Жінки-гладіаторки у Стародавньому Римі – підтвердження існування через різні джерела та археологію – новини історії

Жінки були частиною імператорських видовищ.

У популярній уяві гладіаторські бої Риму – це чоловічі поєдинки на аренах на кшталт Колізею. Проте історичні джерела підтверджують, що жінки також виходили на публіку, хоч і надзвичайно рідко. Правдивих згадок про них небагато – лише близько десятка текстів і кілька зображень, однак їх достатньо, щоб стверджувати, що жінки-гладіаторки існували, пише LiveScience.

В 11 і 19 роках н. е. сенат ухвалив закон, що забороняв виступи для жінок вищого класу та вільнонароджених, молодших за 20 років. А близько 200 року н. е. імператор Септимій Север наклав загальну заборону через жарти про агресивність гладіаторок, які почали переносити на жінок із поважних родин. 

У контексті римського суспільства, де жінки не мали доступу до політики чи війська, але могли вести бізнес або працювати лікарями, участь у гладіаторських боях виглядала майже немислимою. Саме тому про таких бійчинь збереглося так мало інформації.

Більшість гладіаторів були рабами та, як припускає польська дослідниця Анна Мянчевська, це стосувалося й жінок. Частина з них могла бути рабинями, засудженими за злочини, інші – вільними жінками з боргами, яких змушували продавати себе школам гладіаторів. 

Хоча відомі й винятки: у давніх текстах згадуються представниці аристократії, які виходили на арену за власним бажанням. Давньоримський письменник Тацит писав, що у 63 році н. е. Нерон залучив до боїв “багатьох знатних дам”, чим викликав обурення римської еліти. Прецеденти участі в боях мали й чоловіки високого класу, зокрема імператор Коммод, який змагався у ролі Меркурія і змушував сенат спостерігати за його виступами.

Попри обмежені джерела, окремі артефакти дозволяють уявити, якими були бої жінок. На рельєфі з Галікарнаса зображені дві гладіаторки – “Амазонка” та “Ахіллія”. Вони тримають щити й мечі, одягнуті як провокатори – тип бійців, що нагадував римських солдатів. Обидві без шоломів і з оголеними грудьми, проте чоловіки-гладіатори завжди були в обладунках. Напис свідчить, що жінки завершили бій живими, їх “відпустили стоячи”, тобто жодну не вбили. 

Схожа картина проявляється через статуетку гладіаторки зі зброєю траексів – коротким вигнутим кинджалом під назвою сіка. Вона теж без шолома, лише з пов’язками на стегнах та коліні.

Каліфорнійський дослідник Альфонсо Маньяс припускає, що відбір жінок для боїв залежав не стільки від сили, скільки від зовнішності. Він посилається на Миколая Дамаського, який зазначав, що на арену виходили найкрасивіші жінки, а не найвитриваліші. 

Згадки у джерелах часто пов’язані з імператорськими святами – дорогими, престижними та винятковими подіями, де виступи жінок слугували елементом особливого видовища. Маньяс також припускає, що шоломи жінкам не видавали навмисно, щоб глядачі могли бачити їхні обличчя. За його словами, немає жодного тексту, який би описував смерть гладіаторки, і не знайдено жодного її надгробка, на відміну від тисяч надгробків чоловіків.

Вірджинія Кемпбелл, дослідниця гладіаторської культури з Відкритого університету, вважає, що фізична форма все ж мала значення. Утримання бійця було дорогим, а зрештою гладіатори призначались не для смертельних результатів, а для видовищності. Тож вибір і чоловіків, і жінок залежав від того, чи здатні вони забезпечити якісний виступ.

Нещодавно археологи створили нову публічну карту давньоримських доріг, відому як Itiner-e, майже подвоївши їх відому протяжність – зі 190 тисяч до 300 тисяч кілометрів. Дослідження підтвердило, що багато важливих розв’язок знаходилися далеко від самого Риму, але при цьому наголошує, що на карті охоплено лише близько 3% усієї мережі.