Британська політика демонструє багато в чому революційний феномен: ось уже рік найпопулярнішою політичною силою у країні є «Реформи» (Reform UK) — праворадикальна популістська партія, створена лише сім років тому. Від квітня минулого року її рейтинг тримається на рівні 25–30%, що забезпечує комфортний відрив від конкурентів. Але безпрецедентним є не рівень підтримки: ліберальні демократи, «вічно третя» партія повоєнної Британії, неодноразово виходили на показник у 30 і навіть у 35% підтримки й залишалися на такому рівні по кілька років поспіль. Кардинальна відмінність нинішньої ситуації в тому, що від початку минулого століття рейтинг завжди очолювала одна з двох головних партій країни — консерватори або лейбористи. У найкращі свої роки ліберальні демократи могли суперничати за друге місце з однією з двох провідних партій, але лідерство другої партії з цієї пари було беззастережним.
А тепер керівні лейбористи та консерватори, нинішня офіційна опозиція, удвох не заручилися підтримкою й половини потенційних виборців. Власне, навіть разом із ліберальними демократами трійка традиційних партій ледь перевищує показник 50%. Останніми місяцями лейбористам і консерваторам не вдається зачепитися навіть за друге місце: на ньому дедалі частіше опиняються «Зелені», ще одна популістська партія, цього разу з лівого флангу британської політики.
Занепад «старих» партій у Європі — не нова тенденція. Десь, як в Італії чи Франції, такі партії пішли з авансцени політики. Десь, як у Німеччині, вони перестали домінувати в національній політиці. Чи означають зрушення в політичних уподобаннях британців, що й тут традиційні політичні сили відходять у минуле?
З одного боку, Британія досі залишається одним із останніх острівців стабільності. Не в останню чергу завдяки виборчій системі: до парламенту всіх депутатів обирають за мажоритарною системою, а для перемоги достатньо набрати більше голосів, аніж конкуренти (часто переможець отримує явно менш як половину голосів виборців). За таких умов велике значення має звичка виборців (частіше голосують за чинного депутата) й особистість кандидата (а традиційним партіям легше залучити популярного політика, адже шансів пройти до парламенту від консерваторів або лейбористів помітно більше, ніж у конкурентів). Загальнонаціональна популярність партії не завжди конвертується в результати на виборах.
Цей розклад регулярно підтверджують вибори. На останніх, що відбулися 2024 року, переможці-лейбористи отримали по країні 34% голосів виборців, але забрали 63% місць у Палаті громад. А «Реформам», що стали на виборах третіми з 14% голосів, у парламенті дісталося менш як 1% місць. Якщо лейбористи отримали один депутатський мандат за кожні 18 тисяч голосів, а консерватори — за кожні 23,5 тисячі, то для «Реформ» прохідний поріг виявився більш як 800 тисяч голосів виборців за кожне місце. Тому навіть якщо вкрай низька популярність уряду Кіра Стармера змусить лейбористів піти на дострокові вибори, висока популярність «Реформ» не гарантує партії перемоги на них. Якщо ж лейбористський кабінет втримається до планових виборів улітку 2029 року, розклад сил іще неодноразово зміниться. Адже вже зараз частину підтримки виборців у Reform UK відбирає партія «Відновити Британію» Руперта Лоу, колишнього депутата парламенту від «Реформ».
Водночас не можна зводити безпрецедентне лідерство «Реформ» до випадкових коливань настроїв британського виборця. Тим паче не можна сприймати правих популістів як маргіналів, які прагнуть вигнати з країни мігрантів і тих, хто сумує за вікторіанською епохою. Сьогодні потенційний електорат «Реформ» — це не переконані расисти та реакціонери. Навпаки, за партію готові голосувати люди, які хочуть гарантій безпеки, поваги до британських культурних традицій, фінансового добробуту та збереження довкілля. Популісти пропонують їм просту формулу: винні глобалізація та мігранти, якщо ми «повернемо Британії незалежність» в ухваленні рішень, «повернемо владу британцям» — усе знову стане як раніше. Не дивно, що саме боротьба за вихід із Європейського Союзу зробила правих популістів популярними, а співзасновника «Реформ» Найджела Фараджа перетворила на політика національного масштабу.
Рецепти в партійних програмах популістів теж прості: закриємо кордони — й без мігрантів-злочинців на вулицях знову стане безпечно; підвищимо тарифи — й до країни повернуться робочі місця на заводах і фермах; відмовимося від європейських наддержавних інституцій — і наші податки витрачатимуть лише на потреби британців, а не Брюсселя. Так, ці рецепти не працюють у довгостроковій перспективі, але дають змогу заручитися підтримкою виборця й здобути владу. Прості популістські гасла періодично брали на озброєння й консерватори з лейбористами, нормалізуючи такий політичний порядок денний в очах масового виборця. Коли Борис Джонсон і його фракція в консервативній партії пробивали дорогу Брекзиту, опосередковано вони зміцнювали позиції правих популістів і готували нинішній успіх «Реформ». Адже якщо лідер найстаршої демократичної партії Британії з урядової трибуни використовує популістську риторику, суспільство не сприйматиме її як помилкову та деструктивну.
«Незалежність Британії», до якої закликають популісти, — це радше політика ізоляціонізму. Політика, яка вже впливає на Британію та Європу загалом. Праві популісти домагалися виходу з ЄС і закликали «зосередитися на внутрішніх проблемах країни й не втягуватися в конфлікти далеко від національних кордонів». Не відстають і ліві популісти: нещодавно британські «Зелені» закликали до виходу з ЄС і НАТО, і хоча останніми роками вони відмовилися від такої риторики, їхня програма глибокого реформування Євросоюзу та Північноатлантичного альянсу може призвести лише до ослаблення ключових західних інституцій — і ослаблення Заходу загалом. Показовою є реакція «Реформ» на заклик Дональда Трампа до Британії допомогти в операції проти Ірану, зокрема відновити судноплавство в Ормузькій протоці. Фарадж виступив категорично проти такого кроку, назвавши його «участю в чужій війні». Фактично «Реформи» поставили під сумнів головний військовий союз країни — зі Сполученими Штатами — протиставивши британські інтереси американським.
Британія, ймовірно, — найнаочніший приклад руйнівного впливу популізму на безпеку та демократію в Європі. Століття британо-російського суперництва зробили Сполучене Королівство природним противником російської експансії: тут проросійські настрої слабші, ніж будь-де у Західній Європі, а підтримка України залишається найбільш явною та різноплановою протягом усіх років війни. Але зростання популярності популістів — і їхній політичний порядок денний — цю підтримку послаблює. Популісти прямо заперечують існування єдиного простору безпеки та демократії в Європі, натомість закликають будувати «фортецю Британію» на своїх національних кордонах. Популісти сумніваються в необхідності виділяти значні кошти на військову та гуманітарну допомогу Україні, вважаючи, що гроші можна витратити з більшою користю всередині країни.
Головна небезпека політичних популістів — не в тому, що вони тісно співпрацюють із російським режимом (серед популістів нової хвилі таких політиків небагато), а в тому, що їхній ізоляціонізм грає на руку всім автократіям у світі. Ефективно протистояти такій відкритій агресії, як російська проти України, або політичному тиску диктаторських режимів демократичні країни можуть, лише об’єднавши зусилля. Ізоляціонізм — антитеза об’єднанню зусиль і пряме заперечення відповідальності демократій за мир і гарантії прав людини у всіх куточках планети. Популізм найчастіше — не пряме угодовство з агресором, а відмова від боротьби з ним. Такий підхід простіше «продати» виборцю, адже відкритої змови зі злом немає, але водночас руйнівний ефект цього підходу залишається величезним.