Сьогодні, 4 лютого, у світі відзначають Всесвітній день боротьби з раком, який має на меті підвищення обізнаності про рак, заохочення до його профілактики, ранньої діагностики та ефективного лікування
Еспресо розповість більше про історію дослідження раку, а також про відомі теорії, які пояснюють його основи.
Причини виникнення Всесвітнього дня боротьби з раком
Всесвітній день боротьби з раком був заснований у 2000 році під час Всесвітнього саміту проти раку нового тисячоліття в Парижі. Тоді представники урядів, міжнародних організацій та онкологічних товариств підписали Паризьку хартію проти раку, яка містила 10 статей, що стосуються спільних зусиль для покращення якості життя хворих, інвестицій у дослідження, профілактику та лікування.
Зокрема, 10 стаття цієї хартії офіційно проголосила 4 лютого Всесвітнім днем боротьби з раком, щоб щороку нагадувати про ці цілі.
Ініціатором та координатором цього дня є Міжнародний союз проти раку (UICC) – найбільша глобальна організація, що об’єднує зусилля у боротьбі з онкозахворюваннями. День має на меті зменшити стигму, пов’язану з раком, спонукати до дій на рівні окремих осіб, спільнот і урядів, а також підкреслити, що близько 40% випадків раку можна запобігти завдяки здоровому способу життя, вакцинації та ранньому виявленню, як зазначає Всесвітня організація охорони здоров’я.
Історія дослідження раку
Рак існує значно довше, ніж сама людина. Тому не вірте тим, хто стверджує, що раніше рак був рідкісним захворюванням. Ні, люди хворіли, але менше знали та говорили про це.
Більше того, ця хвороба (а точніше, хвороби, адже цим терміном охоплюють понад сотню недуг) існувала навіть у динозаврів, які вимерли 65 мільйонів років тому! Наприклад, у 2020 році група вчених підтвердила, що у хадрозавра (качкодзьобого динозавра), рештки якого були знайдені в Канаді, за допомогою КТ-сканування виявили пухлину, яка майже ідентична людському раку кісток.
Хребець динозавра, позначений пухлинними ураженнями, фото: sciencealert
Отже, рак супроводжує людство протягом всього нашого існування. Офіційно перші згадки про такі пухлини знайдені у папірусах давнього Єгипту, які датуються III тисячоліттям до н. е. Археологічні дані свідчать, що вже понад 4000 років тому єгипетські лікарі намагалися оперувати пухлини, судячи з вирізаних ран на людських черепах.
Однак саме грецький лікар Гіппократ (460–370 р. до н. е.) ввів термін “рак” (лат. cancer, грец. karkinos) через схожість пухлини з формою краба, його клешнями, що розповзаються.
У античному світі та середньовіччі рак розуміли як хворобу “нерівноваги рідин” (кров, флегма, жовта та чорна жовч) або божого покарання.
Методи лікування були обмеженими – кровопускання, дієти, застосування трав і хірургічні втручання (ампутації при можливості), які часто виявлялися неефективними через брак знань про інфекції та стерильність.
Лише у XVIII–XIX століттях з’явилися перші систематичні спроби зрозуміти природу хвороби як біологічного процесу (наприклад, праці французького хірурга Бернара Пейрільє). У другій половині XIX століття німецький науковець Рудольф Вірхов пов’язав рак із запаленням і клітинними змінами, також ввів термін “лейкемія”. Тоді ж з’явилася дієва хірургія з антисептиками, яку популяризував американський хірург Вільям Галстед.
У XX столітті розвиток біології та медицини призвів до фундаментального розуміння раку як захворювання ДНК, де мутації генетичного матеріалу призводять до неконтрольованого росту клітин. Також з’явилися нові методи боротьби з недугою: рентгенівські промені для діагностики та променевої терапії раку, хіміотерапія після Другої світової (азотисті іприти), гормональна терапія, а також таргетна терапія кінця XX століття та імунотерапія початку XXI століття.
Сучасні концепції розуміння раку
лікарі, фото: freepik
Варто зазначити, що наука досі не має єдиного, остаточного пояснення, “що таке рак”. Проте сьогодні вчені дійшли висновку, що це точно не одна хвороба і не один механізм, а сукупність різних патологічних процесів. Як підкреслюють онкологи Дуглас Ханаган і Роберт Вайнберг, автори концепції “ознак раку” (Hallmarks of Cancer), злоякісні пухлини виникають унаслідок поєднання генетичних мутацій, впливу мікрооточення пухлини та реакції імунної системи.
Факти такі, що існує науковий консенсус щодо:
- рак пов’язаний із порушенням контролю клітинного поділу;
- ключову роль відіграють мутації;
- пухлина еволюціонує, адаптується і може ставати стійкою до лікування;
- імунна система залучена, але не завжди ефективна.
Проте немає єдиної відповіді на запитання, що є первинною причиною раку?
Тому сучасна онкологія дедалі частіше розглядає пухлину не як ізольований об’єкт, а як біологічну екосистему, у якій ракові клітини взаємодіють із навколишніми тканинами, судинами та імунними клітинами. Саме ці взаємодії багато в чому визначають агресивність раку та його стійкість до лікування.
Одна з дискусійних, але популярних нині гіпотез – атавістична (еволюційна) теорія раку, яку підтримують чимало відомих вчених. Вона пояснює рак як реактивацію давніх генетичних програм, що сформувалися ще в одноклітинних організмів понад мільярд років тому. У багатоклітинних організмах ці програми “вимкнені” для співпраці тканин, однак вони досі записані у нашому ДНК. Під впливом мутацій, стресу чи запалення клітини “забувають” про свою багатоклітинність і повертаються до цього базового, навіть егоїстичного режиму виживання – як у бактерій. Тоді клітини починають діяти “самі за себе”: безконтрольно діляться, ігнорують сигнали співпраці та стають надзвичайно стійкими до стресу й лікування.
Отже, такий підхід розглядає рак як “еволюційний відкат” до базових налаштувань, коли лише виникло життя, без обмежень росту та соціальної взаємодії клітин – коли кожна клітина думає лише про своє виживання. Адже у здоровому багатоклітинному організмі клітини працюють як єдиний механізм: печінка переробляє токсини, легені забезпечують кисень, серце качає кров, а всі тканини координують обмін поживними речовинами та енергією, щоб організм функціонував як єдине ціле. Ракові клітини ігнорують ці правила, діючи “для себе”, що шкодить усій системі та може призводити до летальних наслідків. У світі щороку від раку помирає близько 10 мільйонів людей, а в Україні до початку повномасштабної війни ця цифра становила приблизно 100 000 осіб на рік.
Вчені намагаються знайти способи, як знову “навчити” ракові клітини співпрацювати з організмом або не давати їм “перемикатися” на одноклітинний, егоїстичний режим. Більше про цю теорію і загалом про рак можна дізнатися у праці канадського нефролога Джейсона Фанга у книзі “Рак: новий підхід у дослідженні хвороби”.
Новини про “ліки від раку”: чому універсального засобу немає і чи можливий він
фото: Еспресо: Біла Церква
У новинах часто з’являються сенсаційні заголовки: “Вчені знайшли ліки від раку!” Але в більшості випадків йдеться про нові підходи до лікування певних форм раку. Ось кілька прикладів:
- Наприкінці січня цього року у медіа активно повідомляли, що іспанські вчені створили комбінацію трьох препаратів, яка повністю знищила агресивну форму раку підшлункової залози у мишей без рецидивів;
- Влітку минулого року повідомлялося, що у США розробляють вакцину на основі наночастинок, яка тренує імунну систему атакувати пухлинні клітини певних типів раку.
- Восени з’явилася інформація, що деякі дослідження показують, що мРНК-вакцини (як COVID-щеплення) можуть потенційно посилювати реакцію імунітету проти раку у пацієнтів у поєднанні з імунною терапією.
І багато інших подібних новин, які вселяють людям надію, але поки що вони стосуються окремих видів раку або специфічних умов лікування – далеко не “універсального” рішення.
Рак – це понад сотню різних захворювань. Кожен тип (і навіть пухлина в одного пацієнта) має унікальний набір мутацій. Всередині однієї пухлини – різноманітність структури: різні клітини з різними мутаціями, що робить їх стійкими до одного препарату. Клітини швидко еволюціонують, адаптуються та уникають терапії (як у дарвінівській еволюції). Ракові клітини ховаються від імунітету, змінюють себе і метастазують, тобто агресивно прогресують.
Універсальний засіб вимагав би впливу на спільну рису всіх раків, але така риса єдина лише на дуже базовому рівні (наприклад, безконтрольне розмноження), а таргетувати (шукати) її без шкоди для нормальних клітин неможливо. Навіть імунотерапія чи вакцини працюють не для всіх.
Тому майбутнє лікування раку не полягає в одній “чудо-пігулці”, а в персоналізованій медицині: генетичне профілювання пухлини, комбіновані терапії, раннє виявлення, профілактика та навіть застосування штучного інтелекту для прогнозування розвитку хвороби. Сучасні підходи дозволяють контролювати рак як хронічне захворювання, жити з ним роками, а для багатьох пацієнтів – досягати повної ремісії. Це демонструє, що боротьба з раком – не фантастика, а реальний поступ у науці та медицині, де знання, технології та увага до конкретного пацієнта стають ключем до перемоги.