Олексій Пластун Результати дослідження робочої групи при МОН
Станом на середину 2025 року важко уявити собі співпрацю українців із росіянами у будь-якій сфері. І річ тут не лише в цілком реальній можливості отримати строк за державну зраду, а й у суто етичних міркуваннях: після всього того зла, яке Росія принесла в Україну, співпраця з росіянами суперечить будь-яким моральним принципам.
Ця позиція особливо актуальна в науковому середовищі, де міжнародна співпраця є ключовим чинником розвитку. Втім, і тут Україна чітко окреслила межі прийнятного: на випадок «гнучких принципів» розроблено низку нормативних документів, що регламентують неприпустимість співпраці наших учених із представниками країни-агресора.
Тож логічно припустити, що після 2022 року в науковому полі Україна з Росією не співпрацюють. Утім, факти перекреслюють ці на перший погляд логічні припущення. Станом на середину 2025 року в редакційних радах російських журналів значилося близько 90 українських учених, а кількість спільних публікацій (у переліку авторів були одночасно українці та росіяни) від початку повномасштабного вторгнення перевищила 1800 (!) (за даними бази Scopus станом на 14 серпня 2025 року).
З огляду на такі приголомшливі цифри постає питання: ці дані — ілюзія чи прикра реальність? Відповісти на нього допомагає дослідження, проведене робочою групою з протидії російській пропаганді та співпраці з академічними інституціями РФ, створеною за наказом МОН України.
Аналіз публікацій
Почнімо з аналізу спільних із росіянами публікацій. Проводитимемо його на основі даних бази Scopus за допомогою вбудованого аналітичного інструментарію Scival.
Динаміку спільних (за даними Scopus) російсько-українських публікацій за період із 2015 до 2025 року наведено на рис 1.
ZN.UA
Сумарна кількість публікацій із 2022 до 2025 року становить 1806, що співмірно з кількістю спільних публікацій 2020 року. Щоби продемонструвати масштаби падіння: 2024 року було майже на 80% (!) менше спільних публікацій, ніж 2020-го.
2024 року, на думку Scopus, вийшли 323 спільні публікації українців із російськими вченими. Із них, наприклад, у 122 статтях авторський колектив складався з 20 і більше вчених. Себто, врахувавши цей чинник, можна відкинути звинувачення в науковому колабораціонізмі щодо не менш як третини російсько-українських публікацій, бо вони такими за великим рахунком не є — по суті це демонстрація факту, що великі міжнародні проєкти досі співпрацюють із росіянами.
Утім, більш як тисяча спільних публікацій за період 2022–2025 років усе-таки залишаються. Дослідження показало, що частина російсько-українських публікацій насправді є російсько-російськими, просто російські вчені, використовуючи крадені українські інституції на окупованих територіях, мімікрують під українців. Із погляду бази Scopus, такі публікації позначені як українські, оскільки окуповані території, згідно з міжнародним законодавством (зокрема, ISO 3166), є українськими.
Отже, з формальних майже 500 спільних публікацій за 2024–2025 роки фактично маємо 92, які справді можна вважати свідомою співпрацею (мали менш як 10 співавторів, серед яких були як представники Росії, так і українські вчені з неокупованих територій).
Причини виникнення публікацій
У кооперації з МОН було складено листа-запит до роботодавців цих учених і надіслано до відповідних установ. Отримано 69 офіційних листів-відповідей, або приблизно 75% від усіх виявлених реальних спільних публікацій. Відсоток досить високий, щоб висновки на основі такої вибірки екстраполювати на ситуацію загалом.
Отримані листи-відповіді дали змогу зробити низку цікавих висновків щодо природи спільних публікацій, реакції роботодавців на виявлені факти, а також механізми розв’язання проблеми.
Почнімо з певних застережень і нюансів виникнення спільних публікацій, які вдалося визначити в процесі вивчення відповідей організацій на запити МОН:
- публікаційні лаги — між процесом дослідження та публікацією його результатів минає час, інколи він вимірюється роками;
- подвійні афіліації (вказівка на установу, з якою себе пов’язують науковці) — деякі російські співавтори фактично вже не працюють у Росії, а є представниками інших країн, але з певних причин як другу афіліацію досі зазначають Росію;
- фіктивні «російські» афіліації — іноземних науковців без їхнього відома приписують до російських установ, створюючи ілюзію міжнародного визнання російської науки;
- фіктивні «українські» афіляції — науковці вказують українські установи у своїх публікаціях, фактично там не працюючи, й у такий спосіб створюють хибне враження про свою належність до України;
- міжнародні проєкти — українці фактично не співпрацювали з росіянами, але належали до одного міжнародного проєкту;
- фальсифіковані співавторства — українських учених було включено до складу авторів без їхнього відома.
Реакція установ
Характерною особливістю є не лише наявність помилок, а й реакція на них.
Найтиповіші реакції роботодавців:
- винесення догани / попередження працівникові;
- звільнення / розірвання контрактів;
- непродовження контрактів;
- пониження в посаді (наприклад, таке практикував Інститут проблем матеріалознавства ім. І.Францевича Національної академії наук України);
- посилення внутрішнього контролю роботодавцем.
На жаль, типовою реакцією роботодавців на запити МОН є відсутність реальних дій. Себто жодних доган, понижень у посадах, звільнень, непродовжених контрактів. Зазвичай іде набір загальних фраз про неприпустимість співпраці, дотримання норм, важливість контролю, але фактично установа уникає покарань, стаючи на бік працівника й задовольняючись його поясненнями, навіть якщо вони не витримують перевірки фактами.
Наприклад, Одеська державна академія будівництва та архітектури на інформацію про наявність п’ятьох (!) спільних публікацій її співробітників лише 2024 року (тут, тут, тут, тут і тут) заявила, що наукові дослідження її працівників здійснюються виключно у співпраці з українськими вченими.
Або, наприклад, Інститут археології Національної академії наук на відомості про цю статтю зазначив, що її нібито було написано й здано до друку до початку повномасштабної війни. Але фактично статтю було подано до друку 22 лютого 2024 (!) року.
Як з’ясувалося з відповідей на інформаційні запити МОН, якщо ваш чоловік — громадянин Росії і працює на Російську академію наук (зокрема йдеться про Ігоря Дмитровича Караченцева, афілійованого зі Спеціальною астрофізичною обсерваторією — науково-дослідним інститутом РАН), то, виявляється, співпрацювати з Росією цілком допустимо. Ба більше, така особа може одночасно працювати й у структурі Національної академії наук України — у Головній астрономічній обсерваторії НАНУ. І сам цей науковий заклад, схоже, вважає, що п’ять (!) спільних публікацій (тут, тут, тут, тут і тут) із росіянами у 2024–2025 роках однієї з працівниць — це не привід для доган чи звільнень. Працівниці було зроблено зауваження та рекомендовано (!) тимчасово (!!!) припинити спільні публікації. А ще ці статті обіцяли не включати до річного звіту установи. В принципі, з таким підходом стає зрозуміло, звідки беруться ці сотні спільних публікацій українців із представниками країни-агресора.
Попри місцями мляву реакцію на порушення, деякі установи все ж таки намагаються вживати конкретних заходів для вирішення проблеми спільних публікацій із підсанкційними російськими науковцями. Найпоширенішими є такі практики:
- публічне відкликання статті або виключення автора;
- листи-запити до видавництв щодо змін в афіліації;
- листи-запити до наукометричних баз із проханням видалити публікацію з профілю автора;
- пряма вказівка в розділі Acknowledgements, що український вчений не мав жодної комунікації та спільної роботи з російськими вченими в процесі підготовки публікації та проведення дослідження.
Редакційні ради: мертві душі й маніпуляції
Утім, спільні публікації — це лише один з аспектів наукового «мишебратства». Іншим не менш важливим його проявом є наявність українських вчених у складі редакційних рад російських журналів.
Редакційна рада — це серце й обличчя журналу, вона забезпечує останньому науковому легітимність і репутацію. Тож її склад украй важливий, і це, власне, чи не перше, на що дивляться потенційні автори.
Ми дослідили склад редакційних рад близько 800 російських журналів, індексованих базою Scopus (тобто присутніх у міжнародному науковому просторі). Результати виявилися невтішними: понад 90 вчених, афілійованих із Україною (тобто тих, хто офіційно зазначив місце роботи в Україні) станом на липень 2025 року значилися активними членами редакційних рад цих видань.
Навіть з урахуванням того, що Росія продовжує політику «мертвих душ» — вісім учених (9% від загальної кількості), що значаться членами редакційних рад російських журналів, уже померли (деякі ще 2016 року), а ще чотири особи (4%) є державними зрадниками й відкритими колаборантами, — у списках залишається понад 80 активних науковців із України.
У кооперації з МОН ми склали листа-запит до роботодавців українських учених, що значаться в складі редакційних рад російських журналів, і надіслали до відповідних установ.
МОН надіслало 79 листів-запитів, на які отримало 52 відповіді (65%). І лише в одному випадку (!) з 52 учений підтвердив, що справді входив до складу редакційної ради російського журналу. Водночас було надано розгорнуте пояснення: журнал (The New Research of Tuva) фактично вже не є російським, його головна редакторка протягом тривалого часу проживає в Бельгії, одна з юридичних осіб, що займається виданням журналу, зареєстрована в Казахстані, а сам журнал планує офіційно змінити російську юрисдикцію.
Цей приклад засвідчує, що ситуації можуть бути неоднозначними й потребують уважного вивчення кожного конкретного випадку.
У решті випадків (за поодинокими винятками) респонденти прямо зазначили, що не виконували жодних обов’язків члена реакційної ради, а дехто взагалі не знав, що його прізвище включено до складу редакційної колегії.
У 35 випадках із 52 відповідь містила пряму інформацію про фальсифікацію членства українського вченого в редакційній раді. Водночас жодна з відповідей не містила відомостей про те, що бодай один український вчений виконував обов’язки члена редакційної ради з 2022 року.
По суті йдеться про пряму та свідому фальсифікацію редакційних рад у журналах країни-агресора. Ось лише кілька прикладів таких журналів: Terapevticheskii arkhiv, «Вопросы практической педиатрии», Gynecology, Obstetrics and Perinatology, Russian Journal of Pediatric Surgery, Anesthesia and Intensive Care, Russian Journal of Spine Surgery, Russian Journal of Anesthesiology and Reanimatology та десятки іших. Водночас частина вчених надсилали листи до редакційних рад журналів про виключення ще до листа МОН. Типова реакція російських журналів — ігнорування запитів. Зокрема це стосується таких журналів, як Macroheterocycles, Burdenko’s Journal of Neurosurgery, Markov Processes And Related Fields, «Обзоры по клинической фармакологии и лекарственной терапии», «Обработка металлов» тощо.
Базовий варіант вирішення проблеми присутності українського вченого у складі редакційної ради російського журналу — написання цим ученим листа-звернення до редакції журналу з вимогою виключити його з переліку членів ради.
Реальність проти ілюзій
Дослідження засвідчило: проблема наукової співпраці між українськими та російськими вченими залишається актуальною навіть після трьох із половиною років війни.
І хоча здебільшого це — результат маніпуляцій, помилок або свідомого фальшування, зовнішній спостерігач без занурення в деталі й нюанси бачить інше: тисячі спільних статей, десятки українських вчених у російських редакціях, серед яких — академіки, директори, керівники інституцій. Усе це працює на користь російської пропаганди про «братні народи», про те, що все не так однозначно, що Україна сама охоче співпрацює з Росією тощо. І це, своєю чергою, ускладнює процес накладання нових санкцій проти країни-агресора та значно послаблює позицію України в її вимогах щодо припинення співпраці з Росією з боку міжнародного наукового середовища.
Оскільки проблема має комплексний характер і по суті присутня на різних рівнях наукової колаборації, до її рішення мають бути залучені всі, починаючи від самих українських вчених, їхніх роботодавців та української влади й закінчуючи міжнародними наукометричними базами та науковими проєктами. Але кінцева мета має бути одна — прибрати ілюзію співробітництва там, де вона є, і припинити співпрацю там, де вона реально ведеться.