Як штучний інтелект непомітно забирає контроль у людей і що з цим робити
Олексій Костенко Алгоритми вже ухвалюють рішення замість нас — у фінансах, медицині, освіті та повсякденних діях.
Уявімо звичайний день. Ви прокидаєтеся, берете телефон. Новини вже відібрано за вас, рекламу підлаштовано під ваші страхи та бажання, маршрут до роботи проклав навігатор, музику обрала стримінг-платформа. Формально вирішуєте ви: що читати, куди їхати, що слухати. Але щоразу поруч стоїть невидимий алгоритм, який тихо штовхає в «правильний» бік. На мою думку, саме з цих дрібниць і починається велика історія втрати людиною контролю над власними рішеннями та передача їх алгоритмам.
Суть цих змін проста: ми починаємо програвати алгоритмам штучного інтелекту, бо вони стають швидшими, складнішими й менш контрольованими. Наразі людство починає програвати машинам у трьох «дисциплінах» одночасно. По-перше, машинні системи стали занадто складними, щоб людина могла їх по-справжньому розуміти. По-друге, вони працюють у темпі, за яким ми фізично не встигаємо. По-третє, нові цифрові технології змінюють реальність дуже швидко. А закони, нормативи, державні інституції (наприклад, суди, міністерства, регуляторні органи) змінюються повільно: їм потрібні роки на обговорення, розроблення та ухвалення нових норм.
Там, де всі три чинники накладаються, контроль непомітно переходить від людини до машини — без революції, без «повстання роботів», просто як побічний наслідок ефективності. Щоби зрозуміти, як саме це відбувається, розгляньмо кожен із цих трьох чинників окремо.
Уявімо просту ситуацію: вам відмовили в кредиті. Оператор банку чемно каже: «Рішення ухвалила система скорингу». Чому саме? Який параметр «загорівся червоним»? Ви цього не знаєте. Часто цього не знає навіть співробітник банку — в нього лише екран із результатом: «ризик високий». Або інша сцена: ви заходите у соцмережу «на хвилину» — і випадаєте на годину. Стрічка ніби читає ваш настрій: коли ви втомлені — дає легкі відео, коли тривожні — підсовує ще більше тривоги. Вона не любить і не ненавидить вас — просто оптимізує «час утримання уваги». Проте саме вона фактично керує тим, що буде у вашій голові сьогодні ввечері. І це перший чинник.
Другий чинник — час. Алгоритми працюють безперервно й майже миттєво. Онлайн-магазин змінює ціну кілька разів на день; служба доставки автоматично перебудовує маршрути; реклама встигає змінитися за секунди до того, як ви доскролите до неї. Людина не може брати участь у кожному такому рішенні — це фізично неможливо. В результаті ми реагуємо вже на наслідки, а не на самі рішення. Ви помічаєте, що квитки на літак раптом подорожчали, але не бачите, як алгоритм попиту та пропозиції «крутив ручки» цілий день. На мою думку, контроль, що існує тільки «заднім числом», більше нагадує самозаспокоєння, ніж справжню владу над ситуацією.
А тепер уявіть себе керівником компанії, який раптом почав сприймати час у 50 разів повільніше. Ви лягаєте спати на одну ніч — а для вашої компанії минає два місяці. Ви виходите з відпустки — і виявляється, що департамент реорганізували, систему управління змінили, процеси автоматизували, а ви самі перетворилися на «вузьке місце». Жодної змови немає: просто всі поспішають, а ви — ні. Ця історія дуже схожа на те, що може статися з людством: машини «живуть» у мілісекундах, ми — у хвилинах і годинах. І нас непомітно відсувають від реальних консолей управління. Це метафора, а не опис реальної компанії, але вона добре передає логіку процесу.
Третій чинник — інституційна відсталість. Наші закони та регулятори досі живуть у світі паперових звернень і багаторічних «робочих груп». Тим часом у школах уже тестують системи автоматичної перевірки робіт, у лікарнях — алгоритми підтримки діагностики, у судах — програми для оцінки ризиків. У законах ШІ часто згаданий одним абзацом, а на практиці від нього залежать шанси людини на кредит, лікування, умовно-дострокове звільнення чи навіть на виживання в бойових умовах. Формально держава «контролює» ці процеси, але реально вони проєктуються й оновлюються в кабінетах ІТ-компаній, де маніпулюють не статтями кодексів, а параметрами математичних моделей, на яких базуються алгоритми штучного інтелекту.
У центрі всього цього — епістемічна асиметрія, тобто розрив у розумінні: системи знають більше, ніж люди, яким ці системи мають допомагати ухвалювати рішення. Тобто люди за посадою відповідають за рішення, які вони вже не встигають і не можуть пояснити. Лікар дивиться на екран і бачить рекомендацію системи: «ймовірність інфаркту — висока». Бухгалтер отримує «червоний» сигнал від податкового ризик-модуля. Вчитель бачить, що платформа позначила когось зі студентів як «проблемного». У всіх цих випадках людина може погодитися або ні, але головне рішення де-факто вже сформулювала машина. На мою думку, так народжується небезпечний парадокс: відповідальність людська, а контроль поступово стає машинним.
Найнебезпечніше те, що в цій історії немає злого генія. Немає залізного «Термінатора», який хоче нас знищити. Є прагнення ефективності. Ви ставите «розумний» термостат — і він починає краще за вас знати, коли вам має бути тепло, а коли можна заощадити. Ви вмикаєте автопілот у машині — і поступово перестаєте уважно стежити за дорогою. Ви покладаєтеся на рекомендації платформи — й менше шукаєте самі. Контроль не забирають силою — ми самі передаємо його шматочками, бо так зручніше. І в якийсь момент виявляється, що назад зібрати ці шматочки вже дуже важко.
Що з цим робити в реальному житті, а не в теорії? По-перше, вимагати прозорості й права на пояснення там, де від рішення алгоритму залежить щось важливе: кредит, лікування, оцінка, вирок. Якщо система не може пояснити, чому вона так вирішила, — це тривожний сигнал. По-друге, у критичних сферах — від медицини до оборони — свідомо закладати «паузи», де рішення не може бути повністю автоматичним. Людина повинна мати час сказати «стоп» або хоча б «поясніть». По-третє, створювати інституції контролю над алгоритмами — незалежні аудити, омбудсменів із питань ШІ, спеціалізовані судові механізми. Інакше роль «останнього запобіжника» навіки зависне на окремих людях, фізично нездатних устигати за машинами.
Якщо підсумувати, то історія про інверсію контролю — це не про далеке «колись», а про наш завтрашній день. Щоразу, коли ви відчуваєте: рішення ухвалила система, а відповідати за нього маєте ви, — це маленький дзвіночок. Якщо такі дзвіночки накопичуються у фінансах, медицині, освіті, політиці — це вже не окрема проблема користувача, а питання публічної політики.
На мою думку, наш вибір дуже простий і дуже складний одночасно: або ми навчимося ставити машини в чіткі рамки людського контролю, або поступово перетворимося на того самого «директора», який усе ще підписує накази, але компанія давно живе без нього.