Рік, що минає, міг би стати роком миру, початку відбудови та великого повернення українців додому — але не став.
Ба більше, його найкращим підсумком можна вважати усвідомлення — якщо воно справді є, — що дипломатія під килимом і тупе збагачення (це стосується не тільки й не стільки України), возведене в ранг головної чесноти, принципово не можуть призвести до стійкого результату. Програють усі — й ті, хто краде, й ті, в кого крадуть. Тактичні маневри, палкі промови та гарні політичні заяви без практичних наслідків, затягування часу замість ухвалення необхідних рішень і безпідставні надії на диво чи дію непереборних сил природи стали ознакою поточної ситуації. Складається враження, що деякі залучені особи щиро бажають просто лягти спати, аби прокинутись — а війни немає, і так тому, що умовний лідер умовної країни вчора про це сказав.
Відбулось остаточне руйнування міфів про те, що закони демократії та норми права, віра в існування моралі й дієвість фундаментальних принципів міжнародних відносин самі собою є запобіжником диктатури, агресії та злочинів проти людяності. Вже доведено теорему, що демократія перемагає, коли вона добре озброєна, лідери користуються довірою народу, а сам народ — «носій влади» усвідомлює, підтримує й гуртується навколо національної ідеї. І для того, щоб демократії перемагали автократів і диктаторів, треба на виборах обирати не лідерів у соцмережах, а лідерів у спроможності ухвалювати відповідальні рішення й утілювати їх швидко.
Класичні теорії конфліктології та ведення переговорів, і без того складні для засвоєння певним прошарком дотичних до влади, остаточно втратили цнотливість. Щоб мати справжні гарантії безпеки, не потрібно бути великою державою — треба йти шляхом Північної Кореї. Ну й нехай сусід через дві хати стікає кров’ю під ударами бандитського угруповання, головне, що ця банда обіцяла поділитися награбованим. «Народ, що читає найбільше у світі», виявився найпридатнішим для тотального перетворення на ватне стадо. Цивілізація, якій тисячі років, зникла під товстим шаром сучасного комуністичного маразму, а «осяйний град на вершині гори» перетворився на одну велику вежу Трампа.
Декілька особистостей, які контролюють соціальні мережі та провідні ЗМІ й безперервно промивають мізки плебсу мантрами про майбутніх ШІ-трильйонерів, диктують тепер орієнтири розвитку. Ніщо не може змінити ірраціональну віру адептів секти ШІ у швидке збагачення тільки тому, що Google випустив нову версію Gemini. Працювати більше буде не потрібно, вона все зробить сама. Серед найбільших «інфлюенсерів» соціальних мереж — найодіозніші персонажі, які без жодного сорому транслюють в ефір відверті вигадки, брехню та популістську демагогію. Цинічні ляльководи отримали доступ до трибуни нарівні з порядними й розумними, які все ще намагаються мислити, й, найімовірніше, вже його не віддадуть. Ці феномени не є чимось новим в історії людства, сучасна ситуація вирізняється тільки масштабом.
Протягом 2025 року глобальна більшість людства, інтереси якої намагалися представляти то Росія, то Індія, то Китай, стала свідками заключної частини драми під назвою «кінець гегемонізму США й установлення нового світового порядку». Сполучені Штати власноруч демонтували свою присутність у світових справах, а Китай і Росія сповна скористалися цим моментом. Торговельна війна з Європою й мантри про те, що відтепер вона сама має вирішувати проблеми безпеки, фактично вивели США з кола впливових гравців на європейському континенті.
Конфлікт на Близькому Сході, який зовсім не згас, увійшов у стадію «ні війни, ні миру», й наразі невідомо, як розвиватиметься далі. Залишалася Східна Азія, де Китай за підтримки Росії поставив США на розтяжку між меркантильними інтересами адміністрації Трампа, політикою «Америка насамперед» з одного боку та стратегічними відносинами з Японією і Південною Кореєю — з іншого. Чергова денонсація договорів, стороною яких КНР ніколи не була, проте які свого часу ініціювали США, і вільне трактування норм міжнародного права не мають жодного значення для Трампа, проте створюють у Східній Азії небезпечний прецедент обґрунтування майбутньої агресії брехливими історичними наративами й демонізацією сусідів. Те саме робила Росія протягом років, що передували війні проти України. Керівництво КНР добре навчилося у свого друга Кіссінджера й вирішило використати його згубну практику «відриву» когось від чогось на свій кшталт. Метою сучасної політики Пекіна став «відрив» США від Японії в обмін на рідкісноземельні метали, сою та, ймовірно, інші бізнес-можливості. Водночас КНР спиратиметься на ресурсну базу Росії, яка й сама спокушає Вашингтон вежами в Москві й тунелями під Беринговою протокою.
Історичні події — прихід до влади в Японії Санае Такаїчі, відомої своїми правими поглядами, перегляд політики Японії щодо експорту озброєнь і стратегічних документів, що стосуються статусу Сил самооборони, — розглядають у Пекіні як зростання загрози експансіоністським інтересам Китаю, враховуючи також підтвердження стратегічного альянсу Японії зі США. Саме тому влада КНР шукала і знайшла привід для ескалації відносин із Японією в умовах, коли США знову переключилися на війну Росії проти України. Всім уже зрозуміло, що ця адміністрація не може вирішувати декілька глобальних завдань одночасно, чимось треба буде знехтувати. Питання — чим.
Протягом року було знову згаяно час, і формування нової архітектури європейської безпеки, яка б мала включати реальні гарантії безпеки для України, залишилося на початковій стадії. Під кінець року навіть Італія з Фінляндією зробили піруети, що свідчать про наявність щонайменше альтернативних підходів до стримування Росії. Нам не вдалося перетягнути на свій бік нових союзників, але, без перебільшення, вагомим результатом стало те, що ми не втратили старих. У новій реальності нам потрібно буде звикати, що кількість гегемонів подвоїлася, сфери їхнього впливу трансформувалися з урахуванням нових реалій у Вашингтоні та Пекіні, а людство ступило на шлях технологічних перегонів, які не матимуть часових обмежень і переможців.
Уже найближчим часом відбуватимуться трансформації відносин у галузі контролю над енергоресурсами, рідкісноземельними металами, накопиченням обчислювальних потужностей, і все це супроводжуватиметься тотальною боротьбою за доступ до даних і їх використання. Цілком можливо, що вже наступного року бульбашка ШІ вибухне й поховає з собою надії людства на скорочення пенсійного віку.
Світовий порядок за Трампом — це кілька великих держав, які вирішуватимуть усі світові справи. Звісно, насамперед це США й Китай. На початку каденції Трампа Росію розглядали як кандидата, але в розумінні 47-го президента США великі держави припиняють війни, а не починають їх, бо війни — це неестетично. Тому Путін втратив шанс стати рівним серед «великих», але все ще залишається для Білого дому тим, із ким потрібно рахуватися. Найгірше, що серед кандидатів для розширення «дуету» гегемонів немає країн Європи, оскільки з погляду світосприйняття і Трампа, і Сі Цзіньпіна всі європейські еліти — слабаки.
Китай погоджується з тим, що на Олімпі замало вільних місць, й водночас рішуче налаштований подолати будь-які обмеження на поширення свого впливу. В Пекіні протягом чотирьох років спостерігали за імпотенцією Заходу щодо приборкання однієї біснуватої персони та припинення війни, яка максимально наблизилася до кордонів суспільства споживання. Висновок, який було зроблено, став напрочуд очікуваним: страх покарання за очевидні злочини втрачено, верх бере брутальна сила, яка ґрунтується на ще брутальнішій брехні, тому шлях до збереження пожиттєвої влади — це експорт насильства з одночасною політичною й економічною корупцією тих, із ким наразі вигідно не воювати.
В Україні деградація державної системи управління, яка й без того кульгала на обидві ноги з моменту обрання Кравчука президентом, сягнула апогею. Навіть роялісти та фанатики окремих політиків, пропоненти необмеженого капіталізму й олігархи, депутати всіх минулих і майбутніх скликань уже волають про необхідність нарешті розробити нову Конституцію, сформувати збалансовану та врівноважену систему влади, створити справжні, а не фейкові політичні партії, сформулювати принципи соціального договору, які б об’єднали націю, але хура й досі там.
Ніколи не вважав правильним копіювати іноземний досвід. Але коли обрана главою провідної політичної сили Японії Санае Такаїчі пообіцяла «працювати, працювати, працювати, працювати, працювати» й пізніше стала першою жінкою-прем’єр-міністром Японії, стало зрозуміло: жоден Китай із цією жінкою нічого не зробить. Уявіть собі, як схожий лозунг міг би звучати в нашій реальності-2025.
Здавалося б, за чотири роки війни ми пройшли всі кола пекла — від перемоги за два місяці від Арестовича, крізь череду переможних самітів і єдино вірних формул миру, заяв на підтримку України, якими тепер можна вкрити Землю вздовж екватора, до необхідності шукати компроміс зі своєю совістю й народом. Та однаково улюблені розваги — ворожіння на прізвищах, політичні прогнози на основі того, чи рухає правою рукою Путін і як саме стоїть у кадрі його крісло, чи голився Віткофф перед зустріччю в Майамі й чому він посміхається Путіну, а не Умерову, — нікуди із суспільного дискурсу не зникли. На щастя, мислення як спосіб існування білкових тіл іще не вмерло, але відчайдушно бореться за виживання.
Укотре за останні роки варто констатувати: фундаментом зовнішньої сили є сила внутрішня. Що довше відкладають необхідні для її зміцнення рішення, то вищою буде ціна свободи та миру.