У День подяки президент Зеленський знову подякував президенту Трампу від імені України. Натомість кількома днями раніше Трамп звинуватив керівництво України в тому, що воно не виявляє «жодної вдячності», попри те, що Зеленський неодноразово дякував США — від свого віртуального звернення до Конгресу невдовзі після вторгнення й аж до кількох днів перед закидом Трампа.
Твердження президента США — це не лише брехня, а й нерозуміння того, що саме Захід має дякувати Україні. Ба більше, його зневажливі висловлювання на адресу Зеленського підривають згуртованість Заходу в найгірший із можливих момент — настільки, що тепер було б логічно, якби Трамп звинуватив Путіна в нульовій вдячності Москви!
Повторюваною темою демонстрації влади Трампа була і є вимога, щоб люди підлещувалися до нього, дякували йому й узагалі виказували покору. Це варварська демонстрація сили, що відсилає нас на тисячі років назад, коли люди кидалися в ноги імператорові та присягали йому на вірність чи благали про прощення.
Коли ти — посередник у мирних переговорах, прагматизм і захоплення угодою не мають відвертати твою увагу від того, хто ж насправді правий, або від того, чого ми хочемо досягти в результаті майбутнього миру. Ось чому зараз — найгірший момент для ігор у «його величність», звинувачень на адресу хорошого хлопця й розмиття чіткої моральної різниці між двома сторонами війни.
Зеленського вперше й безпідставно розкритикував радник Трампа з національної безпеки за те, що він не подякував Сполученим Штатам, іще в липні 2023 року. Згодом, під час сумнозвісної зустрічі в Овальному кабінеті в лютому цього року, Трамп спостерігав за тим, як його віцепрезидент неодноразово вимагав подяки від Зеленського. Уроки етикету від Трампа не мають нічого спільного з манерами чи чимось подібним, вони виростають із самозвеличення та бажання принизити інших.
Насправді Трамп помилився з напрямом вдячності. Весь Захід, і Сполучені Штати не менше за інших, мають дякувати Україні за її внесок у можливість того, що Вільний світ у майбутньому все ще зможе називати себе вільним. Зеленський — остання людина на планеті, яка має дякувати комусь, окрім власного народу.
Примусова вдячність має викликати сором, а не задоволення в того, хто її отримує. Проте, як у багатьох диктаторів в історії, брутальна демонстрація влади, що супроводжує силування когось до подяки, здається, затьмарює саму порожнечу цього процесу. Трамп перетворив власну психологічну потребу принижувати інших на «геополітику вдячності».
Жертва України
Будь-яка розважлива людина на Заході розуміє цінність свободи та загрозу, яку несе Путін, а також усвідомлює довгострокові екзистенційні ризики, з якими стикається колективна західна демократія з боку Росії та інших диктатур. Вони цінують мужність України та її значущість у протистоянні нинішньому ворогові Заходу номер один у Кремлі.
Ми перебуваємо в битві між демократичним і недемократичним світами, яку мусимо вести, бо це битва за те, ким ми є.
Справді, Україна бореться за своє життя, свою свободу й навіть своє існування як суверенної нації. Але вона також бореться з режимом, що загрожує кожній цінності, яку ми поза межами України також маємо плекати, поки можемо.
Ми не повинні забувати, що саме через те, як лягли карти історії, відповідальність боротися з Путіним випала Україні. Ми також не повинні забувати, що кожну краплю української крові було пролито на користь Заходу. Жодна людина при здоровому глузді не має очікувати, що Давид дякуватиме нам, поки бореться з Голіафом заради спільного блага.
Мірило вдячності
Отже, самопроголошений професор етикету президент Трамп, можливо, захоче отримати невеликий урок про моральний напрям вдячності. Деякі складники цього рівняння — такі поняття, як мужність і жертовність, цінність захисту демократії чи цінність гідного світу, в якому майбутні покоління зможуть насолоджуватися свободою, — ймовірно, виходитимуть за межі його зони комфорту.
Коли нації допомагають одна одній, цілком доцільно запитати, хто кому має дякувати. Якщо з одного боку є фінансова чи військова допомога, а з іншого — втрата життів та екзистенційний ризик — на відміну від простої спільної боротьби пліч-о-пліч — ми стикаємося з неминучою проблемою «порівняння яблук із апельсинами».
Проте ми можемо зважити відносну вдячність, яку має відчувати кожна сторона. Ми можемо почати з вимірювання того, як кожна з них виграє від власних зусиль протистояти Росії, трансформуючи фінансове поняття рентабельності інвестицій у «рентабельність жертви» та замінюючи гроші мораллю.
За цим мірилом, Вільний світ уже отримав дуже хорошу «віддачу від страхування свободи», від своєї дуже обмеженої жертви, порівняно з потенційними негативними наслідками того, що Путіну дозволили б знищити Україну й, можливо, вторгнутися в інші країни.
Тим часом, хоча Україна й отримала чітку та безпосередню «віддачу у вигляді збереження свободи», це відбулося ціною величезної жертви, й у підсумку «рентабельність» цієї жертви, безперечно, не може бути вищою за західну. Це і є мірилом напряму вдячності, що ґрунтується на тому, хто більше виграв від своєї жертви у вирішенні тимчасової спільної «проблеми Путіна».
Є й інший підхід — можна просто запитати, чи коштувала західна допомога більше чи менше, ніж вигода, яку Захід отримав від жертви України. Тут ми також отримаємо схожу картину: цінність ослаблення ворога демократії для Заходу значно вища, ніж її ціна. Підтримка України також була найдешевшим способом, яким демократії могли виснажити та відвернути увагу Путіна.
Хоч яке мірило ви оберете, вітри вдячності мають віяти на схід.
Коли буде написано історію ХХІ століття — якщо так станеться, що це буде історія, яка закінчується виживанням вільного Homo Sapiens, — буде очевидно, що маленька нація, яка здивувала світ, протистоячи Путіну, не мала жодної потреби будь-кому дякувати.
Оскільки Зеленський хоче, щоб його країна вижила, в нього майже немає вибору з погляду реальної політики, крім як підлещуватися до «імператора», який міг би допомогти Україні вижити в обмін на масаж його его. Насправді Зеленський має моральний обов’язок так чинити, навіть благати, якби це могло щось змінити. В годину потреби його нації навряд чи настав момент пояснювати Трампу напрям вдячності.
Тим часом усі люди, які люблять свободу, мають бути вдячні Україні за зменшення ризику нашої потенційної втрати довгострокової свободи, і Зеленському — за те, що йому довелося приспати свою гордість, поки ми всі разом закочуємо очі від того, чому це було необхідно.
Так само будь-який відповідальний президент Сполучених Штатів має дякувати Зеленському, не в останню чергу для того, щоб показати російському та китайському режимам, що демократії стоять разом.
Натомість Трамп образив саме серце мужності, плюнув у обличчя демократії та зміцнив позиції автократії. Настільки, що людина, яка справді має дякувати Трампу, — це не Зеленський, а Володимир Путін.