Демобілізованим потрібна психологічна допомога на державному рівні, – Жолоб
У Центрі надання послуг учасникам бойових дій фіксують зростання запитів на психологічну підтримку серед ветеранів
Про це розповів ветеран, лікар, радіоведучий, музикант Андрій Жолоб у програмі “Люди Змін з Лесею Вакулюк” на телеканалі “Еспресо”.
Як зазначає очільник Центру, суспільні зміни й особисті трагедії ветеранів поступово ламають стереотипи про “слабкість” чоловіків, які звертаються по допомогу.
“Одразу після призначення на посаду я ініціював фокус-групу серед ветеранів. У результаті опитування з’ясувалося: перше, чого прагнуть військові після демобілізації — це можливість стріляти. Саме тому у Львові готується відкриття великої стрільниці за підтримки міської влади та управління спорту. Другим за популярністю запитом стала потреба в психотерапії. І тут я зрозумів, що хлопчики нарешті плачуть. Принаймні, більше плачуть”, – зазначив Жолоб.
Він наголошує: найефективнішим способом допомоги є приклад побратима.
“Якщо я кажу товаришу, що звернувся до психотерапевта, і мені стало краще: “Піди, зроби так само”, — він мене послухає. Дружину не послухає, а мене послухає і піде. Саме таким методом нам треба допомагати хлопцям”, — зазначив він.
На його думку, психологічна допомога повинна бути обов’язковою частиною процесу демобілізації: скринінг може допомогти вчасно виявити ознаки ПТСР, схильність до суїциду чи внутрішньосімейні конфлікти.
“Моя би воля, я би взагалі це на державному рівні запровадив. Це все треба скрінити, бо потім врятувати буде надзвичайно складно”, – додав Жолоб.
Причин для емоційного надлому у ветеранів — чимало. Від особистих драм до соціальних змін.
“Є історії, коли дружина, виїхавши з дітьми за кордон, знаходить собі нового партнера і залишає чоловіка. Є втрати бізнесу, який будувався роками, а тепер — усе заново. Повертаєшся після бойових дій і шукаєш роботу за копійки”, — розповідає він.
Чимало ветеранів продовжують “воювати” у снах — поки не звернуться по фахову допомогу
“Я місяць тряс дружину вночі, і кричав, де мій автомат. Відбивався уві сні від руських. Ми працювали медиками за кілька кілометрів від фронту, але загроза відчувалася постійно, і вона залишає слід”, – розповів ветеран.
Окремо він звертає увагу на зміну суспільного ставлення до військових. Ще на початку повномасштабної війни слова підтримки для Збройних сил України лунали на кожному кроці. Проте сьогодні дедалі частіше можна почути інші настрої — “ми вас туди не відправляли”, “навіщо ви туди пішли” тощо. Такі зміни суспільного ставлення болісно сприймаються багатьма ветеранами. Водночас Жолоб зазначає: подібні явища не є унікальними для України. Він пригадує фільм “Рембо”, в якому навіть у Сполучених Штатах — з усією їхньою підтримкою для ветеранів — головний герой повертається до байдужого суспільства, що не розуміє його болю.
“Тати два роки водили до школи однокласників моїх доньок, поки я мерз десь по розбитих будинках, їздив на евакуацію по Донеччині, по Херсонщині, на Запоріжжі, в Роботиному і так далі. Хтось в той час міг собі комфортно жити. Особисто я розумію, що культивувати десь всередині в собі цю злість і ненависть — непродуктивно, і воно псує в мені любов до моєї сім’ї. Я на це не маю часу”, – додав він.
Водночас визнає, що для багатьох ветеранів це надзвичайно важливо і болісно. Його побратим Юрко Вовкогон влучно зауважив: “Для нас із тобою війна — не найяскравіша подія в житті”. Але не для всіх так.
Наприклад, для чоловіка з Черкащини чи Житомирщини, який до вторгнення жив спокійно, працював на фермі, керував технікою — війна стала подією, що змінила усе. Він побачив розбиті поля, спалені “Джон-Діри”. Це шок, який не минає, і він несвідомо очікує, що й інші мають це прожити. Бо хто не воював — «не мужик».
“Я можу їх зрозуміти. Просто мені особисто вдалося пройти це трохи легше”, – резюмував Жолоб.
- 5 квітня, в Івано-Франківську “Покрова Амп”, перша футбольна команда в Україні, в якій грають військові та ветерани війни з ампутованими кінцівками, провела показове тренування.