Пряма лінія Путіна-2025 – Путін про війну, наступника та економіку – аналіз виступу
Світлана Чуніхіна
У п’ятницю російський президент Владімір Путін провів свою «пряму лінію», що суміщалася із великою пресконференцією, присвяченою підбиттю підсумків року. Показово-парадне спілкування Путіна із журналістами і народом стало неодмінною частиною російського політичного ландшафту (хоча тут слово «політичний» треба брати в лапки, бо політика як публічний простір боротьби за владу в Росії давно мертва).
Цим заходом кремлівські технологи звично вбивають кількох зайців. По-перше, демонструють близькість і доступність національного лідера для простих людей. Це важливо, бо зазвичай Путін надійно захищений від контактів із «пролами». Наприклад, заради його пішої прогулянки служба охорони якось повністю зачистила від випадкових перехожих кілька центральних вулиць Пітера. Також варто згадати бродячий цирк працівників ФСБ, які супроводжували російського президента в його поїздках регіонами і за допомогою нехитрого реквізиту виконували перед камерами роль представників народу — рибалок, робочих, продавців морозива. По-друге, «прямі лінії» дають змогу трохи стравити пар суспільного невдоволення, бо інших каналів виходу накопичених народом претензій і природного бажання змін у Росії давно немає. По-третє, завдяки цим багаточасовим сеансам напівформального спілкування Путін вирішує ще одне завдання — конструює реальність. За допомогою ретельно відібраних спікерів і тем, розіграних діалогів і сценок із нібито простого життя влада малює таке бачення Росії та світу, з яким росіяни охоче погодилися б. Навіть попри те, що в цій картині їм важко впізнати себе справжніх і знайти відповіді на свої благання. Втім, тут нічого оригінального — так працює вся російська пропаганда.
Взагалі проблема із путінськими «прямими лініями» полягає в тому, що кожна наступна мало чим відрізняється від попередньої. Хтось порахував, що цьогоріч Путін виконав цей номер у двадцять третій раз у межах своїх нескінчених каденцій.
Пишу цей текст і розумію, що сказати щось принципово нове про Путіна і його режим — на матеріалі цієї «прямої лінії» або будь-якої іншої публічної промови очільника Кремля — неможливо. За великим рахунком, він той самий, що був на момент приходу до влади 1999 року. Жорстокий і безпринципний чоловік, одержимий ідеями домінування і реваншу. Хіба що він постарів і став набагато відвертішим.
Єдине, що дійсно змінюється рік від року, — це світ довкола Путіна. Ось де справжня арка героя, якщо говорити мовою кінематографу (так називають шлях внутрішньої зміни персонажа від початку історії до її завершення). Особливо помітно змінилася та частина світу, яку було прийнято називати «вільним». Наприклад, від нього мало не відколюється Америка. А Європа у терміновому порядку позбавляється ілюзії власної невразливості.
І, менше з тим, кілька вражень від цієї «прямої лінії» варто сформулювати.
«Приїжджайте до нас на Колиму!»
Переважний настрій у спілкуванні російського лідера з аудиторією був дуже схожий на стару пострадянську передачу «Поле чудес». Її ведучий Леонід Якубович був справжнім народним улюбленцем, що здебільшого виражалося в тоннах домашніх закруток, які йому постійно дарували вдячні гості, тисячах капелюхів різного ступеня безглуздості та іншому одязі, який на нього вдягали на знак посвяти.
Щоправда, потішне вбрання на кшталт кокошника або тюбетейки (жодний національний костюм не заслуговує на те, щоб із нього глузувати, однак у путінській студії все це виглядало блюзнірством) Путін залишив для своїх конфідентів. На відміну від Якубовича, Путін ніколи не дозволяє собі бути смішним.
Дух «народності» у спілкуванні російського президента із представниками глибинки також відчувався у тому, що його постійно запрошували цю глибинку відвідати. Приїзд Путіна в умовний Урюпінськ подається як універсальна відповідь на всі виклики буття, з якими стикаються тамтешні жителі. Журналістка з Бєлгорода почала із запрошення: приїжджайте, мовляв, завжди вас чекатимемо. А потім почала бідкатися, що через відключення мобільного Інтернету (а що трапилося, хочеться спитати) не працюють мобільні додатки, що слідкують за рівнем цукру у крові хворих на діабет дітей. Через це батьки не мають змоги контролювати, коли дітям слід приймати ліки. Діабет — доволі небезпечна хвороба. Не кажучи вже про те, що це не єдина небезпека, яка є актуальною для Бєлгорода. Журналіст із Комі розповів, що вони відрізані від «великої землі» — нема доріг. А потім каже: у Сиктивкара скоро ювілей, приїжджайте до нас у гості. Цікаво, як?
І так далі протягом усіх чотирьох годин.
Якщо спитати президента про неприємне, а потім запросити його у гості, то підсумкове враження від усього діалогу буде, швидше, позитивним: так, у нас є певні перегини на місцях, але головне, що народ любить свого президента.
Люди на беззвучному режимі
Путін не був би собою, якби його головний перформанс року був вільним від кричущих суперечностей і нестиковок. З одного боку, він просто сочився дружелюбністю і благодаттю щодо своїх глядачів. Хоча слід зазначити, що ці емоції були щедро приправлені зверхністю. Бо тільки так працює прихильність самодержця — згори вниз і ніколи рівний рівному. З іншого боку, понад три мільйони росіян, які, за твердженням ведучих, надіслали свої запитання президенту, не отримали нічого. Хіба що декому з них пощастило трохи більше, ніж іншим: відеоролики із записом їхніх звернень увесь час демонструвалися на великих екранах — на беззвучному режимі.
Тлом для основного сюжету, який розгортався між Путіним і ретельно відібраними представниками народу, також слугували запитання, що демонструвалися у вигляді тексту. У них не було імені і навіть обличчя, але був хоча б примарний шанс привернути увагу головної дійової особи. Серед цих запитань були досить гострі, деякі — відверто хамські. І це не тому, що Путін толерує інакодумство. Він його не боїться, бо давно вміє зводити до рівня сміття, не вартого уваги.
Сотні безликих, безіменних і безголосих людей, які проголошують свої запити у цілковиту порожнечу, — чи може бути більш моторошна і при цьому точна метафора того, на що перетворився російський соціум? Втім, заслужили.
Ахіллес і черепаха
З найбільшою і очевидною насолодою Путін говорив про війну. Про те, як російська армія володіє стратегічною ініціативою і наступає по всій лінії фронту. Про те, як взяли Куп’янськ, а Зеленський зняв фейкове відео біля стели на в’їзді до міста і навіть чайку не попив. До улюбленої теми російської пропаганди — про те, як «українські карателі» знищують місцеве населення, — Путін повертався кілька разів. У свідки покликав діючого військовослужбовця, який мав живописати злочини ЗСУ у прямому ефірі.
Окрім розповідей про успіхи російського наступу, Путін з явним задоволенням вдавався до залякування і образ європейських політиків.
І все це — далеко не новина цієї «прямої лінії». Російський президент давно почувається ось-ось переможцем, а з поверненням Дональда Трампа до Білого дому у США — й просто-таки тріумфатором цієї війни. В його розповідях українська армія весь час розпадається і розкладається, українські військові постійно потрапляють у «мішки», «котли» й оточення, а український фронт буквально до кінця цього дня буде прорваний. І так минають дні цієї кривавої війни, якій не видно кінця.
Владімір Путін схожий на Ахіллеса із давньогрецької апорії, який наздоганяє черепаху і ніяк не може її наздогнати, оскільки як тільки він робить крок уперед, щоб наблизитися до черепахи, та теж робить свій крок і віддаляється від Ахіллеса.
Реальність жорстокіша за інтелектуальні розваги давньогрецьких філософів. І у день, коли Путін хизувався своїми перемогами на фронті і розповідав про першопричини конфлікту, в Одеському порту заживо горіли люди в автівках унаслідок російського обстрілу.
Проте це аж ніяк не наблизило Путіна до перемоги, яка, на його погляд, йому вже гарантована.
It`s the economy, stupid
Путін не дуже занепокоєний через українські удари по російських тилах або інші успішні військові операції. Він зневажає всіх своїх «західних партнерів» як слабкодухих і нещирих. Трампа він зневажає також, проте поки що тримає цю новину при собі.
Путін впевнений, що він дотисне і доб’є всіх своїх ворогів і кривдників. Пересидить, перечекає, переможе.
Однак є дві теми, які його справді непокоять.
Перша — це проблеми в економіці. Хоча тон його доповіді про економічну ситуацію був, радше, бравурним, тіло видавало високий ступінь занепокоєння. Під час майже всієї «прямої лінії» Путін був розслабленим і невимушеним. Але в момент, коли його запитали про податки й інфляцію, його поза різко і радикально змінилася. Він вчепився у стіл, притиснувши лікті до корпуса і піднявши плечі, і сидів у такій позі пасажира літака під час турбулентності доти, доки ця очевидно незручна тема не вичерпала нарешті себе.
Закони економіки — єдині, яких Путін не може спотворити за власним смаком. Він не здатний сказати інфляції: «Стій, стріляти буду!». Він не в змозі наказати грошам плодитися і розмножуватися. Економіка могутніша за диктатуру Путіна, і він це знає.
Друга тема, яку Путіну не до вподоби обговорювати, — це наступництво у владі. Він охоче розмірковує про вирощування кадрового резерву і про ветеранів «СВО» як про нову еліту. Однак думка, що рано чи пізно владу доведеться втратити — хоча б за біологічними причинами, йому вкрай не подобається. Можна сказати, що лякає.
Час спливає невпинно. І за ті чотири з половиною години, протягом яких Путін і його статисти розігрували свій спектакль на крові, він став трохи ближче до кінця.