Трохи більш як 100 тисяч років тому доісторичні люди, що жили на території Леванту, почали хоронити своїх померлих. Це стало одним із найважливіших когнітивних та поведінкових стрибків в історії людства. На найстарішому такому кладовищі дослідники знайшли останки дитини, яка могла бути гібридом неандертальця та сучасної людини, пише IFL Science.
Тенденція до поховання померлих закріпилася на території сучасного Ізраїлю. Однак питання кого хоронили у стародавніх могилах десятиліттями було відкритим. Адже деякі скелети були схожі на архаїчних Homo sapiens, а інші – були більш схожими на неандертальців.
Щоб пролити світло на це питання, автори нового дослідження повторно дослідили черепну коробку та щелепу дитини, похованої в печері Схул близько 140 тисяч років тому. Імовірно, це була дівчинка, яка померла у віці від трьох до п’яти років. Спочатку її вважали «перехідною фазою Homo між неандертальцями та сучасними людьми», але пізніше визнали «анатомічно сучасною людиною».
Однак не всі були переконані, що дитина зі Схула належить до роду Homo sapiens. Адже деякі кістки дівчинки виявилися дуже схожими на кістки дітей неандертальців з Франції та Іспанії. Тому автори дослідження провели комп’ютерну томографію черепної коробки та нижньої щелепи, а також створили першу 3D-модель кісткового лабіринту внутрішнього вуха.
Після вивчення різних морфологічних ознак дослідники виявили, що «хоча загальний профіль реконструйованої черепної коробки в задньому вигляді відповідає Homo sapiens, нижня щелепа за формою схожа на неандертальську». Таким чином, вони дійшли висновку, що «поєднання ознак, виявлених у [дитині], може свідчити про те, що вона є гібридом».
«Питання полягає в тому, хто були дорослі, які поховали цю дитину, родовід якої не був виключно sapiens?», – зауважила авторка дослідження та палеоантропологиня Французького національного центру наукових досліджень Анн Дамбрікур Малассе.
Кістковий лабіринт також порівнювали з низкою архаїчних гомінідів, включаючи неандертальців із Франції та ранню групу Homo sapiens, відому як кроманьйонці. Загалом, ця ключова особливість внутрішнього вуха виявилася схожою на сучасних людей і мало схожою на неандертальців. Натомість округла зубна дуга та розташування іклів і різців є характерними ознаками морфології неандертальців.
Зрештою, дослідники стверджують, що дитину не слід відносити до жодного конкретного виду, і що доцільніше класифікувати цей зразок як частину древньої популяції Схул. Ба більше, неможливість віднести цю стародавню дитину до будь-якого визначеного роду людей підкріплює думку, що середньопалеолітична левантійська спільнота була сумішшю людських видів, які змішалися та утворили генетично, біологічно та культурно змішане населення.
«Отже, всупереч панівній парадигмі, найдавніші відомі похоронні обряди, пов’язані з похованнями, не можуть бути віднесені виключно до Homo sapiens або до Homo neanderthalensis… Той факт, що [дитину зі Схула] не можна віднести ні до Homo sapiens, ні до Homo neanderthalensis, а скоріше до молодого гібрида, сприяє фундаментальним дослідженням у галузі палеокогніції, присвяченим емоційній поведінці та появі символічного мислення», – зазначають дослідники.
В електронному листі до IFLScience Анна Дамбрікур Малассе пояснила, що хоч ці знахідки допомагають заповнити деякі прогалини в палеоантропологічних даних, вони також залишають низку питань без відповіді.
«Ми робимо висновок, що різні групи Homo взаємодіяли, але які саме родоводи? У Леванті немає настільки старих скам’янілостей неандертальців, що викликає різні гіпотези, які не розглядаються в [дослідженні]», – пише авторка.
Однією з версій, є те, що ці скам’янілості просто ще не знайдені. Хоча за словами Дамбрікур Малассе, поява дитини зі Схула може також вказувати на існування «невідомого корінного роду» в Леванті, який існував до приходу Homo sapiens і «еволюціонував з факторами росту, подібними до неандертальських».
Раніше повідомлялося, що дослідники з Німеччини, Ірану та Данії виявили, де географічно перетнулися і почали схрещуватися два види гомінідів — неандертальці та Homo sapiens. Це сталося у пізньому плейстоцені на гірському хребті Загрос, що тягнеться від сучасного Ірану через північний Ірак та до південно-східної Туреччини.