Саме початок січня, як ми і прогнозували, став кульмінацією першого сезону нового американського серіалу «Наша Західна півкуля».
Ефектна операція США «Абсолютна рішучість» завдала вкрай чутливого іміджевого удару по двох «патронах» венесуельського режиму — Китаю та Росії, які, окрім стандартної риторики у стилі «глибокого занепокоєння», «рішучого засудження», «заклику дотримуватися міжнародного права» та ініціювання чергової балаканини в Радбезі ООН, фактично ні на що не спромоглися.
«Американське домінування в Західній півкулі більше ніколи не буде поставлене під сумнів», — безапеляційно на куражі заявив президент США Дональд Трамп, спілкуючись із журналістами на борту свого літака.
А якщо ми згадаємо ще й успішні президентські електоральні кампанії творців «нової золотої доби» США в Болівії, Чилі та Гондурасі, а також парламентську — в Аргентині, то за результатами «першого сезону» ситуація для геополітичних конкурентів міста на пагорбі виглядає вкрай нерадісною.
Ба більше, з чіткою перспективою подальших втрат у регіоні, бо для цього наразі є фактично всі передумови.
У різних вагових категоріях
Перший чинник — це базові документи сторін.
Так, звичайно ж, 2023-го Росія оновила свою Концепцію зовнішньої політики 2016 року, зробивши у ній акцент на посиленій увазі Москви до регіону Латинської Америки та Карибського басейну. До цього відносини Кремля з регіоном лише побіжно згадувалися в окремих документах, зокрема, у Стратегії національної безпеки від 2021 року, а також у Концепції зовнішньої політики 2016 року.
Своєю чергою у листопаді 2016 року, фактично відразу після першої перемоги Трампа на президентських перегонах, Пекін також оновив свою «Білу книгу» — документ, який визначає стратегію КНР щодо Латинської Америки.
Однак обидва документи є типовими «олдскульними» продуктами бюрократичних апаратів обох держав з епохи модерну. І поки «світовий шериф» займався усім на світі, окрім свого «заднього двору», все це якось працювало і давало більш-менш прийнятний результат як для Москви, так і для Пекіна.
Завдяки вмілому оперуванню латиноамериканськими смислами, грі на «антиколоніальних струнах» і лівих сентиментах, а також цільовим фінансовим вливанням, Пекіну вдалося вибудувати в регіоні стійкий імідж альтернативного американцям партнера з подальшою реалізацією амбітних проєктів.
При цьому капіталістична Росія доволі успішно продавала себе як «ідейного послідовника СРСР» так званому соціалістичному тріо (Куба, Нікарагуа, Венесуела).
Проте політична погода на континенті вкотре змінилася. Після «рожевої хвилі» у Латинську Америку знову прийшов «правий поворот». A в Білий дім — Дональд Трамп, який кардинально змінив підхід до регіону, сформувавши фактично вперше в історії США доволі потужну «латиноамериканську» зовнішньополітичну команду.
І тут ми переходимо до другого чинника стосовно подальших перспектив відвоювання Вашингтоном позицій у регіоні — ідеологічного. Якщо «правий поворот» середини 2010-х команда Трампа 1.0 фактично змарнувала, нині, схоже, помилки враховано і до ідеологічного фронту ставлення вкрай серйозне.
На відміну від вчорашніх смислів, на яких зависнули і Москва, і Пекін, нинішньою командою президента США ретельно формується чіткий символічний ряд «золотої доби» Америки, витягуючи з американського «колективного несвідомого» базові патерни: «місто на пагорбі», «маяк надії», американське «божественне призначення», «божественне право» розширюватися по всьому континенту, «божественна місія» приносити мир і свободу як у Західній півкулі, так і в усьому світі та, як результат, «Доктрина Донро» як «удосконалена» версія знаменитої Доктрини Джеймса Монро.
А далі все це втілюється у керівництво до дії — нову Стратегію національної безпеки США. На відміну від згаданих базових документів Китаю та Росії, це справжній постмодерний маніфест нового поствестфальського світоустрою.
І, звичайно ж, третій фактор — та сама роль особистості в історії. Бо, як відомо, юнгівське «колективне несвідоме» не надто працює без ніцшеанської «волі до влади». І тут, на відміну від доволі безликих бюрократичних машин минулої епохи геополітичних конкурентів, нинішня команда міста на пагорбі являє собою набір амбітних і навіть десь фанатичних особистостей, які готові, за словами Марко Рубіо, «знову створити вільний світ із хаосу» та очистити принаймні Західну півкулю від, згідно із термінологією Трампа, «комуністів» і «напівкомуністів».
Перед крутим поворотом
Отже, якщо використовувати спортивну термінологію, то, маючи значну чисельну перевагу, високу мотивацію, окриленість успіхами у першому таймі та ефектний венесуельський «гол у роздягальню», «новий шериф у місті» просто не має іншого вибору, як атакувати далі з метою дотиснути конкурентів на своєму полі.
Вочевидь, у «другому сезоні» на нас чекає така ж комбінація з «переформатування» країн півкулі за результатами виборів у поєднанні з ефектними комбінаціями венесуельського типу.
І якщо з першою опцією все більш-менш зрозуміло — це травнево-червневі колумбійські та жовтневі бразильські вибори, то з другою є варіанти.
Звичайно, в усіх на слуху зараз Куба. Тим більше що цю кампанію вже фактично анонсувала під час пресконференції за результатами операції «Абсолютна рішучість» команда Трампа.
У цьому контексті, до речі, показово, що першими із критикою операції Вашингтона стосовно арешту Мадуро виступили саме президенти Колумбії Густаво Петро та Куби Мігель Діас-Канель.
Проте без остаточного вирішення венесуельського питання відкривати кубинський кейс було б нелогічно.
До того ж у Каракасі тимчасова лідерка Венесуели Делсі Родрігес, схоже, поки принаймні публічно, намагається ігнорувати погрозу Трампа, що вона «заплатить дуже велику ціну, ймовірно, більшу, ніж Мадуро», якщо відмовиться співпрацювати зі США.
Та й інші знакові фігури венесуельського режиму намагаються вдавати «непохитність». Міністр внутрішніх справ і фактичний «сірий кардинал» режиму Діосдадо Кабельйо заявив у телеефірі, що «уряд тримає все під контролем» і «ми навчилися виживати за всіх цих обставин». А міністр оборони Владімір Падріно Лопес узагалі оголосив про розгортання військових сил по всій країні та закликав до «єдиного фронту опору перед обличчям найгіршої агресії в історії Венесуели».
Так само поки передчасними (попри войовничу риторику) є гренландська та мексиканська кампанії (з різних причин).
А от на нікарагуанський режим Ортеги—Мурильйо, після «переформатування» сусіднього Гондурасу, вже дуже скоро можуть чекати великі неприємності.
У будь-якому разі ми напевно побачимо багато цікавого на шляху втілення в життя задекларованого в новій Стратегії національної безпеки США лідерства у Західній півкулі «як умови безпеки та процвітання».
Отже, оголошена Генрі Кіссінджером 2003 року «смерть Вестфальської системи» саме нині, схоже, починає набувати практичних обрисів.
І ми є свідками закриття майже 400-річної сторінки світової історії. На зміну приходять новий порядок, заснований на сферах впливу, реальна політика з чисто прагматичними підходами до розв’язання зовнішньополітичних проблем і, відповідно, потенційне формування ситуативних коаліцій на противагу постійним альянсам, застосування військової сили без чіткої міжнародної правової основи, право сильного та нав’язування в міжнародній політиці як норми принципу fait accompli.
А тому на нас потенційно чекає перезавантаження всієї системи міжнародних відносин, парад «великих угод» про глобальний і регіональний перерозподіл «сфер впливу», де кожен у міру можливостей претендуватиме на власну сферу впливу поблизу своїх кордонів, свій «задній двір» чи хоча б невеличкий «дворик».
Проте, як відомо, різкий поворот — це не кінець дороги. Звісно, для тих, хто цей різкий поворот вчасно помітить і відповідно встигне здійснити правильний рух у правильному напрямку.