Новини останніх днів щодо ситуації у Перській затоці стосуються радше інформаційного супроводу політичних процесів, аніж реальності на землі й на морі. Тим часом обидві сторони вдаються до рішучих, але часом трохи суперечливих заяв. Дональд Трамп у листі до Конгресу офіційно оголосив, що військові дії проти Ірану закінчилися ще 7 квітня. Керівництво Ісламської Республіки передало через пакистанських посередників чергову версію своїх пропозицій щодо основи для мирних переговорів. Американський президент пообіцяв вивчити їх, але не приховував скептицизму.
Передбачити, як розвиватимуться події далі, не може ніхто. М’яч — на американській половині поля. З публічних заяв неможливо зрозуміти, до якого варіанту дій схиляється Трамп. Найімовірніше, він сам іще не вирішив, хоча чинник часу тисне на нього. Наразі ж можна проаналізувати, які сценарії розглядаються, і спробувати оцінити їх імовірність.
Перший сценарій передбачає реальний рух до мирної угоди. Власне, на досягнення угоди в недалекому майбутньому надії немає взагалі. Йдеться якраз про те, щоб узагалі всерйоз обрати цей шлях. Останні іранські пропозиції передбачають саме поетапну деескалацію. Тегеран пропонує спершу домовитися про взаємне зняття блокади з морських торговельних шляхів і про гарантії непоновлення бойових дій, а потім вже обговорювати ядерну програму. Обговорювати інші пункти іранських пропозицій сенсу немає — зрозуміло, що авансом американці не знімуть санкцій, не розморозять активів і не згортатимуть військової присутності в регіоні.
Сценарій поступового просування переговорним треком здається найменш імовірним. У ньому найбільш зацікавлені країни регіону, які й нині зазнають колосальних збитків унаслідок ірано-американської конфронтації, а поновлення бойових дій може буквально стати для них катастрофою.
Однак варіант поетапної деескалації продиктований іранським баченням ситуації. Тегеран вважає, що військовою операцією Трамп не зміг домогтися нічого суттєвого. Ісламська Республіка ж, навпаки, знайшла важіль тиску на всю світову економіку. Попри показну браваду Трампа, американський виборець теж відчуває цей тиск і вже незабаром одержить можливість виявити своє ставлення до адміністрації, яка власними діями створила цю ситуацію.
Якби іранське керівництво продемонструвало більшу гнучкість і дало Трампу хоч якийсь символічний привід оголосити про досягнення мети військової операції, переговори мали б шанс відбутися. Але, по-перше, Тегеран, схоже, не лише створив образ власної перемоги для пропаганди, а й повірив у нього. Поступку в найсуттєвішому для Трампа пункті — щодо ядерної програми — іранці сприймають як капітуляцію, а вони не відчувають, що програли. По-друге, надзвичайна ситуація війни є джерелом легітимності влади вищих офіцерів Корпусу вартових Ісламської революції, які перебрали на себе управління країною. За великим рахунком, вони не зацікавлені в деескалації, хоч як це позначиться на економіці країни. Вони десятиліттями створювали сірі й відверто нелегальні механізми обходу санкцій для фінансування своїх військових спроможностей, та й для власного збагачення. Повернення Ірану в систему нормальних економічних відносин для них, за великим рахунком, невигідне.
Оскільки переговори зайшли в глухий кут, у Білому домі розглядають другий сценарій — поновлення бойових дій. Трамп майже щодня повертається до нього у своїх погрозах. З огляду на активне поповнення арсеналу боєприпасів на американських базах у регіоні й Ізраїлі, цей варіант здається цілком реалістичним. Він є привабливим для Вашингтона, оскільки дає змогу нагадати про незаперечну військову перевагу. Проте він має два суттєві мінуси, які для стороннього спостерігача, напевно, перевищують гіпотетичні іміджеві бонуси. По-перше, відповідь Ірану може бути відчутною. Передусім, звісно, постраждають арабські монархії Перської затоки. Наслідки нової ескалації для їхнього населення можуть бути справді катастрофічними, а економічні збитки відчують в усьому світі, включно з Америкою. Вашингтон втратить залишки авторитету в регіоні, а виборці, які не розуміють, навіщо було починати цю війну, навряд чи будуть у захваті від її поновлення. По-друге, шансів на те, що нова хвиля бомбардувань змусить нарешті Тегеран піти на поступки, вкрай мало. Незрозуміло, як цьому може сприяти руйнування ще якоїсь кількості складів і заводів або навіть убивство ще когось із керівництва країни. Нові удари лише посилять надзвичайний характер влади хунти, а страждання населення не є чинником, здатним уплинути на зміну курсу.
Варіант поновлення бойових дій був би ефективним, якби Пентагон зміг запропонувати Білому дому, а головне — успішно здійснити щось, чого ми ще не бачили. Операцію з вилучення залишків високозбагаченого урану. Захоплення острова Харг або встановлення ефективного контролю над іранським узбережжям Ормузької протоки. Врешті-решт, десант у Тегерані й установлення проамериканської влади. Однак збоку такий голлівудський сценарій виглядає фантастичним. Потужна короткострокова кампанія ракетно-бомбових ударів, після якої Трамп оголосить, що Іран більше не становить загрози, й ощасливить міжнародну спільноту необхідністю розбиратися з наслідками, видається трохи ймовірнішим варіантом.
Нарешті, третій, найочевидніший, сценарій — консервативний. Схоже, у Білому домі вважають морську економічну блокаду успішною. Безперечно, вона не є цілком непроникною, проте явно істотно погіршує й без того непросту ситуацію в іранській економіці. Можливо, уявлення Трампа про те, що нафтові свердловини ось-ось «вибухнуть», і не цілком відповідає дійсності. Але відновлення військового потенціалу Ірану за цих умов суттєво ускладнюється, а повернення до ядерної програми виглядає фантастичним.
Ефект іще посилиться, якщо паралельно вдосконалюватиметься механізм санкцій. Днями було опубліковано низку розслідувань, що змальовують неймовірну картину того, як іранському керівництву, зокрема й близькому оточенню Муджтаби Хаменеї, раніше вдавалося обходити обмеження за допомогою криптовалюти й системи підставних юридичних осіб. Можна припустити, що над цими питаннями працюють не лише журналісти.
У ситуації, в яку загнав себе Білий дім, цей сценарій виглядає найдоцільнішим. Але поступове придушення Ірану блокадою та санкціями має два мінуси. По-перше, воно потребує часу, й не факт, що з’явиться можливість увінчати його якимось очевидним видатним досягненням, яке можна буде оголосити «переломом», якщо не перемогою, — як-от публічна декларація Тегераном відмови від ядерної програми. А Трампу потрібен саме такий гучний акорд. По-друге, іранську блокаду Ормузької протоки економічним тиском не зняти. У цьому протистоянні на виснаження Трамп ризикує остаточно розгубити залишки американського зовнішньополітичного авторитету. Не найліпший контекст для змагання з Китаєм за глобальне лідерство. Якби супровід американськими військовими кораблями танкерів і вантажних кораблів уможливив проходження через Ормузьку протоку, це був би найліпший сценарій і для Вашингтона, й для світу. Але ризик від такої спроби здається не меншим, аніж від гіпотетичної наземної операції.
Ніхто не знає, як учинить Трамп. Схоже, він зволікає з рішенням. І навряд чи хтось хотів би опинитися нині на його місці. Але чинник часу тисне на господаря Овального кабінету, й уже незабаром йому доведеться визначитися зі сценарієм подальших дій.