, не може зрозуміти того, хто на війні. Ну, не може він, коли прийде людина, яка по частинах своїх побратимів збирала під КАБами, все це витримувала, воювала, отримала важке поранення. Все одно має бути ротація тих же медиків військових.
Чому всіх цивільних забронювали, так? А військові — вони вже в “карти програні”, так? Ну, тобто ти вже все, ти військовий медик… Навіть якщо його мобілізували на той час — він був цивільним, його мобілізували.
Але от навіть наші медики, які у евакуаційних вагонах, вони дуже втомилися, тому що уявити собі, що ти п’ять днів на тиждень проводиш у вагоні… Так, навіть просто поїхати у вагоні, а ти маєш прийняти рішення про лікування. Хтось ускладнився, так?
Ти приймаєш це рішення за долі секунди, тому що це поїзд, треба прийняти: чи ти зупиняєш поїзд, перевантажуєш цього пораненого, передаєш, чи ти починаєш його лікувати, щось робиш, якісь дії, перев’язуєш. Це відповідальність. Це виснаження, це втома. І я теж до них приходжу і просто питаю, вони кажуть: “Дуже би хотілося, щоб наші друзі цивільні приходили на наше місце, а ми поверталися”.
Тому що вони в цей час втрачають свій фах. Тому що коли ти три роки перев’язуєш рани, то ти, як лікар високого рівня, поступово втрачаєш фах.
Чому тоді було зроблене бронювання цивільних медиків? Це ж не вони самі собі придумали.
У нас, в принципі, така дилема… Всі кажуть, що треба скорочувати медиків, тому що нам дійсно треба скорочувати велику кількість ліжок, якими ми все ще рахуємо, тому що реформа ще не дійшла до свого кінця. Вона почалася на первинці, якось вона була зроблена, але далі по другому рівню вона не пішла. Ми не можемо утримувати таку кількість лікарень, у яких не кваліфіковані лікарі вважаються фахівцями, так?
Ми маємо робити операції, але у нас для цього мають бути дороги і доставка дуже швидка екстреною допомогою до лікарні, щоби коли ти потребуєш, тобі чудові хірурги зробили операцію. Але до цього треба доїхати 100 км. У нас 100 км іноді проїхати…
Не доїдеш.
Абсолютно, так. Ну, тому тут таке питання. У нас дійсно велика кількість медиків. Я абсолютно тут дуже поважаю цивільних лікарів, тому що, насправді, якби не цивільні… Вони витягають 70% всіх поранених, тому що у нас єдиний простір зараз медичний, і екстренка залучена, і всі лікарні, всі лікарі, і дякую всім за це. Але просто робити якусь ротацію, заміняти своїх друзів, з якими ви працюєте разом, і просто… Ну, ніхто не каже про те, що тебе там пошлють у сухопутку. Зараз посилають.
Але слухайте, я недавно розмовляла з Андрієм Жолобом, військовим медиком, у цивільному житті травматологом. І він сказав, що було так, що він у свою медроту витягував з інших підрозділів, бо вони там були якимись піхотинцями. Він каже, це дурна робота — мікроскопом забивати цвяхи. Я теж чула таких історій багато, коли судинного хірурга кидають у піхоту.
Ну, на початках повномасштабної війни було так, що якщо людина зголошувалася, її брали куди завгодно. Тобто, було таке, що професор був солдатом.
Ну, їх от просто в ручному режимі потім вихоплювали і знаходили, і казали: “Господи, у нього ні фізичної кондиції, нічого немає для того, ну, нащо це робити?”. Насправді, коли зараз у нас з мобілізацією великі проблеми.Так, у нас і з лікарень забирають регулярно, з госпіталів забирають регулярно. При тому, що там не вистачає персоналу, їхзабирають і відправляють на фронт, окрім ротації. Це правда, абсолютно. Тобто нічого ж не змінилося. Ну, тобі потрібна якась певна кількість людей. Де ти їх візьмеш, якщо мобілізація провалиться? Ти береш їх із середини системи. Тут щось ущільнюєш, там, десь дірки закриваєш.
Тому треба завжди визначатися. Ми щось робимо, так? Чи не можна отак от ми і тут хороші, ми і тут, значить, зробимо, і все отак от працює. Тому що ті, хто зараз пішли добровольцями, вони ж теж вважають себе людьми, які зробили власний вибір, не побоялися всього цього. А зараз до них яке відношення? Ну, от яке у держави? Ну, все, ви молодці, давайте, воюйте.
До якої межі? Ти або 300, або 200? Це ненормально.
Може, ще комусь треба там написати есемеску, як ви?
Такої впливовості, я боюсь, у мене немає. Хоч насправді президент був присутній на всіх проєктах. Він і вагони бачив, і приїздив у госпіталь, йому лікарі показували гемодіаліз.
Правда, забули сказати, за рахунок кого воно сталося, але це не важливо, головне, щоб працювало. Я не знаю, я чесно вам скажу, я не знаю. Я просто дивлюся, що в турбулентності світовій, так? Нам треба просто дуже певно зараз визначитися і чесно говорити з людьми, тому що люди дорослі, люди, які прийняли рішення.
А не запізно?
Оцього я не знаю. Ну, є побоювання, що так, може бути запізно. І коли звинувачують тільки ТЦК, тільки ВЛК, тільки МСЕК. Я кажу, ніколи не буває це таким однобічним рухом. Коли є попит, є пропозиція. І коли уже така кількість тих рішень народжувалась саме так, то вибачте мене.
Ну, знаєте, я вам чесно скажу, що коли от ми в приймальному жили, 50% до мене коли зверталися: а ти не можеш? Я кажу: “Ні, не те, що не можу. Я навіть на ВЛК не переходжу туди взагалі”. Говорю: “Це просто, я туди взагалі ніякого відношення не маю. Це окрема історія. Я до цього нікого не поведу”. Ну, це ж як українці, так? Треба, щоб по закону, але щоб через кума можна було трошки порішати.
А коли ви на тлі цього всього чуєте розмови про те, що в Україні можливі вибори, і ми спостерігаємо за певними процесами, що і ці процеси якось вказують на те, що все-таки готуються до виборів.
Чесно кажучи, я поки взагалі не розумію, як це зробити, куди ми дінемо мільйон військових, як ми зупинимо фронт, так? І як вони будуть голосувати, чи вони взагалі будуть позбавлені цього права?
А може, вони би хотіли теж взяти участь у виборчій кампанії?
Так, і вони, може…
Люди казали: “Хлопці прийдуть, наведуть порядок”.
Наведуть порядок. І вони заслужили точно своїм вчинком, тим, що вони, в принципі, ризикуючи всім, пішли. У мене є друзі, які, власне, повернулися на протезах, вони воюють. Він міг спокійно списатися.
Ні, він повернувся до своїх хлопців, він там уже там не розвідник, він займається дронами, але він повернувся. Хоча міг спокійно не повертатися. Ці люди абсолютно мають бути і змінювати цю країну, тому що це уже їхній вчинок величезний. Я не знаю, я технічно не розумію і не бачу.
Про дрони, про ракети, про все, Господи, ну, про що ми говоримо. Ну, як при цьому можна в тих же школах розгорнути (виборчі дільниці – ред.), накопичити людей, коли балістика прилітає там за 50 секунд, 3 хвилини? Я не знаю, я цього не бачу.
Який новий проєкт Ірина Солошенко готує? Є щось таке нове?
Ні, насправді я зараз от роблю “Сила крові”. Це справді те, що змінює, в принципі, повністю систему забезпечення кров’ю в Збройних силах України і взагалі в Силах оборони.
У нас головний центр крові ЗСУ у Києві, а зараз відкриваємо філії, які теж потребують, власне, забезпечення.
Я хочу сказати, дуже дякую всім, хто долучався, тому що від маленьких, але, ну, відірваних, розумію, що відірваних, від останнього грошей, до бізнесових грошей, які дійсно теж там знімалися з чогось і передавалися нам, бозайвих зараз не дуже багато. Дуже вдячна всім, тому що на більше 30 млн зараз уже передано медичного обладнання, воно уже все працює.
Передали машину Ford, яка забезпечує такі донації. І зараз робимо трансформер, який буде забезпечуватися донаціями до 100 донацій крові за один виїзд. І цей проєкт, який я зараз якраз і реалізую.