Передріздвяні тижні принесли нам нові епізоди «венесуельського серіалу».
Після не надто результативного телефонного контакту президента США Дональда Трампа з лідером Венесуели Ніколасом Мадуро, а також оприлюднення нової Стратегії нацбезпеки США тиск на Каракас із боку Вашингтона перейшов на якісно новий рівень.
Два «яструби» венесуельського напрямку — міністр війни США Піт Гегсет і держсекретар Марко Рубіо — провели закритий брифінг для членів Конгресу щодо «військових ударів та інших оновлень Західної півкулі».
А вже наступного дня у соцмережі Truth Social Трамп грізно заявив, що Венесуела «повністю оточена найбільшою армадою в історії Південної Америки. І вона лише зростатиме, а удар буде таким, якого вони ніколи раніше не бачили, — доти, доки вони не повернуть США всю нафту, землю та інші активи, які раніше у нас вкрали».
А далі, керуючись «магістральним» принципом зазначеної Стратегії — «лідерство з позиції сили», американські військові почали захоплювати нафтові танкери біля узбережжя Венесуели. Причому навіть ті, що пов’язані з головним геополітичним суперником Вашингтона — КНР.
Ставки максимально високі.
Головна інтрига наразі — чи розвиватиметься сюжет по висхідній і під час різдвяних свят. І якщо для Мадуро, якому вже звично «жонглювати» датою Різдва, це не є перешкодою, то нинішня американська адміністрація, що активно декларує себе апологетами «традиціоналізму», на таку «розкіш» наважиться лише за крайньої потреби.
Але хай там як, із початку січня на нас має чекати «завершальний сезон» венесуельської драми. Оскільки тягнути із «сюжетною лінією» вже далі нема куди. Бо це спричинить істотні «іміджеві втрати» для «нового шерифа в місті» та, відповідно, може завдати вирішальної електоральної шкоди нинішній адміністрації США в контексті виборчої кампанії 2026 року, а також репутаційної — серед «сильних (та й слабких також) світу цього».
Адже на «задньому дворі», окрім Венесуели, ще повно невирішених справ, якщо Вашингтон справді хоче втілити в життя задеклароване в новій Стратегії лідерство у Західній півкулі «як умову безпеки та процвітання».
Боротьба за «канонічну територію»
Сказати, що на шляху «великого прибирання на задньому дворі» нічого не робиться й протягом уже майже п’ятимісячної венесуельської «тяганини» творці «нової золотої доби» Америки повністю «зациклилися» лише на режимі Мадуро, було б, звісно, несправедливо.
Так, поза «пулом своїх» залишаються дві найпотужніші держави регіону — Мексика та Бразилія (за яку Вашингтон із Пекіном, вочевидь, боротимуться «по-дорослому» під час президентських виборів у цій державі в жовтні 2026 року). А ще є проблема з «норовливим» президентом Колумбії Густаво Петро — вочевидь, Вашингтон докладатиме максимум зусиль, аби змістити його під час президентських виборів у цій країні наступного травня. Ну й, звісно ж, давній «незакритий гештальт» Вашингтона — соціалістична Куба, «головний персональний приз» для Рубіо, яку він, разом із Венесуелою та Нікарагуа, позиціонує не інакше, як «ворога людства».
Водночас за останні місяці Білий дім здобув також низку знакових перемог у регіоні.
Обрання у жовтні в Болівії правоцентриста Родриго Паса Перейри поклало край майже двом десятиліттям правління в державі соціалістів. А відверто правий переможець грудневих виборів у Чилі Хосе Антоніо Каст уже навіть устиг підтримати венесуельську кампанію Трампа та здійснити свій перший візит як лідер держави до президента Аргентини Хав’єра Мілея (хто б сумнівався!).
У такий спосіб дано дошкульного ляпаса китайським амбіціям щодо контролю над «літієвим трикутником» (60% світових запасів літію — Болівія, Чилі, Аргентина).
Ба більше, Вашингтон методично доводить до логічного завершення ситуацію зі зміною влади у поки ще прокитайському Гондурасі, де розташований один із найважливіших плацдармів ЗС США в регіоні — авіабаза Сото-Кано. Там Трамп іще напередодні голосування чітко позиціонував «свого» кандидата й «друга свободи» Насрі Асфуру та попередив, що ті, хто намагатиметься змінити результати голосування, за це «дорого заплатять».
Ба більше. У листопаді Білий дім уклав «пільгові» рамкові торговельні угоди з чотирма «правильними» країнами регіону — Аргентиною, Еквадором, Ель-Сальвадором і Гватемалою. А за особливу лояльність у жовтні уклав угоду на 20 млрд дол. із Центральним банком Аргентини, щоб підтримати її національну валюту напередодні проміжних парламентських виборів. У підсумку партія Мілея «Свобода наступає» здобула переконливу перемогу.
Проте всі ці успіхи поки аж ніяк, принаймні медійно, не перекривають американської нерішучості стосовно Венесуели.
А тому для задекларованого у Стратегії тріумфу «доповнення Трампа до Доктрини Монро» (The Trump Corollary to the Monroe Doctrine) потрібна гучна символічна перемога, яка зняла б усі питання щодо тотальної гегемонії США в Західній півкулі.
Переходячи Рубікон
Отже, без показового вирішення «проблеми Мадуро», причому без подальшого зволікання, схоже, не обійтися.
Та якщо лідер венесуельського режиму й далі опиратиметься, а усунути його максимально безкровно не вийде, то виникнуть серйозні розбіжності стосовно алгоритму подальших дій. І головна причина — венесуельські збройні сили.
«Шапкозакидацький» табір активно поширює в медіапросторі образ армії Венесуели як «колоса на глиняних ногах». Головні аргументи: це архаїчна структура, яка внаслідок краху економіки, гіперінфляції, санкцій страждає від поганої підготовки та хронічних проблем із обслуговуванням техніки. І яка до того ж не має жодного бойового досвіду.
Як наслідок, із 49 винищувачів (31 Су-30МК2, придбаного в Росії 2006 року, та 18 застарілих моделей F-16 A/B), за оцінками експертів, лише 30 перебувають у робочому стані. З венесуельським флотом ситуація ще сумніша. ВМС мають лише один функціональний фрегат і один підводний човен. Іще є два корвети та 45 патрульних катерів, але вони легкоозброєні й не мають сучасних систем протиповітряної оборони.
Крім того, прихильники ідеї «легкої венесуельської прогулянки» також акцентують увагу на низькому моральному дусі особового складу ЗС Венесуели, а отже, швидкому розвалі армії, попри її солідну кількість у понад 100 тисяч бійців, за «лівійським» чи «іракським» зразком уже після перших зіткнень із високотехнологічними ЗС США.
Проте, якщо копнути глибше, все не так просто.
Оборонна стратегія режиму Мадуро спирається не на армію, а на координацію між збройними силами, розгалуженою по всій країні мережею спецслужб і воєнізованими угрупованнями, так званими колектівос і боліваріанським ополченням, яку режим називає «війною всього народу» або, як визначив міністр внутрішніх справ і фактичний «сірий кардинал» режиму Діосдадо Кабельйо, «активним тривалим опором».
І вважати, що все це посиплеться вже після перших «Томагавків», украй наївно. Так само, як і сподіватися на розвал венесуельської армії зсередини. Бо переважна більшість офіцерського складу венесуельської армії — це доволі монолітна каста, виліплена з одного тіста однієї військової академії, глибоко фінансово афілійована з єдиною картельною мережею країни, яка, зі свого боку, глибоко афілійована з державою (на відміну від деяких сусідніх країн, скажімо, Болівії), а тому кровно зацікавлена у збереженні режиму, який приносить їй купу грошей і привілеїв.
До того ж суттєвою проблемою є політична альтернатива режиму. Невдалий попередній досвід формування венесуельської опозиції «під Хуана Гуайдо» часів Трампа 1.0 «заякорив» цей процес на негативі, а тому формування нової об’єднаної опозиційної сили навколо новоспеченої нобелівської лауреатки Марії Коріни Мачадо поки ніяк не може позбутися болісного шлейфу минулого.
Усе це, власне, й викликає у Вашингтоні сумнів в успішності венесуельської кампанії. І, відповідно, надихає геополітичних конкурентів підвищувати ціну своїх як венесуельських, так і загалом латиноамериканських «активів».
Показовою в цьому контексті є нехарактерна радикалізація риторики з боку Пекіна. Спочатку лідер КНР Сі Цзіньпін підтвердив «непохитну підтримку суверенітету та національної безпеки» Венесуели, а потім керівник зовнішньополітичного відомства Ван Ї назвав військову присутність Вашингтона поблизу берегів Венесуели «одностороннім булінгом» і зауважив, що «міжнародна спільнота розуміє й підтримує позицію Венесуели у захисті її законних прав та інтересів».
Трансформувавши міжнародну політику до стилю «бізнес», де сумнів і нерішучість точно не вважаються чеснотами, а також піднявши планку власних амбіцій до рекордного рівня, «новий шериф у місті» може стати заручником власного ж тренду, коли потрібно буде або здавати позиції, або робити авантюрні кроки з непередбачуваними наслідками.
Як перше, так і друге подарує додаткові «бонуси» геополітичним конкурентам — як із «новомодного» Core 5, так і з традиційного G7, і навіть декому з G20, — створюючи перспективи успішного торгу з Вашингтоном у межах переговорів щодо потенційних «великих угод» про глобальний перерозподіл «сфер впливу».