Зовнішня політика Трампа – як перші рішення нового президента США впливають на світову політику
Сергій Корсунський
Перші два тижні епохи Трампа 2.0 минули в сумнівах і апокаліптичних прогнозах, які, однак, наразі не збуваються. Деякі укази 47-го президента США були зупинені судом, деякі — скасовані самим Білим домом. Слухання в Конгресі щодо певних призначень до нової адміністрації засвідчили, що ефект Даннінга—Крюгера є універсальним діагнозом, який не визнає кордонів, але система публічного розголосу в США досі працює. Навіть Ілон Маск уже почав відчувати, що кінець-кінцем гроші ніколи не переможуть держави попри можливі тимчасові успіхи на шляху побудови олігархічної економіки. Деякі його духовні колеги в Україні можуть підтвердити цей факт, перебуваючи в СІЗО та закордонних схронах після десятиліть сидіння на закулісному троні.
Тим часом заклик Дональда Трампа до Путіна зупинити війну з (поки що) коротким викладом того, чим може закінчитися бажання її продовжувати, виглядає досить обнадійливо, як і перші випадки відмови Індії та КНР приймати танкери російського тіньового флоту з нафтою. Китай навіть уже відмовляється купувати російське зерно. Бажання Трампа говорити з Путіним підкріплене намірами говорити і з очільником КНР, і навіть із Кім Чен Ином. Приклад діалогу з Колумбією був дуже переконливим, і слід вважати, що багаторічні зусилля кремлівського злочинця зі створення достатньої кількості «майданчиків» для майбутнього торгу зі США можуть не спрацювати. Дивні події у світі ШІ й на ринках криптовалют, які стрімко розгорнулися відразу після інавгурації, додають матеріалу для роздумів про дивний новий світ, що очікує людство попереду. Надихає також відповідь Пекіна на пропозицію Вашингтона провести тристоронні переговори з Росією та КНР щодо обмежень на ядерну зброю. Скорочувати треба, й насамперед Росії, — так приблизно виглядає позиція Піднебесної. Ніхто не може сказати, чи є 4000 боєголовок кращим інструментом стримування, ніж 500, але для людства менша кількість точно краща, ніж більша.
Трамп знову пожартував про третій термін на посаді президента США
Аби зрозуміти, що відбувається, варто дослухатися до експертів, які мали змогу спостерігати Трампа зблизька під час його першої каденції. Із деякими з них була нагода поспілкуватися під час 6-го Токійського глобального діалогу наприкінці січня. На їхню думку, якщо узагальнити різні погляди, ключовим елементом тактики Трампа є спроба розширювати кордони можливого. Він не терпить обмежень і багатосторонніх інституцій, а його розуміння «Америка передусім» означає наявність універсального виправдання для будь-яких кроків, що, на його думку, зроблять Сполучені Штати знову великими. Найімовірніше, це не означатиме висадки десанту ЗС США на територіях, важливих для досягнення поставлених цілей, але створюватиме підґрунтя для роздумів у стані опонентів і формування подальших переговорних позицій.
Особливо цікаво зрозуміти тактику Трампа щодо розширення «коридору можливостей», який об’єктивно існує й обмежує дії навіть президента США. Пропозиції, які він озвучував протягом часу після інавгурації, свідчать про наміри істотно посунути стіни цього коридору. Отже, Дональд Трамп створює нову реальність, у якій він є головним центром ухвалення рішень. Його критикують за переслідування опонентів. Але той факт, що він вважає за можливе й важливе постійно критикувати своїх попередників і здійснювати акти помсти, навіть коли це виглядає не надто переконливо (на кшталт зняття портретів чотиризіркового генерала Міллі в Пентагоні), не є унікальним для президента США. І в інших країнах відомі приклади зовсім не благородного ставлення до попередників і переможених опонентів. Більшість інших кроків на кшталт депортації нелегальних мігрантів і скасування політики інклюзивності й толерантності є внутрішньою справою США. Решта країн не зобов’язані наслідувати цей приклад. Для нас набагато важливіше зрозуміти, що відбуватиметься далі на зовнішній арені. Новий «коридор можливостей» може означати появу не лише кількісних чинників на кшталт низьких цін на нафту, а й набагато важливіших якісних змін у геополітиці.
Серед дискусій на цю тему привертає увагу один висновок, стосовно якого погоджуються всі: ступінь невизначеності майбутнього різко зростає, й ця тенденція залишатиметься без змін принаймні до проміжних виборів до Конгресу. Традиційна роль США як «світового жандарма», до якої у світі всі звикли, найімовірніше, відійде в минуле. Ті війни, які вже є реальністю, будуть припинені (хоча ще питання, на яких умовах), але нових конфліктів не виникатиме. Та якщо раніше країни, розвиток яких досі відбувається у стані невизначеності, мали змогу обирати між добром і злом і розраховувати на підтримку з боку добра, то тепер вони будуть змушені обирати менше зло з двох можливих. Це означатиме необхідність різкого збільшення власних зусиль і спроможностей, прагматичної навігації як у сфері економіки, так і безпеки без особливої надії, що є «вища» сила, яка може втрутитися на боці теоретичного «добра». Сьогодні не до кінця зрозуміло, що і як можна зробити, щоб уникнути можливих катаклізмів, але цілком доречно прогнозувати потребу в появі нового «осяйного міста на пагорбі». І це не обов’язково буде найбільша військова чи економічна потуга, але країна чи група країн, які знайдуть правильну відповідь на нові виклики.
Не меншою загрозою, ніж непередбачуваність, варто вважати можливість приходу до влади ультраправих сил у низці європейських країн, а також більшу зосередженість європейців на власних проблемах з огляду на цілком імовірну тарифну війну зі США. За цих обставин здається цілком виправданим розглянути можливість створення військового союзу на спеціальних умовах із тими партнерами, які беззаперечно та стійко підтримують Україну. Це насамперед Велика Британія, країни Скандинавії, Балтії, Польща та Румунія. Його метою можна визначити стримування Росії та надання взаємної військової допомоги в разі агресії з боку Москви проти однієї з країн-учасниць. Застосування статті 5 Вашингтонського договору в такому випадку могло б бути обумовлене окремою процедурою. Але першою спільною операцією такого союзу мало б стати не формування корпусу миротворців, а патрулювання українськими морськими дронами Балтійського моря. В неофіційних дискусіях високі представники країн Європи, що відвідують Токіо, висловлюють занепокоєння перспективами збереження єдності НАТО та ЄС із огляду на очікувані зміни в ролі США та проросійську політику деяких наших сусідів, які можуть блокувати колективні рішення щодо приборкання агресора в найкритичніші моменти. За такого розвитку подій життєво важливо мати інші політичні та військові інструменти колективного реагування, які не залежать від позиції проросійських політиків Європи.
Якщо Сполученим Штатам вдасться зміцнити внутрішню єдність і завдяки «віртуозній» дипломатії президента Трампа повернути авторитет і вплив на світовій арені, це варто вітати. Стабільність у країні, яка витрачає майже 800 млрд дол. на оборону, є важливим чинником геополітики, з яким рахуватимуться й друзі, й вороги. Проте вже десятиліттями обсяги цих витрат не трансформуються в гучні перемоги. Варто лише згадати війни в Іраку й Афганістані, які коштували трильйони доларів, але не призвели врешті-решт до бажаних результатів. На нинішньому історичному етапі пріоритетом Білого дому є перемога не у війні, а в конкуренції з Китаєм, і тому варто очікувати, що пошук рішення ключових проблем буде комплексним. Цілком імовірно, що в той час як Путін сподіватиметься вирішувати свої забаганки вдвох із Трампом, сам Трамп надасть перевагу перемовинам із Китаєм. Навіщо домовлятися з васалом, якщо є сюзерен? Можливо, для когось це звучатиме дивно, але в позиціях Вашингтона й Пекіна багато спільного, зокрема взаємне визнання статусу «полюсів» сучасного світопорядку, економічного та військового потенціалу, й негативне ставлення до воєн. Попри всю агресивну риторику КНР там не бажають застосовувати військову силу проти Тайваню, не сприймають підвищення температури протистояння на Корейському півострові та уникають занадто різких кроків проти сусідів по Південно-Китайському морю. Водночас Пекіну точно сподобалась ідея запровадження мита проти чипів тайванського виробництва — основної статті експорту Тайваню. І це після того, як TSMC вже побудувала заводи з виробництва найсучасніших чипів у США та Японії. На цьому тлі новий уряд Японії не тільки декларує, а вже й здійснює кроки з налагодження діалогу з КНР, у той час як важливий союзник Токіо — Південна Корея поринула в глибини чергової політичної кризи. В Токіо ніхто не називає кроки уряду «зближенням із КНР», але в повітрі, яке в Японії варто вміти читати, бринить розуміння, що саме китайська проблема стане основним питанням переговорів прем’єр-міністра Ішіби й президента Трампа, які очікуються вже за тиждень. Що не день, то міцнішає розуміння: у Вашингтоні вітатимуть, якщо інші країни допомагатимуть вирішувати проблеми США, а не створюватимуть їм додаткових.
А наразі, за інформацією ЗМІ, у Вашингтоні чекають на Нетаньягу. За цілковитим збігом обставин напередодні з’явилась інформація, що США передадуть Україні 90 ракет Patriot, які знайшли на складах в Ізраїлі, а сам Ізраїль передасть нам трофейну російську зброю, захоплену в Лівані. Водночас Йорданія та Єгипет учергове відмовилися приймати палестинців, а самі палестинці — залишити Газу. Позиції визначено, ландшафт для переговорів сформовано. Стежимо за розвитком подій.