Перший офіційний візит зарубіжного лідера до нового президента Сполучених Штатів обіцяв бути резонансним. Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу летів до Вашингтона в драматичний для регіону час. Довгоочікувана пауза, що настала після жахливої війни, може закінчитися в будь-який момент поновленням насильства або ж стати початком сталого довгострокового миру. Досягнення крихкого перемир’я між Ізраїлем і терористичною організацією ХАМАС, яка де-факто керувала територією, було першим і вкрай важливим зовнішньополітичним успіхом Дональда Трампа, досягнутим за особистої участі його перехідної команди ще до того, як він формально набув повноважень глави держави.
Не дивно, що від зустрічі Біньяміна Нетаньягу з Дональдом Трампом очікували чітких сигналів щодо перспектив регіону. Однак меседжі, вкинуті американським президентом в інформаційний простір на брифінгу для медіа за її підсумками, перевершили всі сподівання.
У притаманній йому манері, до якої, щоправда, світ іще не встиг звикнути, Трамп продемонстрував надзвичайну легкість думки. На спільній прес-конференції з прем’єр-міністром Ізраїлю американський президент окреслив своє бачення майбутнього Сектору Гази, який лежить у руїнах. Важко назвати озвучені тези планом. Але загалом Дональд Трамп проголосив, що нині Сектор Гази є непридатним для життя. Він заявив про готовність Сполучених Штатів узяти цю територію під свій контроль і «володіти нею», щоб очистити від руїн і нерозірваних бомб, а згодом побудувати там «щось прекрасне».
Палестинцям тим часом було запропоновано побудувати житло десь поза межами сектору. На думку американського президента, ліпше їм буде не повертатися, принаймні, слід зробити так, щоб їм цього не хотілося. Змальовуючи картину майбутнього регіонального раю широкими мазками, про такі незначні деталі, як міжнародне право, Дональд Трамп волів не згадувати. Також залишилося незрозумілим, звідки візьмуться гроші на такий масштабний проєкт. Здебільшого американський президент оперував займенником «ми», однак також висловив думку, що заможні країни регіону «зі щедрим серцем» мають профінансувати облаштування палестинців. За його твердженнями, всі, з ким він обговорював цей план, його підтримують, і він сподівається, що й решта «відкриє свої серця».
Перші ж реакції на феєрверк сміливих ідей господаря Овального кабінету досить красномовно засвідчили: у світі явно не в захваті від озвучених пропозицій.
Перспектива створення у зруйнованому палестинському анклаві «нової Рив’єри», яка передбачає водночас переселення його жителів, викликала подив і осуд практично всієї міжнародної спільноти. Політичні представники палестинців — як адміністрація автономії, так і спікери терористичних угруповань — побачили в цьому прагнення поставити хрест на їхніх сподіваннях на державотворення.
Аналогічно розцінили заяви Дональда Трампа й зовнішньополітичні відомства арабських країн, без участі яких його план неможливий. Саудівська Аравія поспішила спростувати твердження Дональда Трампа про нібито готовність королівства відмовитися від вимоги державотворення як умови для нормалізації відносин з Ізраїлем. Єгипет і Йорданія, яким американський президент раніше пропонував прийняти біженців із Гази, рішуче відмовляються брати участь у тому, що в регіоні називають «другою Накбою». Цим терміном називають втечу — або вигнання — арабського населення з території Ізраїлю під час війни єврейської держави за незалежність. Історики сперечаються стосовно того, яка частина біженців покинула свої домівки добровільно, аби не заважати арміям арабських країн «скинути євреїв у море», а яку змусили переміститися єврейські збройні формування, вдаючись до насильства. Головним у колективній пам’яті про Накбу лишилося те, що повернутися додому вони вже не змогли. Так 85 років тому виникла проблема палестинських біженців, що завдає головного болю країнам, які їх приймають, і донині дорого обходиться міжнародній спільноті. Наполегливість, із якою палестинські лідери педалюють своє право повернутися на територію Ізраїлю, стала одним із кількох нерозв’язних питань, що поховали зрештою «мирний процес», який ґрунтувався на Угодах Осло, досягнутих за посередництва американської адміністрації Білла Клінтона.
Тридцять років тому, коли ілюзії щодо можливого близького рішення піввікового на той час конфлікту ще залишалися стійкими, один з архітекторів угоди з ізраїльського боку — прем’єр-міністр і згодом президент країни Шимон Перес — у книзі «Новий Близький Схід» мріяв про процвітання регіону, що ґрунтуватиметься на мирі й економічному розвитку. У Секторі Гази він вбачав потенціал «близькосхідного Сінгапуру». Здавалося б, з огляду на не надто надихаючий досвід останніх десятиліть варто було очікувати більшої реалістичності від нових пропозицій щодо мирного врегулювання.
Мабуть, варто визнати, що певний висновок із минулих невдач новий господар Білого дому зробив. Схоже, він вирішив, що основна проблема, яка заважає досягти палестинсько-ізраїльського врегулювання, — наявність у регіоні палестинців. Однак попри беззаперечність констатації того факту, що зруйнований Сектор Гази мало пристосований для життя, навряд чи всі вони самі будуть готові покинути рідні руїни без перспективи повернутися. «Трампсфер», як охрестили план американського президента журналісти, у разі спроби його реалізувати матиме ознаки депортації, він неможливий без насильницького придушення опору. Протягом майже півтора року озброєні палестинські угруповання продемонстрували неабияку здатність до виживання та ведення бойових дій проти противника, який неспівмірно переважає у військово-технічному плані.
Недарма прем’єр-міністр Ізраїлю у заяві для преси попри нескінченний потік лестощів на адресу американського президента не сказав ані слова на підтримку цього конкретного плану. Серед іншого він чудово розуміє, що не може дати підстав для звинувачень у намірі назавжди вигнати палестинців із Сектору Гази. Інакше остання війна постане геть в іншому світлі не лише в політичному значенні, а й у юридичному. Якщо припустити, що ізраїльський уряд підтримав план «трампсферу», то створення нестерпних для життя цивільного населення умов було б не побічним небажаним наслідком інтенсивних бойових дій, а свідомою метою. Уголос підтримати ініціативу президента США можуть собі дозволити лише ультраправі партнери Біньяміна Нетаньягу по коаліції, але не сам глава уряду.
Утім, немає сенсу всерйоз обговорювати «трампсфер». Ця ідея є не лише сумнівною з морального та юридичного погляду, а й відверто нездійсненною з технічного.
Власне, вже наступного дня держсекретар Марко Рубіо був змушений пом’якшити висловлювання американського президента, стверджуючи, що той мав на увазі лише тимчасову релокацію жителів Гази на період відбудовних робіт, а не постійне переселення.
На тлі резонансних заяв щодо Гази інші аспекти, які потенційно могли бути предметом обговорення між лідерами США й Ізраїлю, не стали предметом обговорення публічного. За інформацією ZN.UA, президент України Володимир Зеленський у телефонній розмові з Біньяміном Нетаньягу напередодні візиту останнього до Вашингтона просив його посприяти встановленню / зміцненню прямого контакту Києва й нової адміністрації Білого дому. Чесно кажучи, досить сумнівно, щоб ізраїльський прем’єр-міністр обстоював перед Трампом інтереси України…
Безумовний взаємний інтерес становить також ситуація з безпекою в Сирії. Схоже, Сполучені Штати збираються згортати свою присутність у країні. Принаймні Дональд Трамп неодноразово заявляв публічно, що американцям нема чого там більше робити, а Пентагон уже розробляє плани виведення військових. Плани щодо створення в Сирії турецьких військово-повітряних баз, які обговорювали самопроголошений президент Арабської республіки Ахмад аш-Шараа з президентом Реджепом Ердоганом в Анкарі, слід розуміти в цьому контексті. Це означає, що Вашингтон припускає можливість мовчазної згоди щодо масштабної турецької операції проти курдів у північно-східній частині Сирії. Власне, поступове їх витіснення з території, що прилягає до Євфрату, під тиском протурецьких збройних угруповань триває — без жодного гучного обурення міжнародної спільноти стосовно «етнічних чисток».