“Приниження”, “економічна капітуляція” та риторика, яка “ніби запозичена з індустрії для дорослих”. Це лише частина реакцій європейців на те, як їхні лідери підкорилися Дональду Трампу — спершу погодившись на вимогу президента США, щоб країни НАТО витрачали 5% національного доходу на оборону, а потім схваливши торговельну угоду, яка залишила ЄС у значно гіршому становищі, ніж раніше.
Коли Трамп повернувся до Білого дому, європейські лідери не були впевнені, як з ним поводитися. Наразі їхній стратегічний вибір очевидний. Це скоріше пристосування, а не конфронтація, супроводжуване лестощами, що гучно вихваляють майстерність Трампа у справах миру та укладання угод. Питання лише в тому, чи вартувала втрата самоповаги такої стратегії, зазначає Мартін Сандбу, коментатор з питань європейської економіки в газеті Financial Times.
Якщо поговорити з тими, хто близький до процесу прийняття рішень, то всі повторюють, що “тут ніхто не є наївним”. Натомість вони закликають до прагматизму.
Можна виокремити три основні тези. По-перше, якщо слова нічого не коштують — чому б не лестити Трампу? По-друге, те, що вдалося досягти, все ж краще за альтернативи — повне підривання оборони України чи відкрита торговельна війна. До того ж, є шанс, що європейські компанії навіть виграють від ще вищих тарифів, накладених на більшість неєвропейських товарів.
І по-третє, політики неофіційно визнають, що багато обіцянок Європи Трампу — лише на показ. Зобов’язання витрачати 5% на оборону чи масово інвестувати й закуповувати у США нереальні й виконувати їх не планують, але “наївний” Трамп у це повірив — і цим у Брюсселі пишаються.
“Ця позиція безпринципна — і це незаперечно; справді принциповою відповіддю було б чинити опір. Ще більша проблема полягає в тому, що вона не витримує навіть власного тесту прихильників на прагматизм. Справжній прагматизм полягав би в тому, щоб зменшити залежність від ворожих США. Те, що прихильники називають прагматизмом, насправді є опортунізмом — і це не лише неприємно, але й завдає реальної шкоди, зокрема й самій європейській політиці”, — вважає коментатор.
Як добре розуміє Трамп, слова насправді зовсім не “дешеві”. Політична риторика формує очікування і визначає баланс сил. Загравання Марка Рютте та Урсули фон дер Ляєн із Трампом має значення, адже це означає, що іноземні лідери добровільно дарують йому те, що він уже нав’язав у себе вдома: визнання того, що для досягнення будь-чого не потрібно говорити правду.
Європейські лідери також підтримали концепцію Трампа про політику як телевізійне шоу. В результаті його істерики, залякування та прагнення до ритуального підкорення стають нормою на міжнародній арені.
Більше того, Європа пожертвувала можливістю засуджувати порушення Трампом міжнародних угод — наприклад, вимоги Світової організації торгівлі (СОТ) щодо принципу найбільшого сприяння. Вона також піддалася ідеї, що результатів досягають через персональні домовленості між “великими чоловіками” (інколи й жінками), а не завдяки демократичним обговоренням і досягненням консенсусу.
“Але варто відзначити, якою ціною далися Європі ці рішення. Вона втратила весь політичний ресурс, який могла б мобілізувати для створення коаліції держав на захист торгівлі, заснованої на правилах, та для спільного протистояння Трампу. Ба більше, Європа зрадила своїх американських союзників, які розраховували, що вона виступить проти Трампа тоді, поки вони самі намагаються це зробити”, — додає Сандбу.
Найголовніше — Європа ризикує власною політичною душею. Вона поставила себе в умови, коли лідери не можуть публічно сказати, чого насправді прагнуть. Це шлях до недовіри й отрута для демократії — особливо для європейської ліберальної демократії. Як виборці можуть підтримати політику, справжню суть якої не дозволено відкрито визнати (наприклад, коли обіцянки Трампу насправді не є реальними).
Отже, небезпека полягає в тому, що європейське “нашіптування Трампу” підмінює потребу в широкій підзвітності зосередженням на “довірі до лідера” та кулуарних угодах, що несе в собі елементи авторитаризму. Дозволяючи волі Трампа переважати над реальністю, європейські лідери, які нібито прагнуть прагматично захищати свої колективні інтереси, насправді пришвидшують “трампізацію” політики на всьому континенті.
“Був можливий і інший шлях. У лютому президент України Володимир Зеленський гідно тримався, коли Трамп дорікав йому в Овальному кабінеті, — і, судячи з його нещодавнього повторного візиту, від цього він не постраждав. Якби європейським лідерам потрібен був приклад із Білого дому, саме цей варто було наслідувати”, — підсумував коментатор.
Нагадаємо, США та ЄС вже уклали угоду, відповідно до якої Євросоюз оплачує 100% озброєння й обладнання, більша частина якого піде в Україну. Тобто європейці купуватимуть в американців зброю та переправлятимуть її нашій державі.