Пішов другий місяць американо-ізраїльської «СВО» проти Ірану. Місячний термін, на відміну від «трьох днів», — час, який дає можливість зробити невтішний висновок: бліцкриг провалився. Режим в Ірані, попри його обезголовлення, демонструє свою живучість й адаптивність до умов тривалої війни на виснаження. Понад те, діючи в чомусь асиметрично, а в чомусь дзеркально, він трансформував регіональну війну в Затоці у війну глобального формату. Ця стаття не претендує на охопність усіх вимірів війни в Затоці. Автори поставили за мету поглянути глибше на різні аспекти економічного виміру, стану і можливих наслідків, що загрожують світу після того, як Трамп і Нетаньягу відкрили скриньку Пандори в Затоці.
2026 vs 1973
Арабське нафтове ембарго проти Заходу за його підтримку Ізраїлю було оголошено 20 жовтня 1973 року. Внаслідок цього стався майже чотирикратний стрибок нафтових цін, що спровокувало глобальну економічну кризу з подальшою тривалою перебудовою економіки в бік ощадливого використання енергоресурсів. Згодом це призвело до тривалого періоду низьких цін на нафту (1985–1999 роки).
Якщо за точку відліку нинішньої кризи в Перській затоці взяти початок американо-ізраїльської війни проти Ірану 28 лютого 2026 року, то має місце цікава календарна симетрія означених двох дат відносно 1 січня 2000 року. Обидві дати майже рівновіддалені на 26 із невеликим років від дня новоріччя. В днях це буде ще більш вражаюче 9569 : 9556, тобто різниця лише в 13 днів.
Ми не збираємося шукати прихований сенс у такій симетрії, однак слід зауважити, що кризи, як правило, символізують завершення певних циклів розвитку й настання інших. Обидва аналізовані періоди 1973–2000 та 2000–2026 років так чи інакше містять по два менші періоди високих і низьких цін на нафту: 1973–1985 та 1985–1999, а також 2000–2014 та 2014–2026, відповідно.
Коли зараз ламаються списи у суперечках, як довго триватиме криза, спричинена війною в Затоці, то насправді потрібно перейнятися іншим запитанням: чим стане ця війна — прискорювачем чи уповільнювачем переходу до нового циклу Кондратьєва? Війна може надати додаткове прискорення в енергетичному переході від викопних до відновлюваних джерел енергії (ВДЕ), який розпочався з формування кліматичного дискурсу 1990-х років і прискорився на етапі зростання нафтових цін у нульових роках. Енергетичні переходи є тривалими інерційними процесами і не передбачають одномоментної заміни одного ресурсу іншим. Енергетичні кризи спричиняють глобальну економічну кризу, адже різке і тривале подорожчання енергії для всіх імпортозалежних економік означає інфляційний шок і падіння ВВП. Саме так було 1973 року внаслідок арабського нафтового ембарго, зумовленого арабо-ізраїльською війною Судного дня.
Можливі два основні варіанти. Перший — вуглеводні через високу ціну дадуть додатковий стимул розвитку ВДЕ, і частка відновлюваної енергетики в глобальному енергобалансі й надалі зростатиме, а викопних джерел — скорочуватиметься. Враховуючи те, що понад 53–54% світового попиту на нафту забезпечує сектор транспорту (автомобільний, авіація, судноплавство), можна з упевненістю казати, що затяжний період високих нафтових цін означатиме додатковий імпульс для масштабування технологій електротранспорту і зменшення частки споживання нафти в глобальному енергоміксі.
Другий варіант — навпаки, нетривалий період реваншу вуглеводнів — своєрідний контрнаступ проти дорогої енергії ВДЕ, коли нафта, сягнувши цінових висот, згодом обвалиться, як це було в середині 1980-х, й викопні джерела енергії на короткий час збережуть свою частку в енергетичному міксі. Приклад: Японія цими днями відкриває давно закриті вугільні електростанції, очікуючи загострення енергетичної кризи, Італія готова перезапустити вугільні ТЕС у разі енергокризи, Румунія та Польща переглядають плани відмови від вугільної генерації!
Проте в будь-якому разі схоже на те, що попереду серйозна мультикриза, не тільки військово-політична, спричинена війною в Затоці, але й економічна. Тим більше що Перська затока, на відміну від її ролі виключно нафтового хабу планети 53 роки тому, зараз є мультимодальним хабом.
Третя війна в Затоці
Розглядаючи воєнно-політичну ситуацію, можна зауважити, що нинішній виток конфлікту на Близькому Сході бачиться як продовження низки геополітичних процесів, пусковим імпульсом яких стала операція «Буря в пустелі» коаліційних сил на чолі зі США з мандатом ООН 1991 року, спрямована на звільнення Кувейту від іракської окупації. Вона відома як Перша війна в Перській затоці, за якою наступного десятиліття послідувала Друга війна в Затоці, спрямована на ліквідацію агресивного режиму в Іраку. Саме тому сьогоднішнє американо-ізраїльсько-іранське протистояння описується як Третя війна в Перській затоці. Під таким кутом зору нинішня ескалація — не ізольований епізод, а частина більш тривалого стратегічного циклу. По суті, США сьогодні мають на меті скоригувати непередбачені свого часу геополітичні наслідки Першої і Другої війн у Затоці — обмежити здатність агресивної сили домінувати в регіональній геополітичній системі. В 1990-х і 2000-х це був Ірак часів Саддама Хусейна, зараз — Іран часів правління аятол, який є значно більш небезпечним з огляду на створені ним мережі проксіз, ракетну та ядерну програми й незмінну мету знищити Ізраїль. Але нинішній Іран — не Ірак і не Афганістан, де США не тільки не досягли поставлених початкових цілей, а й зазнали фіаско. Перська затока зараз не та, що була навіть на початку ХХІ століття.
Вода
Коли звертаємо погляд на Затоку, то передусім слід подивитися не на проблему нафти та газу, а на проблему водних ресурсів у широкому контексті. Усе, чого досягли арабські монархії Затоки, — це, звісно, завдяки нафті та газу, але тримається все це на воді. Опріснена вода зробила аравійські пустелі Руб-ель-Халі та Нефуд придатними для життя. Тому на першому місці вразливостей регіону — водна вразливість країн Затоки. Критично важливі системи водопостачання — в зоні воєнної уваги Ірану. Опріснювальні установки забезпечують приблизно від половини до майже 90% національних запасів води в окремих країнах Перської затоки. Стратегічне значення опріснення було описане в оцінці ЦРУ ще 2010 року, де зазначено, що порушення роботи систем опріснення в Перській затоці «може мати серйозніші наслідки, ніж втрата будь-якої іншої галузі чи товару». В цьому ж архівному стратегічному аналізі, який не втратив своєї актуальності і сьогодні, зауважувалося, що у разі масштабного пошкодження або знищення опріснювальних установок наслідки можуть бути значно серйозніші, ніж втрати в енергетичному чи промисловому секторі, аж до гуманітарної катастрофи чи економічного паралічу, а також наголошувалося на важливості створення стратегічних резервів води.
Важливо, що хоча країни Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) збудували значні виробничі потужності з опріснення морської води, вони здебільшого не створили стратегічних запасів на випадок збоїв у постачанні. Наприклад, ОАЕ 2017 року оприлюднили свою Стратегію водної безпеки до 2036 року, спрямовану на підвищення ефективності використання води та збільшення національних запасів води. Але реалізація ініціативи мала би забезпечити до 2036 року запаси води лише на два дні національного попиту за нормальних умов, а на випадок надзвичайної ситуації — на строк до 16–45 днів. Саудівська Аравія також створила стратегічні резервуари, що забезпечують лише скромні запаси води, при цьому Бахрейн, Кувейт і Катар не мають достатніх потужностей для зберігання, щоб компенсувати значні збої в постачанні. Такі великі міста, як Абу-Дабі, Дубай, Доха, Ель-Кувейт та Джидда, зараз майже повністю залежать від виробництва та постачання опрісненої води.
2023 року в державах РСАДПЗ налічувалося приблизно 815 опріснювальних заводів, що становило близько 31% світових потужностей з опріснення.
Не все гаразд з водою і в Ірані. Внутрішня ситуація до початку війни характеризувалася як водне банкрутство. Після п’яти років екстремальної посухи рівень води в основних водосховищах країни впав до критичної позначки 10%, а уряд серйозно розглядав план евакуації Тегерана. Політика безконтрольного будівництва дамб і виснаження підземних вод призвела до просідання ґрунту в столиці на 300 мм на рік, що загрожує стійкості всієї міської інфраструктури. Китай став для Ірану єдиним джерелом технологій і капіталу для реалізації масштабних проєктів з перекидання води. Проєкт 800-кілометрового трубопроводу від Оманської затоки до Ісфахана, представлений президентом Масудом Пезешкіаном у грудні 2025 року, став «стратегічною лінією життя» для іранської промисловості, зокрема для металургійного гіганта Mobarakeh Steel.
Опріснення — це енергоємний процес, близько 3/4 опріснювальних установок у країнах РСАДПЗ є інтегрованими з енергетичними та водопостачальними комплексами. Таким чином, виробництво прісної води цими установками може бути перервано не лише через високоточні удари по опріснювальних установках. Якщо відбудуться іранські удари по енергогенерації, то вони автоматично позначаться на системах опріснення води. Очевидно, що після «необачних заяв» Трампа щодо ударів по енергетиці Ірану галузеві експерти наполегливо рекомендували адміністрації США утриматися від ескалації, адже удари Ірану у відповідь, ймовірно, будуть спрямовані по промислових водно-енергетичних хабах арабських країн Затоки і можуть призвести не тільки до економічного колапсу, а й до гуманітарної катастрофи.
Цифра
Перська затока — це швидкозростаючий глобальний вузол обчислювальних потужностей, криптомайнінгу, ШІ, хмарної інфраструктури та перехрестя суб- і міжконтинентальних волоконно-оптичних ліній зв’язку між Європою, Індією, Африкою та Південно-Східною Азією. Хоча частка арабських держав Перської затоки в загальній кількості дата-центрів є невеликою — приблизно 1%, однак це особливі цифрові хаби, що донедавна бурхливо розвивалися. Країни Затоки намагаються повторити свою роль у нафті, але вже в даних та обчисленнях, оскільки мають колосальні накопичення в суверенних фондах, дешеві енергоресурси (нафта, газ, сонце) і державні програми цифрової трансформації. «Велика трійка» домінуючих на ринку хмарних технологій гіперскейлерів — Amazon Web Services (AWS), Google Cloud Platform, Microsoft Azure — розвинула тут великі обчислювальні потужності.
Дата-центри — це критична інфраструктура рівня НПЗ, якщо порівнювати з нафтовим сектором. ОАЕ є головним «хмарним хабом» у регіоні, інтерконнектором між Європою, Африкою та Азією. Оман і Бахрейн відіграють роль «кабельних шлюзів», тобто волоконно-оптичні лінії зв’язку, що пролягають через Салалу, Маскат і Манаму, забезпечують цифровий транзит з Індії до Близького Сходу та далі в Європу, і навпаки. Через Катар іде великий потік фінансової інформації.
Слід мати на увазі, що дата-центри надзвичайно вразливі, особливо в зоні Затоки з її спекотним кліматом: Аравійський півострів не Скандинавія, потрібно витрачати велику кількість енергії на охолодження серверів. Тому удари по електропідстанціях, аварійних джерелах живлення та системах охолодження загрожують виведенням з ладу дата-центрів. А у разі знищення опріснювальних установок, з яких вода надходить і в системи охолодження дата-центрів, першим із каскаду наслідків буде їхнє відключення, далі — швидка деградація глобальних сервісів (банки, біржі, логістика, е-урядування тощо), перевантаження та збої в роботі інших цифрових хабів, зокрема європейського.
Удари Ірану по потужностях AWS в ОАЕ та Бахрейні вже спричинили збої сервісів. Цифровізація нафтогазової інфраструктури в регіоні Затоки підвищила ступінь її вразливості. У разі масштабного враження «цифри» в регіоні одним із каскадних наслідків буде і негативний вплив на нафтогазовий сектор, що викличе своєю чергою додатковий дефіцит енергоресурсів.
Добрива
Ще одним наслідком необхідно вважати скорочення пропозиції мінеральних добрив, значна частина яких надходить на світовий ринок із Близького Сходу. Регіон Затоки — це один із глобальних центрів виробництва азотних добрив (аміаку, карбаміду, селітри) завдяки дешевому природному газу як сировині. Випадіння карбаміду із Затоки через проблему Ормузу — це не просто логістичний збій, а шок для глобального азотного ринку.
Найбільш вразливими стають Індія, Бразилія, країни Африки, де виникне фізична нестача добрив, і не лише через ціновий стрибок. Слід зауважити, що у виграші будуть виробники зі США, Канади та Росії, бо вони теж мають дешевий газ, але постачання звідти не зможуть швидко закрити дефіцит.
Разом із підвищенням витрат на природний газ брак добрив здатний суттєво вплинути на аграрний сектор, зменшити виробництво продовольства та посилити нестабільність у багатьох державах світу, зокрема на Чорному континенті. Туди прогнозовано з допомогою поспішить Росія зі своїм карбамідом та Африканським корпусом. У складному становищі опиниться Китай, який є великим гравцем на світовому ринку азотних добрив, але у кризовій ситуації він завжди обмежує експорт, надаючи перевагу забезпеченню внутрішнього ринку задля підтримання продовольчої безпеки.
Нафта й газ
За даними UN Trade and Development, через Ормуз проходило близько 20% усієї морської торгівлі нафтою на світовому ринку, а в останні тижні перед початком війни в Затоці ця частка становила 38%, і призначалася вона головно для азійських країн. Ормузька протока має особливе значення для транспортування 19% світових обсягів скрапленого природного газу та 29% скрапленого нафтового газу.
Війна в Затоці очікувано викликала стрибок ціни на нафту. 2025 року ціна демонструвала спадну динаміку, коливаючись у коридорі 80–60 дол. (Brent) за барель протягом року. Після початку американо-ізраїльської операції 28 лютого 2026 року ціна на Brent підскочила з позначки близько 78 дол. до рівня майже 100 дол. за барель і в рекордні дні перевищувала 110 дол. за барель.
Унеможливлення проходу танкерів через Ормуз не тільки призвело до переповнення нафтосховищ у країнах Затоки, а й змусило арабські країни вдатися до зниження видобутку щонайменше на 10 млн бар. на добу, що становить майже половину добових обсягів, які проходили через Ормузьку протоку, — 15–20 млн бар. Понад 3 млн бар. на добу нафтопереробних потужностей у регіоні вже зупинилися через атаки та відсутність експортних маршрутів, що збільшило страхову премію на європейському ринку нафтопродуктів.
Саудівська Аравія та ОАЕ частково переорієнтували експорт своєї нафти через маршрути в обхід Ормузу. Саудити максимізували прокачку сировини через трансаравійський нафтопровід «Схід—Захід» із виходом на термінал Янбу в Червоному морі, ОАЕ — на нафтопровід у Фуджейру з виходом в Оманську затоку.
Через негативну динаміку на ринку нафти у світі адміністрація Трампа вдалася до послаблення санкційної політики проти Росії. На початку березня США надали Індії тимчасовий 30-денний дозвіл на купівлю російської нафти, що вже була завантажена на танкери і перебувала в морі станом на 5 березня 2026 року. 12 березня Управління з контролю за іноземними активами (OFAC) Міністерства фінансів США офіційно дозволило відвантажувати та продавати російську нафту (та нафтопродукти), яку встигли завантажити на танкери до 12 березня 2026 року, на строк до 11 квітня 2026-го.
Міжнародне енергетичне агентство (МЕА) для стабілізації ціни на ринку рекомендувало вивільнити 400 млн бар. зі стратегічних резервів 32 країн — членів Організації економічного співробітництва та розвитку. Резерви складаються з їхніх державних запасів — загалом 1,2 млрд бар. та обов’язкових комерційних — 600 млн бар. Теоретично цього достатньо для покриття понад 140 днів імпорту. Лише Сполучені Штати мають запаси приблизно 410 млн бар., проте цей обсяг є значно меншим порівняно з 2022 роком, коли стратегічні резерви США становили 700 млн бар. У Франції, за даними МЕА, станом на березень поточного року еквівалент обсягів у резервах — на рівні 117 днів чистого імпорту.
Скоординований випуск частини цих резервів на ринок є одним із заходів, активованих для стабілізації цін. Важливо, що рішення про такі випуски ухвалювалися до цього лише п’ять разів із часу заснування МЕА 1973 року. Останні два рази припали на енергетичну кризу 2022 року, спричинену вторгненням РФ в Україну. Важливо, що цей інструмент є обмежено ефективним, адже вивільнення резервів покликане розв’язати проблему тимчасових збоїв у фізичному постачанні, але не спроможне поглинути геополітичний шок, якщо блокування протоки триватиме довго. Ба більше, становище погіршиться, якщо до проблеми Ормузу додасться проблема Баб-ель-Мандебської протоки, яка все ще перебуває під впливом вогневих уражень єменських хуситів. Ці іранські проксіз уже заявили про намір відновити блокаду протоки та погрожують ударами по саудівському терміналу Янбу в Червоному морі.
Глобальний ринок природного газу діє під впливом низки детермінант, з-поміж яких не тільки ринкові, технологічні, регуляторні та фінансові, а й геополітичні. Взаємне накладання цих детермінант загострює не лише міжпаливну конкуренцію, а й конкуренцію між регіональними ринками — європейським та азійським.
Євросоюз залишається залежним від імпорту природного газу. Холодна зима 2025/2026 років призвела до вичерпання запасів газу в газосховищах, а загроза переривання поставок скрапленого природного газу (СПГ) із Катару (а це наразі близько 12 млрд кубометрів, або 3,8% загального імпорту на європейський ринок) — до занепокоєння і ризиків розбалансування спільної політики імпорту газу. Частка СПГ з Катару в газовому імпорті ЄС ніколи не була співмірною з провідними постачальниками. Дефіцит постачань із Затоки впливає на загальну цінову динаміку СПГ у світі і на безпеку його поставок на європейський ринок. Наразі США — основний постачальник СПГ до ЄС із часткою близько 58%. Торік імпорт газу із Сполучених Штатів зріс до близько 80 млрд кубометрів, що майже у чотири рази більше, ніж 2021-го. А минулорічне зменшення на майже 50% обсягів імпорту з РФ компенсувалося поставками СПГ зі США, що є важливим фактором, який дає можливість ЄС здійснювати політику відмови від російського газу.
Проте дедалі суттєвішим чинником впливу, поряд із війною в Затоці, стає непередбачувана політика США, де з американської сторони спостерігається зацікавленість у довгострокових контрактах з європейськими споживачами, а з боку європейців — недовіра до можливих політичних рішень американського президента і небажання втрачати інші джерела постачання газу на тлі невизначеності щодо власного попиту на газ.
Гелій
Після оголошення Катаром призупинення експорту СПГ також було зупинено й експорт гелію, оскільки він є побічним продуктом переробки природного газу. Це важливо, адже саме гелій критично використовується в кількох стадіях виробництва напівпровідників — для охолодження і високоточних технологічних процесів. Катар 2025 року забезпечив близько третини світового виробництва гелію — 63 млн кубометрів із загальної місткості світового ринку у 190 млн кубометрів були поставлені саме з Катару.
Кожний місяць відсутності свободи навігації через Ормуз означає недоотримання глобальним ринком 5,2 млн кубометрів гелію з Катару. Відповідно, що довше триватиме блокування протоки, то відчутнішим буде дефіцит. Для військово-промислового комплексу гелій виступає критичним ресурсом, і тривале блокування протоки (більш як п’ять місяців) призведе до виробничих обмежень для напівпровідників, сенсорів і високоточної електроніки.
Станом на початок квітня дефіциту гелію на ринку немає, але певні сигнали свідчать про початок фактичного розбалансування виробничого ланцюжка: постачальники гелію перейшли до його ручного перерозподілу, виробники мікросхем — до внутрішнього квотування та пріоритизації випуску продукції. Це є класичною ознакою переходу від ринкового до операційного управління в глобальному напівпровідниковому ланцюжку напередодні кризи, що насувається. Після початку збоїв у Катарі спотові ціни на гелій уже подвоїлися. Міністр енергетики Катару Саад аль-Каабі визнав, що навіть за негайного завершення кризи нормалізація поставок займе тижні або місяці.
Воєнні перспективи
Іранські аятоли готувалися до війни. Корпус вартових ісламської революції (КВІР) вивчив уроки багаторічного прихованого протистояння США. Після «12-денної війни» в червні минулого року, передбачаючи подальші атаки США й Ізраїлю, військові лідери Ірану визначились із стратегією протистояння. Генерали КВІР, виробляючи концепцію війни, виходили з припущення, що за співвідношенням сил у «конвенційній» війні Іран проти США і Ізраїлю не має шансів на перемогу: сильніший противник на самому початку війни намагатиметься знищити керівництво та систему управління Ірану, що потребуватиме асиметричної відповіді, «розтягування конфлікту у часі та просторі».
Стратегічно цього разу замість того, щоб покладатися переважно на регіональних союзників, які колись утворювали передову лінію оборони, Тегеран тепер діє переважно сам. Іранські стратеги завдають асиметричних ударів по американських об’єктах, розташованих у регіоні, одночасно прагнуть чинити тиск на постачання нафти — стратегія непрямих дій, спрямована на створення економічного тиску, передусім на Трампа з метою змусити його припинити війну. Як бачимо, для глави Білого дому та його недолугої команди це виявилося неочікуваним. В Ірані прагнуть, щоб цей «сюрприз» став для Америки шоком: Тегеран перетворює збройне протистояння на економічний шок для ворога.
Замість того, щоб зосередити свої обмежені сили на глухій обороні, Тегеран перейшов у наступ, розпочавши кампанію ракетних ударів та ударів безпілотниками по всьому регіону Перської затоки. «Це асиметрична війна в чистому вигляді, в якій Іран досягає надзвичайних, навіть глобальних наслідків за допомогою невеликої кількості атак, що завдають болісних втрат», — зазначив директор Програми військових і безпекових досліджень Вашингтонського інституту близькосхідної політики Майкл Айзенштадт.
Така стратегія КВІР спричиняє необхідність наземної операції для США з метою забезпечити свободу навігації по Ормузу, яка з огляду на масштаби Ірану навряд чи буде успішною. Захоплення низки островів у зоні протоки, а також найбільшого іранського нафтового терміналу на острові Харг буде супроводжуватися численними втратами особового складу американського контингенту. Це матиме серйозні внутрішньополітичні наслідки для Трампа і республіканців. Але головне — контроль над зоною Ормузу та терміналом не гарантує унеможливлення вогневого ураження об’єктів у зоні Перської затоки, беручи до уваги тактико-технічні характеристики засобів ураження, які все ще має у своєму розпорядженні КВІР.
Куди йдемо?
Третя війна в Затоці так чи інакше є віддзеркаленням наростаючих протиріч між США та Китаєм. Сланцева революція зробила США незалежними від близькосхідної нафти. Китай же поступово заповнював позицію головного імпортера нафти та СПГ із країн Затоки та став їхнім основним торговельно-економічним партнером. При розгляді різних прогнозів слід враховувати той факт, що адміністрація Трампа хоче зосередити під своїм контролем основні нафтогазові ресурси планети: не тільки для того, щоб перешкодити зростанню стратегічного конкурента — Китаю, але й щоб стати «глобальним оператором», домінуючим гравцем на ринку, що й зробить Америку «знову великою», надасть можливість диктувати усім — по праву сильного — свої правила гри.
На користь цього вказує те, що, на відміну від адміністрації Байдена, в адміністрації Трампа спокійно спостерігають за системними діями Сил оборони України з поступового винищення російської нафтової логістики та переробки. Це в інтересах американських majors, яким нинішній господар Білого дому не в останню чергу завдячує своїм президенством. Трамп вважає, що у Венесуелі, де зосереджені найбільші нафтові поклади на планеті, йому вдалось досягти мети. Таку ж мету він ставив, за його власним зізнанням в інтерв’ю FT 29 березня 2026 року, і щодо іранської нафти. Але зараз уже зрозуміло, що з Іраном так не вийде. Тому Трамп і змістив свій візит до Китаю на травень, сподіваючись завершити війну в Затоці до того часу й прибути до Пекіна, уявляючи себе переможцем.
Китай же опинився в центрі геополітичного трикутника Затоки, де його роль як економічного гіганта та партнера країн Затоки — й Ірану, й арабських монархій — переплітається з необхідністю забезпечити стабільність морських шляхів. Китай має стратегічні партнерства практично з усіма ключовими експортерами енергоносіїв у Перській затоці, формуючи для себе систему енергетичної безпеки та логістичних коридорів у рамках ініціативи «Один пояс, один шлях». Для Пекіна війна в Затоці є комплексною загрозою. При цьому виникає й унікальне вікно можливостей вирішити «тайванське питання» у міру того, як «миротворець усіх часів і народів» дедалі більше загрузатиме у війні з Іраном і буде нездатний діяти одночасно на близькосхідному та тихоокеанському театрах воєнних дій.
На відміну від ресурсомістких економік країн Азії — Японії, Китаю, Південної Кореї, Індії, які залежать від постачань вуглеводнів із Затоки, залежність Євросоюзу не екзистенційна за обсягами, але критична за цінами і стабільністю ринку. Наявні 90-денні стратегічні нафтові резерви виручатимуть десь до середини літа. Більш проблемне становище з газом, точніше, зі створенням його запасу в підземних сховищах на наступний зимовий період. ЄС має вже гарт від 2022 року — внаслідок дій Росії з «осушування» газового ринку та розкручування «Газпромом» цінової ескалації.
Євросоюз опиняється перед викликом забезпечити поповнення запасів газу на тлі скорочення пропозиції та зростання цін на глобальному ринку, втримати політичну лінію на відмову від російського газу й убезпечитися на випадок виникнення спокуси у Трампа використати постачання СПГ до Європи у політичних цілях. Одним із маркерів рішучості та послідовності політики енергонезалежності має стати розвиток внутрішньоєвропейського ринку біометану, низьковуглецевого водню та його похідних.
Викликом для ЄС можуть стати диверсійні дії Росії, замасковані під аварії на норвезьких видобувних платформах у Північному морі та трубопроводах, якими газ надходить до континентальної Європи. Це сценарій, який дасть можливість Росії загострити енергетичну кризу, а потім «прийти на допомогу» та «врятувати європейців» узимку, запропонувавши відновлення постачання свого газу. Такий сценарій уже вдало розігрувався до вересня 2022 року з висхідною динамікою газових цін через припинення постачань по Ямал—Європа та «Північному потоку», аж поки не стався підрив «невідомими акторами» «Північного потоку-2». Однак це не завадило ЄС продовжувати курс на поступову відмову від російського трубопровідного газу. Чи буде в змозі ЄС витримати тиск різноманітних лобістів і протистояти газовій спокусі Кремля цього разу, відкрите питання. Особливо з урахуванням аморфної поведінки Єврокомісії у питанні нафтопроводу «Дружба», нездатності конфіскувати російські активи, імплементувати рішення Ради ЄС про виділення Україні 90 млрд євро допомоги, відкрити імпорт біометану і зеленої електроенергії з України тощо.
У зазначених обставинах використання значних вільних потужностей підземних сховищ газу в Україні неабияк посприяло б створенню стратегічного газового резерву ЄС, що значно посилило б його енергетичну безпеку.
ЄС продовжує масштабні інвестиції у розбудову відновлюваної енергетики, підвищення енергоефективності та скорочення використання викопних видів палива, але водночас усе це посилює позиції правих і лівих популістичних політичних сил, які пропонують повернутися до російського газу як способу розв’язання проблеми ціни і доступності.
Насамкінець слід зазначити, що незалежно від того, чим завершиться Третя війна в Перській затоці, вона стає прологом до тектонічних зсувів не тільки в енергетиці, як це було в 70-х роках минулого століття, а й у глобальній економіці та політиці. Це наслідок того, що країни західної демократії дали свободу дій геростратам сучасності — путіним, трампам, меншого калібру орбанам і фіцо. Примара глобальної економічної кризи стає дедалі виразнішою в тумані Третьої війни в Затоці.
Ймовірно, що Трамп розпочинає відповзати із Затоки, звинувачуючи в усьому всіх навколо й передусім союзників по НАТО, які не прийшли йому на допомогу. Однак відповзання не означає, що війну буде закінчено. Вона триватиме, бо бажання Трампа мало що значать як для Ірану, так і для Ізраїлю. Схоже на те, що одночасно з підготовкою до наземної операції адміністрація «нобелівського нелауреата» здійснить маневр з перемикання уваги на іншу проблематику — вкотре чинити тиск на Україну, схиляючи президента Володимира Зеленського до капітуляції під виглядом «мирного договору» й «гарантій безпеки» від США, нульову ціну яких зараз добре видно на прикладі арабських союзників у Затоці; знову спливе тема Гренландії як варіант помсти Європі.
За описаних обставин Україні та Європі слід готуватися до найгірших сценаріїв. Поліпшення перспектив Європи можливе тільки в результаті завдання воєнної поразки Росії, яка так чи інакше приховано підтримує іранський режим, оскільки Третя війна в Затоці приносить не тільки додаткові доходи до бюджету РФ завдяки високим цінам на нафту, а й відволікає увагу Заходу, розколює його та зменшує підтримку України. Подібно до того, як США та Ізраїль намагаються покінчити з іранськими проксіз, ЄС необхідно покінчити з російськими проксіз усередині себе — режимами Орбана, Фіцо та численними крайніми лівими та правими формуваннями під виглядом політичних партій, яким Росія сприяє у приході до влади в їхніх країнах.
Силам оборони України на тлі гальмування санкційної політики ЄС і реверсу американських санкцій вкрай необхідно не лише продовжувати, а й інтенсифікувати ефективні «санкційні дії» в континентальній глибині Росії та на просторах Світового океану.