Війна з Іраном може стати для США українським сценарієм — аналітика

Вашингтон може загрузнути у війні з Іраном — як Росія в Україні.

Коли Сполучені Штати та Ізраїль наприкінці лютого почали бомбардувати Іран, президент США Дональд Трамп і його радники, ймовірно, вважали, що зможуть підірвати здатність режиму діяти, і ситуація швидко стабілізується — так само, як це сталося під час військової операції зі зміщення президента Венесуели Ніколаса Мадуро в січні. Про це йдеться у статті заслуженого наукового співробітника Вашингтонського інститута близькосхідної політики Джеймса Ф. Джеффрі для Foreign Affairs.

З огляду на неодноразові провали переговорів щодо іранської ядерної програми та прагнення Ізраїлю нейтралізувати ракетний арсенал Тегерана, який стрімко зростав, Трамп і його радники, ймовірно, дійшли висновку, що діяти зараз краще, ніж пізніше, у конфлікті, який у підсумку все одно довелося б вести. Вашингтон уже наростив військову присутність у регіоні, а іранський режим, який опинився під тиском посиленого Ізраїлю та внутрішніх протестів, був слабшим, ніж за останні десятиліття. 

Однак те, що відбувається зараз, більше нагадує війну Росії проти України, ніж швидку операцію США у Венесуелі. Жорстка відповідь Ірану призвела до війни на виснаження та можливого глухого кута, подібного до українського конфлікту. Сполучені Штати, як і Росія, не мають очевидного способу досягти вирішальної перемоги й ризикують загрузнути у нескінченній війні.

Щоб уникнути тих самих помилок, яких припустилася Росія, Вашингтону, ймовірно, доведеться погодитися на компромісний результат в Ірані. Це може включати згоду на припинення вогню в обмін на постійні обмеження збагачення Іраном ядерного матеріалу, вивезення його запасів високозбагаченого урану, що зберігаються в Ісфахані та інших місцях, а також обмеження на балістичні ракети країни та їхню дальність.

Це зробить Близький Схід більш безпечним, навіть якщо дозволить Ірану з часом відновити здатність чинити тиск на сусідів у Перській затоці за допомогою наявних ракет короткої дальності та дронів.

Запропонований Трампом мирний план з 15 пунктів свідчить, що Вашингтон усвідомлює необхідність знайти шлях виходу з конфлікту. Але Сполучені Штати повинні залишатися відданими цьому курсу, щоб уникнути тяжкого сценарію, з яким Росія зіткнулася в Україні.

Ідея та держава

Якими б не були недоліки стратегії адміністрації Трампа, історія прямої та непрямої агресії Ірану означала, що війна рано чи пізно була неминучою. Як пояснював Генрі Кіссінджер у 2006 році, Іран має визначитися, ким він є: «ідеєю» — тобто ідеологічною, антистатус-кво релігійною державою з претензіями на регіональну гегемонію — чи «державою», зосередженою на звичайних інтересах, таких як безпека та розвиток.

У період між 1979 і 2023 роками Іран зумів розширити свій регіональний вплив, представляючи себе водночас і як «ідею», і як «державу», не змушуючи зовнішній світ робити остаточний вибір. Тегеран поступово створив альянси з режимом Башара Асада в Сирії, шиїтськими угрупованнями та міліціями в Іраку, «Хезболлою» в Лівані, ХАМАСом у Газі та на Західному березі, а також хуситами в Ємені. У 2005 році, як свідчення масштабу цього успіху, король Йорданії Абдалла II попередив про формування нового «шиїтського півмісяця» на Близькому Сході.

У цей період міжнародна увага була зосереджена на ядерній програмі Ірану. Хоча Сполучені Штати ще у 2007 році оприлюднили беззаперечні розвіддані про розробку Іраном ядерної зброї, Тегеран майстерно розіграв свої карти. Він переконав адміністрацію Барака Обами та ключових європейських лідерів у тому, що насправді є «державою» або може нею стати, якщо Захід ставитиметься до нього відповідним чином. В інтерв’ю 2016 року президент США Барак Обама навіть виступив за те, щоб Саудівська Аравія «поділила» регіон з Іраном. Результатом стала ядерна угода 2015 року, яка визнавала право Ірану збагачувати уран без обмежень через 15 років в обмін на посилені, але недосконалі перевірки та зобов’язання (сумнівне з огляду на розвіддані) ніколи не прагнути створення ядерної зброї.

Розширення впливу Ірану на суверенітет арабських держав — переважно через підтримку місцевих проксі у війнах у Сирії, Ємені, а також меншою мірою в Іраку, Лівані та Газі у період з 2004 по 2023 рік — призвело приблизно до одного мільйона загиблих і 17 мільйонів переміщених осіб. Але це не викликало тривалої відповіді з боку США та їхніх партнерів, окрім посередництва у припиненні вогню в Сирії у 2018 році. Західні лідери продовжували вважати, що проблему Ірану краще вирішувати дипломатією — трактуючи його як «державу», а не «ідею» — ніж військовою силою. Вони також вірили, що Іран може виграти будь-яку ескалацію: Тегеран має високу стійкість до втрат, здатність загрожувати країнам Перської затоки дронами та ракетами, а також можливість поставити під загрозу світову торгівлю нафтою, перекривши Ормузьку протоку.

Атаки 7 жовтня 2023 року проти Ізраїлю змусили значну частину міжнародної спільноти усвідомити, що Іран неможливо стримати лише дипломатією. ХАМАС, за ним інші проксі Ірану, а згодом і сам Іран вступили у війну проти Ізраїлю.

• «Хезболла» обстрілювала Ізраїль із Лівану;
• хусити перекрили Червоне море для судноплавства;
• проіранські угруповання в Іраку атакували Ізраїль і американські війська на Близькому Сході;
• а Іран у 2024 році здійснив два масовані ракетні удари по Ізраїлю.

Але 12-денна війна у червні 2025 року, під час якої американські та ізраїльські авіаудари ліквідували іранських лідерів і ядерних науковців та пошкодили ядерні й ракетні об’єкти, показала, що військова сила може суттєво послабити Іран і його проксі. Після цього у Вашингтоні припустили, що Тегеран погодиться з поразкою, але Іран натомість спробував відновити свою ядерну програму та запаси ракет середньої дальності. Ізраїль, а потім і США дійшли висновку, що Іран і далі залишається «ідеєю», а не «державою», і що потрібні нові військові дії.

Від Києва до Тегерана

Сполучені Штати та Ізраїль зробили ставку на те, що швидкий «удар по центру ухвалення рішень» паралізує іранський режим. Це відображає тактику, на яку Трамп почав дедалі більше покладатися. Під час обох своїх президентських термінів він використовував ракетні удари або спеціальні операції для ліквідації лідерів чи стратегічних об’єктів, зокрема бомбардування сирійських сил у 2017–2018 роках, пов’язаних із застосуванням хімічної зброї, ліквідацію іранського генерала Касема Сулеймані у 2020 році, а також захоплення Мадуро в Каракасі в січні.

Коли Росія вторглася в Україну у лютому 2022 року, Москва також вважала, що швидкий удар по Києву та його керівництву призведе до краху опору. Але натомість Росія втягнулася у війну на виснаження.

Тепер Сполучені Штати та Ізраїль опинилися в подібній ситуації в Ірані. Тегеран зумів зберегти здатність завдавати ракетних і дронових ударів по Ізраїлю та країнах Перської затоки, а також фактично зупинив більшість поставок нафти й газу з Перської затоки. Це створило, принаймні на цей момент, ситуацію глухого кута, подібну до тієї, з якою Росія зіткнулася в Україні.

Зазвичай для подолання такого глухого кута використовують наступальні наземні операції. Але після чотирьох років війни ні Росія, ні Україна не мають достатньо сил для вирішального наступу. У випадку війни з Іраном масштабна наземна операція ще менш імовірна.

Будь-який серйозний наступ Ірану призвів би до нищівної відповіді США з повітря. Хоча Сполучені Штати мають наземні сили, існує потужний суспільний опір і серйозні військові обмеження. На відміну від війни в Перській затоці 1991 року чи вторгнення в Ірак у 2003-му, США не мають території поруч з Іраном, де можна було б зосередити війська для наступу, а територія і населення Ірану більш ніж удвічі перевищують іракські.

Основними засобами ведення війни як в Ірані, так і в Україні є ракети, дрони та авіація — разом із системами протиповітряної оборони. Але повітряна сила рідко буває вирішальною, як показала війна в Україні. Тегеран не може ефективно захищатися від ударів США та Ізраїлю, але й не здатен завдати значної шкоди Ізраїлю у відповідь. Натомість Іран веде війну на виснаження у двох вимірах.

По-перше, він прагне виснажити запаси озброєння противників, використовуючи дрони та ракети, щоб перевантажити системи протиповітряної оборони США та їхніх партнерів, а також, меншою мірою, їхні запаси високоточної зброї.

По-друге, він веде «війну болю» — розраховуючи як на власну здатність витримувати удари, так і на можливість завдавати шкоди партнерам США в Перській затоці. Європейські та азійські союзники США, як і американське суспільство, також відчувають цей тиск через зростання цін на пальне та можливі перебої з постачанням.

Росія і Сполучені Штати як сторони, що ведуть наступальні дії, стикаються з однаковою реальністю: війни ведуть не лише армії — їх ведуть держави. Вирішальне значення мають не лише озброєння та тактика. Виробничі можливості, економічні витрати, моральний стан суспільства, політичний клімат і міжнародна ситуація обмежують варіанти дій.

Росія продовжує війну проти України значною мірою завдяки підтримці Китаю, який купує її нафту, постачає високотехнологічні компоненти та надає дипломатичну підтримку. Але це водночас посилює залежність Москви від Пекіна. Сполучені Штати також змушені зважати на позицію союзників, які вже страждають від війни через зростання цін на енергоносії. Якщо Вашингтон повністю їх проігнорує, союзники можуть відмовитися від розміщення американських баз або скоротити військову співпрацю. Крім того, США мають завершити війну, не виснаживши свої запаси зброї і не втягнувшись у тривалу кампанію, щоб зберегти здатність стримувати Китай у Тайванській протоці.

Остерігайтеся нескінченних війн

Війни на виснаження можуть тривати роками, особливо якщо сторони вважають їх екзистенційними — як Іран, Україна та Ізраїль — або надзвичайно важливими для своєї глобальної ролі, як Росія та США.

Війна з Іраном стає дедалі менш популярною в Конгресі США, серед американського суспільства та союзників. Але адміністрація Трампа, схоже, прагне продемонструвати рішучість, а Ізраїль, який хоче воювати до падіння режиму, тиснутиме на Вашингтон.

У Білому домі кажуть, що Трампу набридла війна в Ірані і він хоче переключитись на інші проблеми — ЗМІ

Попри відмінності між російською агресією проти України та прагненням США стримати Іран, обидві сторони стикаються з однаковою проблемою: їхні стратегічні цілі не відповідають доступним засобам їх досягнення. Росія хоче бачити Україну ослабленою і підконтрольною, а США прагнуть Ірану без ідеологічної експансії. Але ні Москва, ні Вашингтон чітко не визначили мінімальні цілі, що створює постійний тиск рухатися далі.

У результаті найбільш імовірним стає затяжний конфлікт без чіткого завершення.

Компроміс як вихід

Сполучені Штати майже напевно змушені будуть погодитися на результат, який не відповідає максималістським цілям. Але будь-яке завершення має мінімізувати здатність Ірану реалізовувати свою ідеологічну політику.

Вашингтон може домовитися про припинення вогню в обмін на значне обмеження ядерної програми Ірану та його ракетного потенціалу. Особливо важливими є жорсткі обмеження на збагачення урану, щоб уникнути недоліків угоди 2015 року.

Компроміс не усуне всіх ризиків і вимагатиме постійної пильності США. Його можуть критикувати як недостатній. Але він краще відповідає стратегічним цілям стабільності та збереження впливу США, ніж сценарії повалення режиму або затягування війни.

І найголовніше — це не дозволить Ірану стати для США тим, чим Україна стала для Росії: пасткою затяжної війни.