Дестабілізація Індо-Тихоокеанського регіону — це остання надія Росії забезпечити собі місце серед «полюсів» майбутнього мультиполярного світу. Саме заради цього місця було розв’язано війну проти України. Проте тисяча днів нашого спротиву показали, що лобова спроба досягти бажаної мети не вдалася. Не допомогли ані численні агенти в політичних колах низки європейських країн, ані економічний шантаж, ані пряме залякування та погрози «спалити Лондон».
Другим фронтом після Європи став Близький Схід. Втягування Ірану у війну проти України, а згодом і спроба роздмухати конфлікт на Близькому Сході провокаціями проти Ізраїлю з боку друзів Москви — ХАМАС і «Хезболли», що їх Росія не визнає терористичними організаціями, також отримали жорстку відповідь.
У арсеналі Кремля залишається третій і останній пункт програми дестабілізації світу — Південно-Східна Азія. Тут діяти найскладніше, оскільки в регіоні є інший глобальний лідер — Китай. Проте якщо уважно розглянути сукупність подій, які тут відбуваються протягом останніх місяців, можна дійти очевидних висновків: Росія наполегливо прагне глобального протистояння й засмоктує в цей процес не тільки інші країни-ізгої, які мають ракетну зброю та ядерний потенціал, а й впливові держави регіону, що прагнуть віднайти своє місце під «глобальним сонцем».
На початку листопада Північна Корея фактично вступила у війну проти України. Перед тим РФ і КНДР обмінялися візитами на найвищому рівні, було укладено й ратифіковано Москвою стратегічну угоду, що передбачає ледь не оборонний союз, міністр закордонних справ КНДР під час візиту до РФ заявила про підтримку «священної війни», яку веде Росія, а Пхеньян здійснив цілу серію випробувань балістичних ракет, зокрема й найновіших. Місцеві ЗМІ повідомляють, що серед вимог Пхеньяна до Москви стосовно оплати своїх послуг є постачання 600–700 тис. тон рису на рік, доступ до сучасних ракетних технологій і по 2000 доларів оплати кожному корейському бійцю. Дії КНДР категорично засудили США, Японія та Південна Корея. Японські аналітики звертають увагу на вкрай небезпечну ситуацію, що складається в регіоні з огляду на прискорення розвитку космічної та ядерної програми КНДР. Із урахуванням ядерного потенціалу РФ і Китаю, які не припиняють проведення спільних навчань і провокативні дії в регіоні Східної Азії, Японія та Республіка Корея опинилися в оточенні трьох ядерних держав, відносини з якими мають історично та політично складний характер, не кажучи вже про територіальні претензії всіх до всіх.
Деякі фахівці з корейської проблематики переконують, що з погляду Пхеньяна КНДР не має альтернативи, крім розроблення власного потенціалу стримування. Водночас, щоправда, традиційно замовчується той факт, що ще з 1961 року Китай і КНДР мають угоду, згідно з якою Китай гарантує безпеку Північній Кореї (це єдиний такий договір КНР з іншими країнами). Його дія вимірюється 20-річними періодами, й 2021 року його було знову подовжено на чергові 20 років, хоча це не було очевидно — в попередні роки відносини між двома країнами переживали періоди значного охолодження. Тепер на додачу до гарантій із боку КНР Пхеньян отримав схожі гарантії від Росії. Цілком очікувано, що Кім Чен Ин почувається нині значно сміливіше й випробуваннями найновіших балістичних ракет у період виборів у США намагається погрожувати найрозвиненішій країні світу. Він також розірвав усі відносини з Півднем і оголосив Сеул ворогом номер один. Китаю такий розвиток подій, найімовірніше, не подобається, але наразі Пекін спостерігає. Зі свого боку, Сполучені Штати не тільки не зменшують своєї присутності у Східній Азії, а й прагнуть розвитку відносин, зокрема в галузі оборони, з Японією й Південною Кореєю, Тайванем, Австралією, Філіппінами та В’єтнамом. Ці кроки, попри їх неагресивний характер, сприймаються в КНР і КНДР як зростання зовнішньої загрози.
Варто зазначити, що 1961 року не тільки КНР, а й СРСР підписав базову угоду про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з КНДР. Згідно з цією угодою, СРСР не визнавав Південної Кореї аж до 1990 року. Проте відносини між Росією та КНДР залишалися досить складними, поки до влади 2000 року не прийшов Путін. Саме тоді розпочався період справжнього російсько-корейського ренесансу, коли внаслідок обміну візитами сторони значно підвищили рівень взаємодії практично за всіма напрямами. Зокрема 2014 року РФ і КНДР перейшли до торгівлі в рублях, а всі борги КНДР перед Росією були списані. Аналіз путінського періоду у відносинах між РФ і КНДР свідчить про цілеспрямовану політику Москви з підтримки режиму Кім Чен Ина, аж до встановлення цього року відносин фактичного оборонного союзу. Путін із 2000 року готувався до нинішньої війни, зокрема за участю КНДР. Ба більше, Росія десятиліттями докладала зусиль для розвитку співпраці між КНДР та Іраном. Протягом певного періоду Північна Корея надавала підтримку ІРІ, оскільки її ракетні технології випереджали іранські, але з часом ситуація змінилася. Цього року чергова висока делегація КНДР відвідала Тегеран і, на думку аналітиків, немає жодного сумніву в тому, що одним із найважливіших аспектів візиту, про який мало що достеменно відомо, була співпраця у сфері ракетних і дронових технологій. У цьому контексті вже цілком очікуваним фактом видається підготовка угоди про стратегічне партнерство між Москвою й Тегераном, яка, згідно із заявами МЗС РФ, перебуває на заключному етапі узгодження й включатиме потужний компонент у галузі оборонної співпраці.
У вересні Східний економічний форум у Владивостоці відвідав прем’єр-міністр Малайзії Анвар Ібрагім. Там він заявив, що його держава хоче покращити відносини з Росією незалежно від думки США та європейських країн. За його словами, Малайзія «прагне підтримувати добрі відносини з усіма країнами, але жодна держава не повинна намагатися чинити тиск» на Куала-Лумпур. Як стверджує Free Malaysia Today, під час виступу в Національному університеті оборони глава уряду Малайзії згадав, як відкинув заклик держсекретаря США Блінкена щодо припинення співпраці з Росією. «Я відповів: це ваша проблема, не тисніть на нас. Ми — незалежна суверенна країна й ухвалюємо рішення в інтересах свого народу». Анвар Ібрагім відзначив необхідність дотримання Малайзією нейтрального статусу. За його словами, Малайзія «ставиться до Росії як до свого особливого друга». Вона офіційно стала партнерською країною БРІКС і подала заявку на членство в цьому угрупованні. Щоправда, сам Анвар Ібрагім на саміт БРІКС до Казані не приїхав.
На початку листопада поблизу острова Ява відбулися перші в історії військово-морські навчання ВМС Росії та Індонезії. Згідно з офіційною заявою індонезійської сторони, таке співробітництво «може сприяти миру та безпеці в морських водах регіону через використання нових можливостей для розвитку наших відносин». З огляду на це японські ЗМІ зазначають, що Індонезія займає нейтральну позицію щодо війни Росії проти України, але новообраний президент країни Субіанто Прабово виступає за розвиток відносин із Росією. Раніше він обіймав посаду міністра оборони й чотири рази протягом останніх чотирьох років відвідував Москву. Відомо, що під час останньої зустрічі з міністром оборони РФ Андрєєм Бєлоусовим він звертався з проханням надати Індонезії російські технології для розвитку її оборонної промисловості. Водночас аналогічну співпрацю Індонезія вибудовує й з Австралією та США, з якими також проводяться спільні навчання. Міністр закордонних справ Індонезії заявив про наміри його країни доєднатися до БРІКС. Так четверта за кількістю населення країна світу намагається балансувати між центрами сили, наполягаючи на своєму праві голосу не тільки з регіональних, а й з глобальних питань.
Приклади Малайзії та Індонезії не є унікальними (варто згадати, зокрема, мультиполярність зовнішніх зносин Індії). Політику рівновіддаленості від сучасних центрів глобального протистояння здійснюють і такі важливі регіональні гравці, як В’єтнам і Таїланд. АСЕАН принципово дотримується нейтралітету й висловлює небажання обирати сторони в поділі світу на прибічників США та КНР. Справді, Китай є найбільшим торговельним партнером для всіх країн регіону і одним із найбільших інвесторів, хоча частка США, Японії та Південної Кореї також залишається вагомою. Поточного року США досить успішно конкурували з КНР за обсягами торгівлі з АСЕАН. Витіснити Китай із ринків Південно-Східної Азії не вбачається реальним завданням, проте справжня проблема полягає в іншому. Росія не є регіональним гравцем із погляду економіки, проте активно використовує свої стратегічні відносини з КНР для просування власних військово-технічних інтересів у регіоні, перебуваючи ніби в тіні економічної потужності Китаю.
Ступень невизначеності, яка у Південно-Східній Азії й так була досить значною з огляду на проблеми Тайваню, Південно-Китайського моря, стратегічного зближення РФ і КНДР та очевидного нарощування співпраці між РФ і КНР, після обрання Дональда Трампа президентом США очевидно посилюється. Впливові регіональні гравці не хочуть загострення протистояння США з «дуо» Китаю та Росії й обережно сподіваються, що Японії, яка минулої каденції Трампа ледь не єдина підтримувала з ним ефективні відносини завдяки харизмі Шінзо Абе, й цього разу вдасться знайти правильну тональність діалогу. Тим більше, що серед команди прем’єр-міністра Шігеру Ішіби є ті, хто виступає за збільшення власних оборонних спроможностей Японії й витрат на оборону перед лицем потрійної загрози. Висловлюються думки, що Японія-партнер, а не Японія-клієнт може більше сподобатися Трампу, хоча питання захисту Японії та Південної Кореї від ядерної зброї все одно звучатиме.
Завдання, яке потрібно буде виконувати, полягає в тому, щоби переконати Трампа «побачити» проблему Росії як самостійну загрозу інтересам США в Європі, на Близькому Сході й у Південно-Східній Азії поряд із економічним викликом із боку Китаю. На думку японських аналітиків, найкращим сценарієм для Трампа було б рішуче приборкання агресивної політики Росії, Ірану та Північної Кореї і заохочення потужних країн Південно-Східної Азії, що розвиваються, але схиляються до «табору КНР+», визначитись із пріоритетами розвитку.
Нерішучість політики нинішньої адміністрації США з приборкання агресивних дій країн «осі зла» мала наслідком певну зневіру регіональних союзників США у тому, що безпекові альянси в Південно-Східній Азії спрацюють у разі кризи. Саме тому протягом останніх років спостерігається зростання інтересу важливих країн регіону до альтернативних структур на кшталт ШОС і БРІКС, прагнення не сваритись, а співпрацювати із Заходом, Китаєм і Росією одночасно, проголошуючи формальний «нейтралітет».
Трампу, якщо він справді прагне повернути США повагу та велич, потрібно буде діяти рішуче, причому одночасно (щонайменше) на Близькому Сході та в Південно-Східній Азії. Очікування стосовно європейського театру політики США, найімовірніше, вірні — 47-й президент США запропонує європейцям самотужки вирішувати проблему війни та миру. Але ж самотужки не означає наодинці. Японія та ЄС щойно уклали угоду про співробітництво у сфері безпеки та оборони. Ця домовленість є першою угодою такого характеру, яку ЄС уклав із країною Азійсько-Тихоокеанського регіону. Першою, але, вочевидь, не останньою.
Джерело