Натхненний вісьмома зупиненими війнами, щоправда, лише у своїй уяві, Дональд Трамп готовий спрямувати енергію на переформатування світу за власними лекалами. Втім, запропонована ним Рада миру як альтернатива системі ООН — нежиттєздатний проєкт. Він ґрунтується на примітивному розумінні надзвичайно складних процесів, інституцій та історичного контексту, не кажучи вже про те, що Америка Трампа — це вже не наддержава епохи Рейгана.
Торік у жовтні, після підписання Ізраїлем і ХАМАС першого етапу «мирного плану Трампа», американський президент оголосив про «закінчення війни». Згідно з цим планом, було створено Раду миру як найвищий орган, до складу якого входять глави держав і урядів країн-членів.
До Виконавчої ради включено державного секретаря США, зятя Трампа, спеціального посланника США, колишнього прем’єр-міністра Великої Британії та ще кількох осіб. Для координації регіональної співпраці створено окрему Виконавчу раду щодо Гази, до якої увійшли представники Туреччини, Катару, Єгипту, ОАЕ та інших країн. На найнижчому рівні сформовано Національний комітет з управління Газою — палестинський технократичний орган, відповідальний за повсякденне адміністрування.
Голова Ради, тобто Трамп, очолюватиме її довічно. Він одноосібно ухвалюватиме рішення щодо членства — або на власний розсуд, або за «членський внесок» у розмірі 1 млрд дол. Зокрема стало відомо, що Владімір Путін, день народження якого дивним чином збігся з атакою ХАМАС на Ізраїль понад два роки тому, отримав запрошення до цієї «миротворчої» структури. І це при тому, що КДБ був одним із «батьків» терористичних рухів на Близькому Сході, а вже путінська Росія усебічно сприяла їм. Вашингтон фактично подав пас Москві, яка зазнала глибокого приниження у Сирії та Ірані й істотно втратила вплив у регіоні.
На відміну від традиційних миротворчих організацій, Хартія Ради миру не містить жодних конкретних механізмів раннього попередження, медіації чи превентивної дипломатії. Натомість вона проголошує абстрактну місію, визначаючи Раду як «міжнародну організацію, що прагне зміцнювати стабільність, відновлювати надійне та законне управління й забезпечувати тривалий мир у регіонах, уражених або загрожених конфліктом». Також задекларовано, що підхід Ради ґрунтується на «прагматичному судженні, рішеннях здорового глузду та сміливості відмовитися від підходів та інституцій, які занадто часто провалювалися».
Втім, у Газі встановився доволі химерний «мир». Уже за кілька днів після оголошення «припинення війни» Ізраїль завдав авіаударів по Сектору Гази. У березні знову спалахнули сутички з ХАМАС, а в листопаді угруповання оголосило про вихід із домовленостей щодо припинення вогню. Навіть після старту другого етапу американського плану (в січні 2026 року) фіксувалися бойові зіткнення. Лише наївна людина може вірити, що затяжний конфлікт, у якому обидві сторони діють за логікою «нульової суми», можна розв’язати одним політичним жестом.
Не зважаючи на ці «незначні недоліки» миру в Газі, Трамп замахнувся поширити «успішну» практику й на Україну, де стратегія Росії також ґрунтується на грі з нульовою сумою — Україна має програти все. До Ради миру щодо України планують залучити Україну, Європу, НАТО, США й… Росію. Тобто держава-агресор переходить у статус підтримувача або гаранта миру.
Раду задумано як орган, що здійснюватиме моніторинг виконання «мирної» угоди, контролюватиме спостереження вздовж лінії зіткнення та ухвалюватиме рішення щодо санкцій у разі порушення угоди Росією. У цій конструкції США готові надати «гарантії безпеки, подібні до статті 5», а також брати участь у відновленні України, зокрема у «вільній економічній зоні на Донбасі», однак здебільшого коштом інших.
Чому миротворчі ідеї Трампа приречені на провал?
Для припинення вогню, не кажучи вже про мир, необхідні відповідні передумови. У нашому випадку, коли жодна зі сторін не програла й не йдеться про компромісне рішення, це можливо лише тоді, коли Росія скоригує свої кінцеві цілі, усвідомить їхню недосяжність за умов колосальних втрат або вичерпає можливості ведення війни з економічних, внутрішньополітичних чи інших причин. Знищення української держави та конвертація цього результату в домінування у Європі залишаються «вологою мрією» фюрера «русского міра». Він готовий і далі жертвувати людськими масами й матеріальними ресурсами заради досягнення цієї мети. Отже, німецький концепт «мир через торгівлю» не працює з авторитарними державами.
Росія має демографічні, індустріальні та фінансові ресурси, аби продовжувати війну щонайменше ще рік-два. Водночас Путін може розраховувати на плече «старшого китайського товариша» й бути майже впевненим, що американський партнер не вдаватиметься до серйозного тиску через Україну. Захоплений російський танкер із венесуельською нафтою — це про доктрину Монро, а не про примушування Путіна до миру.
Доки ці параметри не зміняться, Путін не погодиться на жоден варіант, який не є фактичною капітуляцією України. Тож узгоджений із європейцями й американцями план із 20 пунктів так і залишатиметься прожектом. Його єдина практична користь — формалізовані безпекові запевнення: готовність надавати допомогу, інвестувати в український ОПК тощо. Попри риторику української влади та партнерів, ці заходи не є справжніми гарантіями безпеки, адже вони не передбачають ані ядерної парасольки для стримування нової агресії, ані спільної збройної відсічі. Баланс «ризиків і переваг» у питанні членства в НАТО в розрахунках наших партнерів наразі складається не на користь України.
Мир — це не допис Трампа в Твіттері й навіть не проста відсутність бойових дій. За визначенням британського військового історика Майкла Говарда, «справжній мир передбачає встановлення справедливого й стабільного порядку всередині держав і між ними. Він вимагає розвитку інститутів, норм і механізмів, здатних запобігати конфліктам і розв’язувати проблеми без застосування насильства».
Навіть скоригований разом із партнерами «мирний» план не є справедливим. Непорушність кордонів, суверенітет і рівність держав досі були наріжним каменем світового порядку. Чого варте лише «перепідтвердження суверенітету України» з боку Росії — формулювання в принципі абсурдне, — за яким ідуть обмеження цього суверенітету: щодо чисельності війська, зобов’язання зберегти без’ядерний статус, а також спільного використання Запорізької АЕС. План оминає питання звільнення тимчасово окупованих територій, покарання воєнних злочинців і відшкодування завданих збитків.
Про який справедливий, тобто демократичний, порядок усередині Росії взагалі може йтися, коли там остаточно сформувався фашистський режим, одержимий неоімперськими завоюваннями та геополітичною величчю?
Рада миру Трампа навіть потенційно не виглядає як інституція, здатна забезпечити мир, не кажучи вже про відсутність норм і механізмів запобігання конфліктам. Усю конструкцію побудовано навколо его однієї людини й, судячи з усього, людини нестабільної.
Яким дивом ця Рада має спрацювати краще, ніж безпекові запевнення Будапештського меморандуму? Трамп неодноразово блокував військову допомогу Україні, жодного разу публічно не критикував Путіна й тим більше не чинив на нього серйозного тиску. Як він діятиме у разі чергового порушення «миру» Росією — цілком прогнозовано. Отже, коли немає інструментів примусу, зникає й перспектива успіху.
Загалом конструкція Трампа нагадує створену в 1930-х роках «босом усіх босів» італійської мафії Сальваторе Маранцано Комісію, де гангстери мали врегульовувати конфлікти шляхом колективних рішень. Щоправда, мафіозі жили за сталим кодексом честі й жоден із них не мав зброї масового ураження.
У пошуках миру
Людство подолало довгий і складний шлях у пошуку ідей щодо уникнення конфліктів та підтримання миру. Так, голландський юрист Гуго Гроцій заклав підвалини міжнародного правопорядку, сформулювавши принцип pacta sunt servanda — договори мають дотримуватися. Ключовим досягненням Вестфальського миру (1648) стало інституціоналізоване визнання державного суверенітету. Квакер Вільям Пенн запропонував план європейської конфедерації та систему колективної безпеки: примус до виконання спільного рішення аж до застосування збройної сили. Жан-Жак Руссо розвинув ідею конфедерації, зокрема доповнивши її положенням про незмінність наявних кордонів.
Іммануїл Кант сформулював теорію вічного миру, до якої, зокрема, входило положення про те, що жодна держава не має права силою втручатися в конституцію та форму правління іншої. Він також розвинув теорію «демократичного миру»: республіки, в яких громадяни беруть участь в ухваленні рішень щодо війни, схильні уникати конфліктів, оскільки саме вони несуть основний тягар війни.
Віденський конгрес 1814–1815 років запровадив «Європейський концерт», що спирався на принципи легітимізму, спільних цінностей, стабільності та балансу сил.
Пакт Келлога—Бріана закріпив відмову від війни як інструменту національної політики. Президент США Вудро Вільсон запропонував свої 14 пунктів, що лягли в основу створення Ліги Націй, а згодом — ООН. Серед них, зокрема, положення про зобов’язання поважати й зберігати територіальну цілісність і політичну незалежність усіх членів перед зовнішньою агресією, а також про застосування економічних санкцій і, за потреби, військових дій проти держави, яка порушила Статут і розв’язала війну.
Донедавна сучасний світоустрій ґрунтувався на статуті ООН, Гельсінському заключному акті, а в Європі — на Північноатлантичному альянсі. Загалом ідеться про відмову від використання сили чи погроз щодо застосування сили, рівність, незалежність і суверенітет держав, примат міжнародного права, непорушність кордонів, дотримання державами прав людини, а також колективну безпеку.
Ім’я йому — хаос
Еволюція європейської думки та гіркий досвід західної цивілізації залишилися поза увагою Дональда Трампа, який руйнує те, що слугувало миру й стабільності протягом кількох десятиліть. Він розпочав рік виходом США з 66 міжнародних організацій та ескалацією політичної війни проти ЄС. Це різко контрастує з повоєнною американською стратегією європейської єдності перед загрозою комунізму. Натомість Трамп стверджує, що ЄС створено для «обкрадання» США.
Його погрози щодо анексії Гренландії поставили під сумнів життєздатність НАТО й викликали пожвавлення в Росії. Формально Трамп пояснює це необхідністю стримування Росії та Китаю, хоча США могли б посилити військову й економічну присутність на острові без анексії. Показово, що в грудневій Стратегії національної безпеки про Гренландію взагалі не згадано. Отже, йдеться радше про особисте марнославство Трампа, який, подібно до Путіна, прагне увійти в історію як «збирач земель».
Якби Росія справді вважалася загрозою, Вашингтон тиснув би на Путіна щодо припинення війни, а не просував би написаний у Кремлі «мирний план» із 28 пунктів. Тим більше на тлі повідомлень про переговори бізнес-оточення Трампа щодо відновлення співпраці з Росією, включно з «Північним потоком».
Міжнародні інституції справді перебувають у кризі, а міжнародне право зазнало ерозії. Втім, навіть із позицій політичного реалізму передбачуваність і зменшення хаосу є цінністю. Америка Трампа — тінь надпотуги часів Рейгана, тож союзники для неї — не декорація, а необхідність. Руйнування НАТО виглядає як геополітичне самогубство.
Раціональніше було б вирішити російське питання українськими зусиллями та європейськими ресурсами, щоб убезпечена Європа могла відігравати більшу роль у стримуванні Китаю.
Іншого Трампа в нас немає. Тож слід готуватися до нової кризи у відносинах. Важко не погодитися з Богданом Яременком: «наприкінці дороги поступок Трампу не існує прийнятного для України результату», а в стратегічному вимірі підстав розраховувати на позитивний вплив США також обмаль. Трамп приносить хаос і невизначеність, покладатися на його запевнення — ірраціонально. Єдиним центром тяжіння залишається Європа, яка під тиском може переформатуватися так, що Україна як вагомий безпековий чинник буде критично необхідною для її збереження як «прекрасного саду посеред джунглів».