Війна проти Ірану – як удар по Тегерану вплине на постачання зброї та ціни на нафту
В’ячеслав Ліхачов Фатальна помилка Ісламської Республіки
Події навколо Ірану розвиваються стрімко. Але я все-таки ризикну спробувати підбити проміжні підсумки й зрозуміти, як ситуація може розвиватися далі та як може нова велика війна на Близькому Сході позначитися на Україні.
Спільна атака Сполучених Штатів та Ізраїлю, що розпочалася в суботу вранці, триває з високою інтенсивністю. Було завдано ударів по тисячах цілей. У перші ж години операції було вбито верховного лідера Ісламської Республіки аятолу Алі Хаменеї, його близького радника Алі Шамхані, міністра оборони Азіза Насірзаде та начальника Генштабу армії Абдола Рахіма Мусаві, командувача Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) Мохаммада Пакпура й керівників розвідслужб, а також топчиновників, відповідальних за розвиток військово-технологічного потенціалу. Іран зі свого боку відповідає масованими атаками дронів і ракет по Ізраїлю, американських базах та інших об’єктах в арабських країнах.
Попри загибель лідера, система влади в Ісламській Республіці не похитнулася. Уже в неділю Рада з доцільності призначила імама священного міста Кум аятолу Алірезу Арафі виконувачем обов’язків верховного лідера. Це релігійний авторитет і консервативний публічний інтелектуал, який раніше у своїх роботах активно обстоював зближення з Китаєм і Росією, але не має істотного впливу на спецслужби або глибоких зв’язків із політичним істеблішментом. Разом із президентом Масудом Пезешкіаном і главою судової гілки влади Голямом Хоссейном Мохсені-Еджаї вони утворили Раду перехідного періоду. Попри обставини, це не якийсь похапцем вигаданий надзвичайний тріумвірат — цей колегіальний орган передбачено Конституцією. Він має управляти країною до обрання Асамблеєю експертів нового Верховного керівника. Тобто наступність влади є, процедур дотримуються, немає підстав стверджувати, що архітектуру влади зруйновано.
Щодо іншого, очевидним здається таке.
Загалом, попри висловлені раніше сумніви та побоювання, війна наразі розвивається для Ізраїлю та Сполучених Штатів вдало. Ісламську Республіку обезголовлено, її протиповітряну оборону подавлено. Іранські збройні сили, КВІР та їхні регіональні союзники виявилися нездатними становити серйозну загрозу для американського флоту й авіації союзників.
Із перших годин вражає розмах операції. Сполучені Штати та Ізраїль явно не налаштовані на символічну демонстрацію сили або знищення певної кількості конкретних військових об’єктів (як це було минулого червня), аби можна було оголосити, що цілі операції досягнуто. Союзники не скористалися примарною опцією обмеженої ескалації, як прогнозували деякі спостерігачі, а обрушили всю свою міць, розпочавши з ліквідації керівництва Ісламської Республіки. За деякою інформацією, раніше посланці Вашингтона обговорювали з представниками Тегерана можливість неформальної домовленості про контрольований обмін ударами. Іранці тоді рішуче відкинули пропозицію. Принаймні таку версію розповів після першого раунду поновлених цього року перемовин один із депутатів іранського парламенту. Тегеран наполягав на тому, що не має наміру стримуватись і на будь-яку атаку відповість широкомасштабними ударами. Вочевидь, іранський режим побоювався, що навіть незначна ескалація може призвести до фатальних для нього наслідків. Наскільки можна реконструювати логіку Тегерана, він керувався небажанням Вашингтона втягуватися в тривалий і важкий конфлікт. США справді побоювалися наслідків для ринку енергоносіїв і не хотіли зіпсувати відносини з арабськими союзниками, які намагалися втримати Вашингтон від удару. Однак іранці прорахувалися — якщо, звісно, інформація про спробу американців домовитися про обмеження ескалації відповідає дійсності. Персонально для рахбара ця помилка виявилася фатальною. Американці вирішили не грати у стриманість, аби фізично позбавити противника можливості завдати будь-якої істотної шкоди.
Смерть Хаменеї: в іранських містах святкують, а силовики режиму готуються до вирішальної битви — Bloomberg
Ізраїльтяни зі свого боку раді скористатися «унікальним союзом», як висловлюється прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу, з чинною адміністрацією Білого дому, щоб раз і назавжди покінчити з екзистенційною загрозою існуванню єврейської держави. З ізраїльської перспективи поточна атака на Іран — це й акт справедливої відплати за десятиліття терору, й гарантія того, що жах 7 жовтня не повториться. Ізраїльські спецслужби раніше оприлюднили захоплені в Газі документи, з яких випливало, що напад 2023 року був частиною масштабнішого іранського плану зі знищення «сіоністського утворення». ХАМАС просто переоцінив свої сили й передчасно виступив самостійно. Але його атака була частиною глобального задуму Тегерана, а фактично стала найжахливішою трагедією Ізраїлю щонайменше з часів війни Судного дня, або навіть за все його існування. Після поразки, завданої Хезболлі позаторік, падіння режиму Асада в Сирії, важливої, але обмеженої перемоги над Іраном торік, нині Ізраїль бачить свій шанс перестати нарешті рубати мацаки спрута, а натомість уразити його в голову. Це позначається і на інтенсивності атак, і на готовності продовжувати протистояння, якщо це буде необхідно.
До речі, проіранські проксі-угруповання досить мляво відреагували на початок війни. ХАМАС виступив із риторичною підтримкою, але не квапиться поновлювати бойові дії з Ізраїлем. Рух Ансар Аллах у Ємені, відомий як «хусити», оголосив про поновлення атак у Червоному морі, однак, принаймні наразі, до жодних дій не вдавався. Певну активність, щоправда, виявили шиїтські міліції в Іраку. Наприкінці другого дня війни активізувалася Хезболла, але Ізраїль, вочевидь, був готовий до такого розвитку подій і неодмінно скористається нагодою, аби завдати шиїтським терористам у Лівані максимальних втрат. Обмежена підтримка з боку ослаблених останніми роками союзників Ірану не здатна істотно вплинути на розклад сил. За великим рахунком, Іран залишився сам-на-сам зі своїми ворогами.
Дії ж самої Ісламської Республіки з урахуванням загального масштабу бойових дій виглядають відверто жалюгідними. Іранські дрони та ракети безладно б’ють по цивільній інфраструктурі, портах, аеропортах, офісних будівлях, готелях і просто житловій забудові в навколишніх арабських країнах та Ізраїлі. На жаль, ці атаки призводять до жертв серед цивільних осіб. На момент написання матеріалу відомо про щонайменше 12 загиблих в Ізраїлі, жертви в Абу-Дабі, Дубаї та Кувейті, моряків, які постраждали на двох торговельних кораблях, атакованих у Перській затоці. Є перші повідомлення про американські втрати. Але очевидно, що жодної істотної загрози для американських збройних сил і Армії оборони Ізраїлю іранські дії не становлять.
А ось налаштувати проти себе керівництво всіх арабських країн, включно з тими, хто ще кілька днів тому сподівався відмовити США від атаки, Ірану вдалося. Дії Ісламської Республіки виглядають просто ірраціонально. Атак зазнав навіть Оман — держава, з якою Іран мав найкращі відносини, яка виступала посередником на перемовинах і доклала значних зусиль, аби запобігти чи бодай відстрочити силовий варіант розвитку подій. Якщо ще кілька днів тому арабські монархії Перської затоки побоювалися бойових дій і вмовляли Вашингтон не втягувати регіон у війну, то сьогодні вони беззаперечно підтримують примус Ісламської Республіки або того, що від неї залишиться, до адекватності.
Майже все найгірше для арабських держав регіону та світової економіки, що могло статися, вже сталося. КВІР заявив про перекриття Ормузької протоки — вузького горлечка Перської затоки. Цей крок багато хто розцінив як «зброю Судного дня», останній жест розпачу, до якого керівництво Ісламської Республіки може вдатися під загрозою знищення. Тегеран виклав свій найсильніший козир першого ж дня — що, втім, з урахуванням фізичної ліквідації вищого керівництва, не має дивувати. Не виключаю, що КВІР просто діяв за заздалегідь розробленим на випадок убивства Верховного лідера «максималістським» планом. Цим також можна пояснити атаку на сусідні арабські держави, що справляє враження хаотичної.
Однак тепер, заблокувавши транспортування третини світових обсягів скрапленого газу й майже чверті загального обсягу нафти, яку перевозили морем, Іран навряд чи зможе змусити Америку відступити. Радше навпаки. Вашингтон зацікавлений у тому, щоб закінчити все якомога швидше, оскільки кожен день війни тепер має свій цінник, який не зводиться до вартості боєприпасів і військової логістики.
Гегсет слідом за одним із конгресменів заявив, що США не мали наміру міняти режим в Ірані. Трамп заявляв дещо інше
З огляду на це постає головне питання: а чого, власне, США хочуть домогтися в підсумку? Який результат буде достатнім, аби припинити бойові дії? Зміна режиму, що у якийсь дивовижний спосіб сталася б сама собою, була б, звісно, для всіх ідеальним варіантом, але її реалістичність тяжіє до нуля. Просто розбомбити пускові установки балістичних ракет, склади та військове виробництво могло б бути достатньо для оголошення всіх цілей досягнутими, якби Іран не пішов ва-банк і не блокував Ормузької протоки. Тепер припинення тиску на Тегеран виглядало б як слабкість. Що ж залишається?
Насмілюся припустити, що адміністрація Білого дому робить ставку на можливу домовленість із якоюсь притомною частиною чинного іранського керівництва. Оскільки Україна зацікавлена в тому, щоб війна на Близькому Сході не надто затягнулася, сподіваюся, що попередні перемовини про це якщо не велися до початку бойових дій, то ведуться нині. Для США головне, щоб гіпотетичний іранський «Делсі Родрігес», якщо користуватися венесуельською аналогією, зміг утримати країну від сповзання в хаос і гарантувати, що вона більше не загрожуватиме Америці та її союзникам. Доступ до енергоресурсів може бути приємним бонусом, але головне — стабільність. Чи відбудеться при цьому транзит Ірану від кривавої теократичної диктатури до демократії — це навряд чи цікавить Білий дім.
Ну, й нарешті розгляньмо питання: якими можуть бути наслідки близькосхідної війни для України?
Насправді все залежить від того, як розвиватимуться події. Вочевидь, що довше ситуація триватиме, то більша ймовірність, що ми стикнемося з негативними чинниками. Також можливо, що США та їхні союзники потребуватимуть величезної кількості боєприпасів для засобів протиракетної оборони та антидронових систем. Україна відповідно може постати перед обмеженням постачання ракет для «Петріотів» та інших подібних боєприпасів.
Очевидно, що ціна на нафту зросте вже на момент публікації цієї статті. Що довше триватиме криза в Перській затоці — то вигідніше Росії, то більше коштів отримає її бюджет для фінансування агресії проти України.
Та якщо бойові дії не надто затягнуться, а в ідеалі режим Ісламської Республіки зміниться на більш притомний і прозахідний, Україні це, безумовно, буде вигідно. Кремль втратить іще одного важливого союзника. Якщо дешева іранська нафта легально хлине на світовий ринок, це призведе до зниження цін — відповідно дефіцит російського бюджету збільшуватиметься. Залишається тільки побажати, щоб події розвивалися саме так.
Є, правда, ще один аспект, який спричинить довгостроковий ефект незалежно від подальшого розвитку подій. На це зараз не звертають уваги, але взагалі-то кампанію проти Ірану може бути кваліфіковано як неспровоковану агресію. Немає жодних реальних підстав, за офіційною термінологією Тель-Авіва та Вашингтона, називати удар превентивним. Іран не збирався нині першим нападати ні на американські бази, ні на єврейську державу. Навіть торік для атаки на іранські ядерні об’єкти було обґрунтування. Ізраїль дочекався тоді доповіді МАГАТЕ, яка засвідчила, що Іран порушує умови ядерної угоди та з великою ймовірністю працює над створенням ядерної зброї. Нині такого виправдання ні в Ізраїлю, ні в США немає. «Вони не погодилися на умови нашого ультиматуму», як стверджує офіційний Вашингтон. Чесно кажучи, як підстава для початку війни звучить так собі.
Відповідно Росія (та й Китай), попри ритуальні формулювання зовнішньополітичних відомств і певне співчуття партнеру, в глибині душі тільки вітають подальше руйнування міжнародного права. Недарма від атаки на Іран дистанціювався Євросоюз, а Велика Британія відмовлялася надавати свої військові бази в Індійському океані для забезпечення логістики американських літаків. Поточна атака на Іран може додатково сприяти затвердженню принципу, який Росія просуває на міжнародній арені з 2022 року (чи навіть із 2021-го, якщо брати до уваги ультиматум адміністрації Байдена й НАТО). «Якщо ми кажемо, що щось загрожує або може загрожувати колись у майбутньому нашій безпеці, ми вважаємо, що маємо право напасти, наплювавши на Статут ООН і міжнародне право». Схоже, цю логіку поділяє чинна адміністрація Білого дому. Звідси її розуміння «законного занепокоєння» Росії її безпекою. Звідси ж готовність США щонайменше «де-факто» (не зовсім зрозуміло, що це таке) визнати: якщо хтось щось чуже взяв під свій контроль, просто тому що міг, отже, мав на це право. Боюся, що загальна логіка адміністрації Білого дому, яку зараз видно на близькосхідному прикладі, обіцяє мало хорошого Україні.