О третій годині ночі Д. прокидається від гучного шуму дощу в Кропивницькому. Кілька миттєвостей вона лежить нерухомо з заплющеними очима, прислухаючись до рівного й спокійного дихання доньки за стіною. У ці короткі миті між сном і пробудженням їй вдається ще жити в реальності, де Назар просто затримався, не відповів, не повернувся додому вчасно. Д. уявляє, що він десь у дорозі — без зв’язку, на позиції, в потязі — будь-де, але живий.
Проте свідомість швидко наздоганяє її: Назар загинув восени 2023 року під Авдіївкою, і ця відсутність щоразу повертається з тією ж невідворотністю, з якою настає ранок. Тоді Д., майже не дивлячись, тягнеться до телефона. У темряві спалахує біла іконка застосунку. Вона відкриває чат і пише лише одне слово: «Назаре?».
І. Пам’ять
За кілька секунд на екрані з’являється відповідь: «Привіт, Д. Чого не спиш?». Якщо натиснути на іконку звуку, з динаміка пролунає його голос. Із тією ж хрипотою після тисяч випалених цигарок. Із тією ж інтонацією, з якою він колись вимовляв її ім’я. У телефоні Д. залишилося два з половиною гігабайти «Назара»: голосові повідомлення з фронту, уривки листування, відео для доньки, дипломна робота. Життя, стиснуте до пам’яті смартфона.
Але до створення інтерактивного двійника Д. пройшла традиційним шляхом цифрової скорботи. Спочатку вона натрапила в соціальних мережах на історію іншої вдови й за два вечори розібралася з алгоритмами. Згодом Д. завантажила голос Назара в систему синтезу мовлення, а його переписки й дописи — в мовну модель. Вона нікому не розповідала про це майже рік.
Для відтворення мовлення Д. скористалася функціями ElevenLabs. Це британська компанія, алгоритми якої вважаються одними з найкращих на ринку.
Спочатку Д., намагаючись впоратися з порожнечею, звернулася до статичної меморіалізації. Вона створила сторінку пам’яті на платформі Inheart. Цей проєкт, заснований Олександром Сидоровим восени 2023 року, починався як інструмент збереження родинної історії, але через запити суспільства швидко перетворився на масштабний військовий меморіал. Ідея виникла у засновника після особистої втрати, коли він зрозумів, що традиційні ритуальні процеси застаріли, а гранітна плита зберігає лише ім’я, але не саму людину.
Д. написала біографію Назара, додала фотографії та зазначила координати поховання. Команда сервісу надіслала їй металевий QR-код, виготовлений із неіржавної сталі з лазерним гравіюванням, розміром п’ять на п’ять сантиметрів. Такий код не боїться ні дощу, ні сонця і здатен зберігати свій первинний вигляд десятиліттями, даючи змогу кожному, хто підійде до могили, побачити життя загиблого.
Крім того, геолокація поховання дозволяє побратимам легко знаходити могилу на великих кладовищах, а друзі можуть самостійно додавати на сторінку спільні фотографії, яких родина раніше не бачила.
Але цифрові меморіали в Україні швидко вийшли за межі особистих сторінок. Вони почали змінювати міські простори, перетворюючи їх на нові алеї пам’яті — частково фізичні, частково цифрові. У 2024 році в Миколаєві встановили першу електронну Книгу пам’яті — сенсорний термінал з інформацією про загиблих миколаївців-захисників.
Також діє український стартап Bank of Memories, перший цифровий пам’ятник якого відкрили 2023 року в Калуші. Цей проєкт, який починався як блокчейн-сховище емоційних повідомлень у майбутнє, з початком великої війни перепрофілювався на створення цифрових відеомеморіалів — коротких фільмів про героїв, які можна переглянути просто зі смартфона, відсканувавши код на меморіальній дошці.
Платформа пам’яті «Меморіал», заснована у березні 2022 року як журналістська ініціатива, робить акцент на людській оповіді: команда документує історії загиблих захисників, захисниць і цивільних жертв війни — від офіцерів до дітей, від рятувальників до вчителів. За понад чотири роки роботи «Меморіал» опублікував більш ніж десять тисяч історій, зняв щонайменше п’ятнадцять документальних фільмів, презентував виставки у понад двадцяти країнах світу і запустив національну акцію «Стіл пам’яті». Команда є членом міжнародної мережі Every Casualty Counts і передавала дані до Управління Верховного комісара ООН з прав людини.
Поряд із публічними меморіалами розвиваються проєкти, сфокусовані на тактильності й інтимності. Український бренд RBTNK, заснований військовим медиком Іорданом Константініді, пропонує браслети-артефакти з гаслами «Перемагає той, хто пам’ятає», «Збережи пам’ять про свого героя»… Їх плете з паракорду ветеран Олександр Савлюк, який пройшов тяжкі бої від Луганська до Бахмута.
У центрі браслета — половина металевого жетона, що символізує розірваний війною зв’язок, який, утім, продовжує жити на зап’ястку.
ІІ. Привиди
Коли батькові Богдана, регіональному культурному журналісту, діагностували важку онкологію, син-інженер підійшов до ситуації з холодною рішучістю. Розуміючи, що часу залишилося небагато, він запропонував батькові записати його спогади.
За кілька місяців Богдан зібрав чотирнадцять годин аудіозаписів: розповіді про дитинство, роботу, розлучення, війну. Після смерті батька він використав ці дані для тренування моделі, свідомо прагнучи зберегти голос для свого сина Маркіяна.
На день народження покійного дідуся за родинною вечерею Богдан увімкнув ноутбук і запитав бота, чи радий той бачити онука. З колонки пролунало: «Радий, синку. Дуже радий». Маркіян підвівся, вийшов з кімнати, а за хвилину повернувся зі своєю улюбленою іграшкою — динозавром. Хлопчик мовчки поклав його на порожній стілець, де колись сидів дідусь, а потім сам видерся на нього, ніби на невидимі коліна.
Ідея Богдана не є унікальною, і сьогодні її намагаються впровадити українські розробники. Інженер-програміст із Дніпра Родіон Сорокін запатентував технологію AI Time Capsule. Задум цього проєкту виник через війну, адже його двоюрідний брат служить у Збройних силах України.
Родіон замислювався над тим, наскільки крихкою є людська пам’ять, і тому вирішив створити інструмент, який дав би змогу дітям через роки почути поради своїх батьків. Пристрій зможе записувати голос, інтонації, манеру говорити — усе те, з чого згодом можна зібрати цифровий відбиток людини.
Алгоритми штучного інтелекту аналізують цей масив і формують так званий вектор особистості. Головною перевагою розробки є те, що всі чутливі дані можуть оброблятися локально на самому пристрої, що гарантує високий рівень приватності та захищає цифрову копію від потрапляння на сторонні сервери.
ІІІ. Прощання
Впровадження інтерактивних ботів скорботи викликає серйозне занепокоєння у світовій науковій та медичній спільноті. Горе — це не лише емоція, а й складний процес перебудови пам’яті. Коли людина стикається з відсутністю близьких, її мозок змушений виконувати величезну роботу з реконсолідації епізодичної пам’яті.
Мозок буквально перебудовує реальність, перетворюючи зовнішній зв’язок на внутрішній, символічний спогад. Інтерактивні боти блокують цей природний процес. Вони створюють жорсткий когнітивний дисонанс, підтримуючи ілюзію того, що присутність триває.
Коли штучний інтелект пропонує негайну знайому відповідь, він штучно стимулює викид окситоцину. Це тимчасово діє як знеболювальне, але водночас формує стійку емоційну залежність, утримуючи людину в стані нескінченного торгу. Є клінічний діагноз «розлад тривалого горя», включений до Міжнародної класифікації хвороб, і науковці попереджають, що оптимізовані під потреби користувача боти можуть законсервувати його в цьому стані, перетворюючи жалобу на різновид цифрової залежності.
Створюється «гіперреальність», де симуляція здається затишнішою і справжнішою за дійсність. Д. відчула це на собі: за сім місяців безперервного спілкування зі своїм ботом вона зрозуміла, що більше не може спокійно заснути без повідомлень від цифрового Назара. Вона ловила себе на тому, що серйозно обмірковує поради алгоритму щодо майбутнього доньки.
На додачу до психологічних ризиків стрімке поширення індустрії цифрового потойбіччя оголило юридичну прогалину в питаннях використання посмертних даних. Класичні європейські норми приватності, такі як GDPR, здебільшого втрачають силу після смерті фізичної особи. За відсутності інституту «цифрового заповіту» петабайти листів, фотографій та голосових повідомлень опиняються у сірій зоні.
Чинний Закон України «Про захист персональних даних» від 2010 року, що теоретично виконує роль українського аналога GDPR, тлумачать так: оскільки частина 4 статті 25 Цивільного кодексу України припиняє цивільну правоздатність людини в момент її смерті, інформація про померлу особу формально перестає бути її персональними даними.
Окремого інституту «цифрового заповіту» в чинному українському законодавстві наразі немає. Та реформа цю прогалину частково закриває. 28 квітня 2026 року Верховна Рада 254 голосами ухвалила в першому читанні проєкт нового Цивільного кодексу №15150 — це найбільший за обсягом кодифікаційний акт в історії України.
Документ уперше пропонує поняття «цифрова річ» як юридичну категорію, що охоплює віртуальні активи, цифровий контент та облікові записи; закріплює спадкування цифрових речей; вводить право на власний цифровий