Адміністрація нового президента Південної Кореї Лі Чже Мьона цього місяця готує дипломатичний вояж спеціальних посланців до десяти ключових країн для представлення зовнішньополітичної програми уряду та налагодження подальшої співпраці. Серед них — США, ЄС, Японія, Китай, Індія, Австралія та інші держави Європи й Індо-Тихоокеанського регіону. України в цьому списку немає. Щодо Росії, то офіс президента розглядав таку можливість, але було вирішено утриматися від поїздки.
Політика миру через діалог
Прихід до влади колись опозиційного лідера Лі Чже Мьона значно змінює фокус зовнішньої політики Сеула, який і за попередньої адміністрації був дуже виваженим у підтримці Києва. Сам Лі Чже Мьон незмінно виступав проти надання Україні летальної зброї, порівнюючи це з участю у самій війні, та неодноразово звинувачував свого попередника у створенні ризику зіткнення Півночі та Півдня на території України.
В той час як Північна Корея офіційно визнала свою участь у російсько-українській війні та нарощує постачання зброї й живої сили на підтримку Росії, Південна Корея так і не стала справжнім союзником для України. Нині ця перспектива стає ще примарнішою.
Новий президент Південної Кореї Лі Чже Мьон, який заявив про намір відновити міжкорейський діалог і сприяти миру на півострові, вживає низку кроків для деескалації напруги з Пхеньяном: припинено прикордонні трансляції гучномовців, посилено протидію запуску агітаційних матеріалів активістами, репатрійовано північнокорейських рибалок, а також озвучено заклики до відновлення дипломатичних контактів. Міністерство об’єднання дозволило південнокорейським громадським організаціям поновити контакти з Північною Кореєю, а уряд заявив про намір відновити військову угоду від 19 вересня 2018 року, призупинену 2024-го через загострення відносин.
У цьому контексті показовим стало призначення головою Національної розвідувальної служби Лі Чон Сока — не кадрового розвідника, а академіка, фахівця з Північної Кореї, який свого часу відіграв ключову закулісну роль у налагодженні комунікацій між двома Кореями за адміністрації Кім Те Чжуна. Це призначення вказує на стратегічне та дипломатичне перекалібрування в політиці нинішнього уряду, адже головне завдання цього органу насамперед полягає у зборі інформації про КНДР, а також у протидії її підривній діяльності проти Південної Кореї. Тепер перед розвідувальною службою стоїть складне завдання — поєднати ці дві протилежні функції: безпекове стримування та сприяння діалогу.
Підхід Лі Чже Мьона цілком лягає в парадигму політики його прогресивних попередників, які намагалися знайти точки порозуміння з Північною Кореєю, почасти пропонуючи взамін фінансову та гуманітарну допомогу. Втім, нинішній геополітичний контекст суттєво відрізняється від періоду активного міжкорейського діалогу 2018–2019 років: геополітична ситуація загострилась, а Пхеньян отримав стратегічні переваги завдяки військово-технічній співпраці з РФ та участі у війні проти України, що забезпечило йому не лише фінансові ресурси й економічну підтримку в обхід санкцій, а й доступ до російських військових технологій та бойовий досвід. Північна Корея, змінивши Конституцію, остаточно відмовилася від ідеї об’єднання з Півднем і визначила Республіку Корея як «ворожу державу», водночас знизивши поріг застосування ядерної зброї та відкидаючи саму ідею денуклеаризації як предмет переговорів.
Президент Лі пропагує досягнення «миру через діалог», але в Південної Кореї немає стимулів, які могли б змінити стратегічні розрахунки Пхеньяна. Наразі навіть сигнали від Дональда Трампа про можливість відновити переговори залишаються поза увагою північнокорейського лідера. Вочевидь, усвідомлюючи цю реальність, президент РК позитивно оцінює навіть обмежені прояви деескалації, як-от призупинення роботи гучномовців із боку Півночі у відповідь на кроки Сеула. Водночас він підкреслює важливість стримування, що включає не лише посилення оборонних можливостей РК, а й практичну дипломатію, що ґрунтується на міцному корейсько-американському союзі, тісній співпраці між Південною Кореєю, США та Японією, а також якнайшвидшому покращенні відносин із КНР та РФ.
Між прагматизмом і принципами
Лі Чже Мьон намагається повернутися до диверсифікованої зовнішньої політики. Її перевагами протягом тривалого часу послуговувалася Південна Корея — підтримуючи тісні економічні відносини з КНР та РФ, що розглядались як важливі гравці у стримуванні ядерної програми КНДР, й водночас отримуючи безпековий захист США. Отже, новий президент прагне й далі дотримуватися тонкого геополітичного балансу «креветки між великими китами». Втім, у нинішній геополітичній ситуації така позиція ризикує залишити Сеул у невизначеному становищі: час обережного лавірування минає, й Південна Корея дедалі більше стикатиметься з потребою чітко окреслити свою роль у регіональному та міжнародному порядку.
По-перше, зміна підходів Дональда Трампа до союзницьких відносин актуалізує питання внеску Південної Кореї у спільну безпеку — не лише через очікування щодо збільшення оборонного бюджету до 5% ВВП (нині це 2,3%) чи перегляд витрат на утримання американських військ. Адміністрація Трампа відкрито зосереджується на стримуванні Китаю, а це означає, що Сеул повинен буде продемонструвати власну стратегічну важливість в Індо-Тихоокеанському регіоні (зокрема в контексті потенційного конфлікту з Тайванем), водночас ризикуючи ускладненням відносин із Пекіном, які президент Лі прагне нормалізувати.
По-друге, ескалація суперництва між США й Китаєм, яка супроводжується торговельною війною й технологічним відокремленням, створює додатковий тиск на Південну Корею, якій рано чи пізно доведеться обирати чийсь бік. Економічна взаємодія з Китаєм може пом’якшити наслідки тарифної політики Дональда Трампа (особливо зважаючи на важкий переговорний трек між США та РК стосовно тарифів), але підвищує ризик потрапити під перехресний вогонь: в той час як США тиснуть на країни, з якими укладають торговельні угоди, щоб вони витіснили Китай зі своїх ланцюгів постачання, останній застерігає від укладання торговельних угод зі США, які можуть завдати шкоди інтересам Пекіна.
По-третє, сигнали з боку адміністрації Дональда Трампа про можливе завершення війни в Україні та скасування санкцій, а також відновлення бізнес-відносин із Росією помітно стимулювали активність південнокорейських компаній у пошуку шляхів повернення на російський ринок. Утім, такий курс демонструє недооцінку Сеулом довгострокових наслідків — навіть після завершення війни РФ залишатиметься об’єктом міжнародної відповідальності за скоєні злочини та відшкодування збитків, що надовго унеможливить її реінтеграцію в міжнародну спільноту.
Крім того, втягування Північної Кореї у війну проти України в обмін на порушення санкцій із боку РФ (одного з ключових інструментів стримування ядерної програми КНДР) та посилення військово-технічного співробітництва суттєво змінюють баланс сил на Корейському півострові не на користь Південної Кореї. Це ставить під сумнів подальшу роль Москви як потенційного посередника, особливо з огляду на військовий союз із КНДР та «військовий борг», на повернення якого в разі виникнення нового конфлікту на півострові розраховують у Пхеньяні.
Однак навіть попри деструктивні дії Росії новий президент Південної Кореї не змінив своєї позиції щодо підтримки України й не виявляє зацікавлення в налагодженні діалогу з Києвом. Це підтверджується, зокрема, обмеженими контактами з президентом Володимиром Зеленським під час саміту «Великої сімки»: лідери лише обмінялися рукостисканням і не провели навіть короткої зустрічі. Крім того, уряд Південної Кореї заявив про відсутність планів щодо нових пакетів допомоги, наголосивши, що країна наразі лише виконує вже взяті на себе зобов’язання в межах раніше узгодженої підтримки.
Тим часом у Південній Кореї точаться дискусії щодо зовнішньополітичного курсу країни. Зокрема експерти Інституту Асан закликають скористатися змінами в безпековій політиці європейських членів НАТО для активізації військово-технічної співпраці з Альянсом — у форматі ІР4, що створює додаткові можливості для розвитку вітчизняного ВПК на тлі зростання оборонних витрат до 5% ВВП. Такий підхід почасти перегукується із заявами президента Лі Чже Мьона, який наголошує на пріоритетності співпраці з демократичними партнерами в контексті стримування союзу РФ—КНДР. Його участь у саміті G7 у Канаді стала символом повернення країни до активної міжнародної політики після політичної кризи, пов’язаної з воєнним станом та імпічментом попереднього президента Юн Сок Йоля.
Однак рішення Лі Чже Мьона не брати участі в саміті НАТО в Гаазі свідчить про обмежене бачення ролі Південної Кореї поза межами альянсу зі США та регіональних пріоритетів. Хоча офіційно це пояснили внутрішніми проблемами та конфліктом на Близькому Сході, вирішальним чинником стала відсутність гарантій двосторонньої зустрічі з Дональдом Трампом для обговорення тарифів і питань безпеки. Після невдачі на саміті G7 у Канаді, де запланованої зустрічі не відбулося через терміновий від’їзд американського президента, Лі Чже Мьон, вочевидь, вирішив не повторювати дипломатичного ризику й делегував участь у саміті начальнику Управління національної безпеки Ві Сон Наку — на відміну від свого попередника, який використовував такі події для розширення співпраці з НАТО.
Втім, у нинішній напруженій геополітичній ситуації, без чіткої підтримки демократичного табору та участі в безпековій співпраці, яка передбачає спільний захист міжнародної стабільності як у Європі (зокрема активнішої підтримки України), так і в Азії, Сеул ризикує залишитись осторонь ключових геополітичних трансформацій. Південна Корея має подолати власні обмеження й продемонструвати активнішу позицію та прихильність до захисту міжнародного порядку, що ґрунтується на правилах, разом із країнами «Великої сімки» та НАТО, оскільки двозначність за теперішніх умов може поставити під загрозу відносини з демократичними партнерами.