Вірменія подасть заявку до ЄС – Пашинян готує стратегічний розворот

Автор Сергій Данилов Центр близькосхідних досліджень

Минулих вихідних Єреван устами міністра закордонних справ Арарата Мірзояна підтвердив наміри подати заявку на членство в Євросоюзі. «Можливо, наступного місяця, а може, наступного року. Це залежить від багатьох чинників», — сказав дипломат в інтерв’ю DW. Що ж це за чинники й чи насправді Єреван остаточно вирішив рухатися до ЄС?

Після поразки у Другій карабаській війні Вірменія опинилася в новій геополітичній реальності. Колишній головний союзник — Росія — не виконав своїх безпекових зобов’язань і фактично самоусунувся від захисту Вірменії перед Азербайджаном. Цей досвід став переломним моментом для країни, яка ще донедавна залишалася найвідданішим партнером Москви на Південному Кавказі. У березні 2025 року Єреван ухвалив закон «Про початок процесу членства Республіки Вірменія в Європейському Союзі». Хоча документ не є офіційною заявкою на вступ, він означає стратегічне переосмислення зовнішньополітичного курсу.

Рух до ЄС — не спонтанний жест, а результат накопичених суперечностей і глухого кута, в якому опинилася країна. Протягом тридцяти років Вірменія намагалася балансувати між Сходом і Заходом, залишаючись членом Організації договору про колективну безпеку та Євразійського економічного союзу, але водночас розвиваючи партнерство з ЄС у межах Східного партнерства. Така стратегія «мультивекторності» забезпечувала стабільність, проте робила країну вразливою. Коли російська армія не втрутилася під час бойових дій у Карабаху, цей баланс утратив сенс. Вірменське суспільство відреагувало рішуче: за даними Міжнародного республіканського інституту, 58% громадян підтримали б вступ до ЄС, тоді як позитивне ставлення до Росії впало до 35%, хоча ще п’ять років тому цей показник становив понад 90%. Зміна суспільних настроїв стала моральним підґрунтям для нової політики уряду.

Прем’єр-міністр Нікол Пашинян називає європейський курс «вибором покоління». Його уряд здійснив серію конкретних кроків, зокрема ухвалив закон про початок процесу членства, ініціював переговори щодо лібералізації візового режиму, розширив програму співпраці в межах Угоди про всеосяжне та посилене партнерство (CEPA). Зараз уряд задекларував досягнення безвізового режиму як найближчу практичну мету.

Європейський Союз, зі свого боку, розпочав реалізацію Плану стійкості й зростання, інвестував у проєкти енергетичної незалежності та реформування державного управління. З 2023 року на кордоні з Азербайджаном діє цивільна місія спостерігачів ЄС, котру сприймали як крок до забезпечення недоторканості кордонів. Після парафування мирної угоди між Вірменією й Азербайджаном у Вашингтоні значення місії стало мінімальним, проте в суспільному сприйнятті вона залишилася символом участі ЄС у гарантуванні безпеки. Сполучені Штати підписали з Вірменією Хартію стратегічного партнерства. Символічно, що саме в цей період російські прикордонники почали згортати присутність на вірменських кордонах — іще один доказ того, що стара система союзів руйнується.

Водночас цей рух не можна назвати безумовно прямолінійним. Єреван намагається діяти обережно, щоби не спровокувати відвертої економічної чи політичної війни з Москвою. Вірменська економіка досі глибоко інтегрована з російською, більш як третина експорту йде на російський ринок, значну частину енергопостачання контролюють російські компанії, сотні тисяч вірмен працюють у РФ і надсилають додому перекази. В умовах санкцій проти Росії Вірменія стала важливим центром реекспорту товарів і технологій — що, попри зовнішню лояльність, дало Єревану простір для власної гри. Тому влада зберігає обережний тон, Пашинян наголошує, що ухвалений закон — це лише рамкове рішення, а реальне членство стане предметом референдуму в майбутньому. Така риторика дає змогу одночасно демонструвати рішучість Заходу й знижувати градус напруги з Кремлем.

Вірменська політична сцена віддзеркалює цю подвійність. Проєвропейські експерти розглядають нинішній курс як стратегічний вибір, що має закріпити демократичний характер держави й вивести її з орбіти пострадянських практик. Проросійські аналітики, серед яких Олександр Іскандарян і Беніамін Погосян, попереджають, що економічні та безпекові зв’язки з Росією надто глибокі, аби їх можна було розірвати без катастрофічних наслідків. Їхня позиція зводиться до позірно реалістичного застереження: Вірменія не має кордонів із ЄС, перебуває в оточенні складних сусідів і ризикує опинитись у вакуумі безпеки. Опозиційні політичні сили, переважно колишні представники старої еліти, використовують європейський курс Пашиняна як аргумент у боротьбі за владу. Вони звинувачують уряд у «зраді стратегічного партнера» й стверджують, що Захід не здатен гарантувати Вірменії безпеку так, як могла, але чомусь не зробила Росія. До цього дискурсу приєднуються консервативні кола та частина Вірменської апостольської церкви, які виступають проти примирення з Азербайджаном і Туреччиною. Отже, внутрішня політична поляризація накладається на геополітичну.

Іншою альтернативою дихотомії Росія—Захід могла б бути повноцінна регіональна інтеграція, але на заваді такому курсу стоять націоналістичні настрої та історичні травми у провідників проросійського курсу. Вірменія за останні десятиліття певною мірою регіоналізовувалася, або ставала більш близькосхідною країною через посилення історичних контактів з Іраном та Левантом, проте цей варіант зовнішньополітичної ідентичності відіграє допоміжну роль і не сприймається суспільством як магістральний.

Як зазначає вірменський аналітик Аршалуїс Мгдесян, ухвалення закону про початок процесу членства стало «не рішучим проривом, але рішучим сигналом» — демонстрацією готовності Єревана шукати нову модель безпеки та розвитку. На його думку, вірменське суспільство сьогодні сприймає Європейський Союз не як інструмент зовнішнього впливу, а як партнера, «що не прагне ні контролю, ні домінування». Це зміна не лише зовнішнього курсу, а й уявлення про власну суб’єктність.

Для Пашиняна рух до ЄС також є інструментом внутрішньої легітимації. Його партія втрачає популярність через економічні труднощі, втому від програної війни та розчарування повільними реформами. Європейський порядок денний допомагає створити новий суспільний консенсус. За словами Аршалуїса Мгдесяна, за умов, коли опозиція не має переконливої альтернативи, євроінтеграційна риторика стає майже монополією влади. З політичного погляду, це дає змогу Пашиняну та його команді нав’язувати свій порядок денний практично без конкуренції. Керівна партія має можливість монополізувати це питання, представляючи себе єдиною політичною силою, здатною успішно дотримуватися європейського курсу, та примушує опонентів тільки захищатися чи критикувати, що є значно менш ефективним на виборах. В умовах підготовки до майбутніх парламентських виборів це — бонус для керівної сили.

Європейський Союз, зі свого боку, обережно підтримує цей курс. Брюссель наразі не говорить про кандидатство Вірменії, зосереджуючись на поступових змінах, реалізації Угоди CEPA, реформі судової системи, боротьбі з корупцією та зміцненні енергетичної незалежності. Така «поступова інтеграція без формального членства» відповідає реаліям Південного Кавказу, де пряме протиставлення Росії може спричинити дестабілізацію. Сполучені Штати діють аналогічно й не форсують відходу Єревана від Москви, але розширюють економічні та безпекові програми, щоби створити альтернативну інфраструктуру співпраці. Поки зарано говорити про те, як зміниться ситуація, коли за американської участі почне реалізовуватися так званий коридор Трампа в Зангезурі.

Рух Вірменії до ЄС — це процес, у якому стратегічний вибір переплітається з тактичним маневром. З одного боку, країна формально закріпила європейський курс, спирається на підтримку громадян і поступово виходить з-під впливу Росії. З іншого — змушена діяти обережно, уникаючи прямої конфронтації, аби не спровокувати економічної кризи чи нової війни. Це не подвійна гра, а радше гра часу, де кожен крок обрахований у контексті ширшої геополітичної шахівниці.

Для Вірменії європейська інтеграція — не просто зовнішньополітичний вектор, а спроба переосмислення самої ідентичності. Європа в такому вимірі означає не лише ринок чи інституції, а ціннісний простір, де демократія, свобода та гідність мають більшу вагу, ніж патронат і залежність. Водночас шлях до цієї мети буде довгим і непростим: без глибоких внутрішніх реформ і реального зміцнення державних інституцій європейський курс ризикує залишитися лише декларацією.

Тому питання сьогодні не в тому, чи стане Вірменія частиною європейського простору, а в тому, наскільки швидко вона зможе перетворити політичні сигнали на реальні зміни. Від швидкості та якості кроків залежить, чи буде цей рух історичним проривом, чи лише вдало розіграною політичною партією у великій регіональній і місцевій електоральній грі.