Україна має талановитих науковців, але досі не має нобелівських лауреатів. Чому? Часто — не через відсутність проривів, а через те, як і звідки про них дізнається світ. Як зробити так, аби наукові досягнення українських дослідників не губилися серед публікацій у «сміттєвих» виданнях, а ставали підґрунтям для міжнародного визнання, грантів і довготривалого розвитку?
Слово «наукометрія» давно вже стало притчею во язицех вітчизняної науки, однак її сприйняття в суспільстві здебільшого примітивізується до того, чи видання Х належить до міжнародних наукометричних баз даних — Scopus і Web of Science (WoS). Однак цей критерій доволі легко «хакнути», чого не скажеш про просунутіший наукометричний показник — імпакт-фактор (ІФ), який вимірює впливовість наукового журналу, відображаючи середню кількість цитувань його статей за певний період часу. Вищий імпакт-фактор свідчить про більшу авторитетність і престиж видання, оскільки його публікації частіше цитують інші вчені.
Чому це важливо? Можна довго дискутувати про те, що важливість отриманих ученими результатів аж ніяк не залежить від того, в якому виданні вони були опубліковані, та реальність уперто свідчить про зворотне. В новітній історії регулярно постає питання: «Чому Україна досі не має власних нобелівських лауреатів?», але мало кому відомо, що вітчизняний генетик С.Гершензон був за крок до цього. Ще 1960 року він уперше описав феномен зворотної транскрипції РНК у ДНК, що є ключовим елементом ПЛР-тесту для діагностики COVID-19, а також широко застосовується в генетичній інженерії для виробництва інсуліну та гормону росту. На превеликий жаль, у ті часи він не зміг ідентифікувати молекулярні механізми цього феномену та ізолювати фермент зворотну транскриптазу, бо за «залізною завісою» не було необхідного обладнання й дефіцитних реактивів. Саме тому проривні ідеї Гершензона вийшли не в Nature, а в «Доповiдях Академiï наук УРСР», яких, звісно ж, на Заході ніхто не читав. Тож і не дивно, що 1970 року американські вчені Балтімор і Тьомін незалежно перевідкрили роботи українського вченого й отримали за це Нобелівську премію 1975-го. Це — наочний приклад, чому кожен науковець має докладати максимум зусиль, аби з результатами його досліджень ознайомилося максимально широке коло читачів, і наразі нічого кращого, ніж журнал із найвищим імпакт-фактором, для цього не придумано!
Загалом усі наявні наукові журнали, що належать до баз даних Scopus/WoS, за аналогією з футболом можна неофіційно розділити на чотири «ліги»: прем’єр-ліга (ІФ понад 20, перші 5% усіх видань), вища ліга (ІФ 10–20, наступні 5%), перша ліга (ІФ 5–10, наступні 15%) та різні аматорські види спорту (все, що менше за 5). (Тут і далі я наводжу індекси ІФ для журналів у найпопулярнішій на сьогодні біомедичній галузі. В інших напрямах ці показники можуть бути істотно нижчими, тому порівнювати їх напряму за абсолютними показниками ІФ неможливо, лише за категоріями — перші 5, 10, 25%. Це — важливий нюанс для оцінювання успішності науковців у різних галузях науки. — Р.П.)
Якщо у виданні рівня Nature роботу середньостатистичної європейської лабораторії розвернуть із пів оберта, то у разі переходу на рівень нижче є шанс, що прискіпливому редактору сподобається ваша смілива й струнка ідея і він милостиво відправить статтю на рецензування. Причина проста — надзвичайно високі вимоги топжурналів до якості та методології наукових досліджень і прогнозовано величезна черга з охочих спробувати щастя. Не дивно, що до 80% цікавих і перспективних досліджень, поданих на рецензування до цих журналів, відхиляють іще на етапі заступника головного редактора, який оцінює не лише наукову новизну, а й «хайповість» дослідження та його потенційний вплив на рейтинг видання! І якщо прокрустове ложе редактора пройдено, далі чотири спеціалісти високого рівня — інші іноземні вчені — розберуть вашу статтю на молекули, а потім висунуть великий список зауважень і додаткових дослідів, які авторам треба буде поставити, щоби дати відповіді на запитання рецензентів. У низці випадків опрацювання всіх зауважень є настільки об’ємним, що рівноцінне написанню ще однієї статті (!), однак такою високою є ціна престижності журналу та широкого охоплення ваших інноваційних ідей науковою спільнотою. Не дивно, що процес від подання статті до її публікації у виданнях вищої ліги може займати й півроку, й рік, і що солідніше видання, то частіше воно хизується тривалим часом рецензування статей — мовляв, ми не женемо халтури!
І навпаки, зі зниженням імпакт-фактору журналу об’єктивно знижується і якість рецензування. Якщо в «першій лізі» кількість охочих опублікуватися все ще перевищує фіксовану кількість статей у кожному номері, тому рецензенти працюють жорстко, але редактор уже не відхиляє хороших, але недостатньо хайпових статей, то в аматорських видах спорту все зводиться до принципу «беремо все підряд!». Особливе місце тут посідають різноманітні «хижацькі видання», єдиною метою яких є заробляння грошей, тому вони готові опублікувати будь-яке сміття, аби тільки автори їм заплатили. Колись бібліотекар Університету Колорадо Джеффрі Белл склав такий список хижацьких видань, однак це коштувало йому кар’єри й дострокового виходу на пенсію.
Та відтоді ділки від науки зробили «квантовий стрибок» і навчилися настільки успішно мімікрувати під «чесні» наукові журнали, що навіть Clarivate Analytics (власник Web of Science) не має правових підстав виключати їх зі списку. Тож такі журнали можуть похвалитися доволі пристойним імпакт-фактором (до 6) і належністю до першого квартилю, тобто 25% найкращих наукових журналів, завдяки хитрим маніпуляціям із так званими спеціальними випусками (що дає змогу випускати необмежену кількість статей щороку) та політикою відкритого доступу, що суто математично полегшує їх цитування. Хоча насправді процес рецензування там максимально спрощений, а політика редактора надзвичайно м’яка, тому в 99% випадків від подання статті до такої «сміттярки» до її публікації минає не пів року, а лише три тижні! Відчутна різниця, чи не так? Із власного досвіду автора навіть за наявності кричущих зауважень до методології статті та/чи «дір» у плануванні експериментів, що вимагає обов’язкового повторення цих дослідів у контрольованих умовах, редактор однаково пропускає статтю до друку, бо три тисячі франків — це три тисячі франків, а рецензент тут — виключно в ролі ширми, щоб надати видимості чесності цьому процесу. На це, зокрема, страждає нібито швейцарське, а насправді китайське видавництво MDPI, що в контексті відкритої підтримки Китаєм російської агресії набуває геть неоднозначного забарвлення.
На Заході, наприклад, на MDPI не звертають уваги, оскільки навіть найкращі їхні журнали й близько не дотягують до вищої ліги, а отже, автоматично множаться на нуль. Тут діє класичне правило «тіньового бану», де ти можеш мати хоч сотню статей у таких «мурзилках», але ніколи не отримаєш ані серйозного гранту, ані тим паче постійної позиції у західноєвропейському університеті, бо тебе завжди випереджатимуть інші вчені, у яких «лише» на одну статтю в Nature чи Science більше, ніж у тебе.
А от у країнах Східної Європи та Україні зокрема MDPI стала справжнім болем для чесних науковців. За певної спритності рук недоброчесних ділків від науки це перетворюється на вічний двигун: «сміттєві публікації»àвиграні гранти, бо псевдовчений має багато статей у журналах першого квартилюàоплата з державного бюджету нових «сміттєвих» статейàнові виграні гранти, і так по колу! Чеська АН і Польська АН уже перестали оцінювати публікації в журналах MDPI під час захисту дисертацій, подання наукових грантів тощо, а з 2026 року до них приєдналася й Угорщина — тобто ті країни колишнього соцтабору, де бажання обхитрувати систему давно в крові обивателів. Слід розуміти, що ці рішення не є волюнтаристськими, а ґрунтуються на офіційних рішеннях експертів, зокрема Норвезького реєстру наукових журналів, серій та видавництв. Час це зробити й Україні.
По-перше, слід запровадити нові жорсткі критерії ранжування вчених за scientific excellence, щоб не виникало такої ситуації, коли в черговому «табелі про ранги» перші 30% учасників мають практично однакові рейтинги. Це свідчить не про те, що всі кандидати настільки ідеальні, а радше про занадто м’які критерії відбору, коли часом важко відрізнити грішне від праведного.
Абстрактну «кількість журналів Q1», яка була одним із критеріїв державної атестації установ від МОН, слід розділити на вищезгадані «прем’єр-лігу» (перші 5% — заділ для майбутніх поколінь, бо зараз досягти їх в українських реаліях неможливо), вищу (наступні 5%) та першу лігу (наступні 15%), в імперативному порядку виключивши з останньої різні сумнівні видавництва на кшталт MDPI. Це призведе до обвального падіння публікаційної активності вітчизняних науковців, однак неминуче позначиться на якості публікацій. Бо одна річ — «стругати» щомісяця по статті до легкодоступного журналу, де тобі завжди раді за твої ж гроші, й зовсім інша — вперше за своє життя отримати різкого відкоша від заступника головного редактора у посередньому журналі «великої п’ятірки» видавців (Elsevier, Wiley, Taylor & Francis, Springer Nature та SAGE), бо така халтура їх не цікавить! Чарівною паличкою-виручалочкою тут стане співпраця вітчизняних науковців із сильними науковими групами із Західної Європи, де культура виконання наукових досліджень та естетика написання наукових публікацій уже давно доведені до найвищих стандартів. Найпростіший спосіб долучитися до цього — академічна мобільність і анонсована проєктна аспірантура, де у молодого вченого буде значно більше можливостей і гнучкості для виконання робіт, аніж у нинішніх аспірантів зі стипендією 8 тис. грн і надмірним навчальним навантаженням.
Наступний крок — фахова експертиза проміжних звітів про виконання проєктів від вітчизняних грантових агенцій. На щастя, тепер типова науково-дослідна робота (НДР) вже триває не пів року, а цілих три роки, а обсяг фінансування (від 4,5 до 10 млн грн) цілком достатній для проведення дослідження світового рівня. Рецензенти мають розуміти цінність і проривність ідей, запропонованих авторами НДР, а відповідні органи фінансового контролю — не вимагати негайної їх публікації, «бо завтра прийде ДАСУ й усіх покарає!». Якщо цього не зробити, українські вчені повторюватимуть шлях Гершензона, «вбиваючи» цікаві ідеї у «сміттєвих» виданнях, аби тільки вчасно відзвітувати перед розпорядником бюджетних коштів! Успішність виконання НДР можна оцінювати ближче до третього року її реалізації, що, до речі, є абсолютною нормою на Заході. Я був вражений олімпійським спокоєм молодого керівника наукової групи в установі західних партнерів, який виграв престижний ERC Starting Grant на п’ять років і на проміжному етапі (два з половиною роки) досі не мав відповідних публікацій за тематикою проєкту. В Україні це була б катастрофа з достроковим припиненням фінансування проєкту, зриванням орденів і медалей із керівника й забороною подавати нові проєкти для всієї команди на три роки. А в ЄС грантова агенція ознайомилася з проміжним звітом про НДР і затвердила його без зауважень, а ще за пів року вийшла стаття виконавців у престижному журналі з імпакт-фактором 12! У підсумку щасливі всі — від виконавців, яким це дасть шалений бонус до резюме, до університету, який гордо про це написав на своєму вебсайті, й власне грантонадавача, який може під це «вибити» у Єврокомісії збільшення бюджету на наступні роки. Don’t push the horses — ця фраза Усика якнайкраще підходить і для наукових досліджень.
У excellent science є правило: якщо ти виявив якийсь цікавий феномен, з’ясуй його першопричину. Якщо це фермент, виділи й очисть його, якщо ж ідеться про унікальний механізм дії антибіотика нового покоління чи протипухлинного препарату — підтверди це щонайменше трьома незалежними методами та в обов’язковому порядку використай специфічні інгібітори для блокування його молекулярної мішені, щоб верифікувати свою робочу гіпотезу. В підсумку цілком типовою є ситуація, коли для підтвердження амбітної гіпотези потрібно використати таку кількість методів та відповідних засобів контролю, що сума витрачених на це коштів десятикратно перевищить інвестиції у виявлення самого феномену! Нинішня передова наука за складністю та капіталовкладеннями дедалі більше нагадує… майнінг біткоїна, коли витрати на здобуття нових знань зростають у геометричній прогресії. На щастя, на відміну від резерву ненамайнених біткоїнів, наукові знання не лімітовані ні в часі, ні в просторі, але ті часи, коли Гершензона від Нобелівської премії відділяли реактиви на якісь жалюгідні кілька тисяч доларів США, давно в минулому. Та хіба це означає, що нам треба свідомо обмежити інвестиції у вітчизняну науку? Звісно ж, ні, бо купувати кінцевий продукт за кордоном значно дорожче, й на це в нашої держави тим паче немає коштів!
То якого якісного результату держава може очікувати від виконання середньостатистичного гранту в галузі фундаментальних наук? Про Нобелівські премії та покращення життя вже сьогодні наразі доведеться забути, але дві ґрунтовні статті в журналах «першої ліги» (імпакт-фактор від 5 до 10) — цілком реальне завдання. Або ж, якщо тематика досліджень справді проривна й іноземні партнери допоможуть, — то лише одна, але надзвичайно деталізована стаття в журналі «вищої ліги» (ІФ понад 10).
Що це дасть Україні й суспільству зокрема? Свого часу Гершензон, публікуючи свої здобутки в американському журналі Genetics 1945 року, зробив це виключно на прохання президента АН СРСР, аби продемонструвати світу, що радянська наука не мертва!
Нині ж ідеться про те, щоби наочно показати західним партнерам у Міжнародній коаліції з підтримки науки, досліджень та інновацій в Україні, що вітчизняна наука живе й рухається вперед попри всі труднощі, блекаути й агресію РФ. А це відкриває шлях до нових спільних конкурсів західних наукових фондів для європейських та українських науковців, передачі б/в обладнання із Заходу вітчизняним науковим установам і як наслідок — зростання якості та престижності наших наукових досліджень, що так чи інакше позитивно впливатиме на розвиток вітчизняної економіки. Однак не слід очікувати швидкої віддачі від цих кроків — це вже не спринт, а марафон… Та якщо КМУ 2025 року ухвалив воістину доленосне рішення про значне розширення фінансування науки та інновацій, то і вітчизняним науковцям, і Міністерству освіти і науки слід докласти максимум зусиль, аби знову не зійти з цієї стезі, як це вже неодноразово траплялося раніше…