За підсумками третього раунду (не)прямих американо-іранських переговорів, що відбулися минулого тижня, як і раніше, не було оприлюднено змістовної інформації, яка давала б змогу зовнішнім спостерігачам більш-менш обґрунтовано прогнозувати їх результат. Стислі коментарі учасників свідчать, що обидві сторони не втрачають надії домогтися бажаного для них результату, але знайти спільний знаменник їм дуже непросто.
Складність його пошуку обумовлена, звісно, різницею стартових позицій сторін. Тегеран обстоює своє право займатися збагаченням урану в межах мирної енергетичної програми, хоча готовий знизити рівень збагачення та, ймовірно, передати до третьої країни на зберігання вироблений високорадіоактивний матеріал. Проте десять років тому Дональд Трамп схожу домовленість визнав «жахливою» й навряд чи погодиться повернутися до цієї конфігурації нині попри те, що для Ірану, з огляду на його поточні можливості, це була б іще суттєвіша поступка. США домагаються повного припинення збагачення й демонтажу всієї відповідної інфраструктури, резонно зазначаючи, що жодна країна світу, яка не має військової ядерної програми, не займається самостійно збагаченням урану. Тим паче, якщо йдеться, як сьогодні, про рівень збагачення 60% і більше, вже досягнутий іранськими ядерниками, який просто не потрібен ні для чого, крім створення зброї. Зразком для американців є так звана лівійська модель — домовленість 2003 року, коли режим Муаммара Каддафі відмовився від ядерної, хімічної, біологічної та ракетної програм. З урахуванням долі лідера Лівійської Джамахірії приклад, прямо скажемо, не надто привабливий.
Однак ядерну програму Іран принаймні готовий обговорювати. До цього Ісламську Республіку підштовхує важка соціально-економічна криза. Труднощі, яких зазнає Іран, спричинені не лише санкціями, але очевидно також, що зняття санкцій може полегшити ситуацію. Вашингтон зі свого боку вважає, що для полегшення тиску Ісламська Республіка має згорнути не тільки ядерну, а й ракетну програму. Це питання режим аятол наразі відмовляється навіть обговорювати.
Проте попри несумісні стартові позиції шанс на досягнення якоїсь взаємоприйнятої угоди є. Як уже зазначалося, насправді обидві сторони вкрай зацікавлені в домовленості, що забезпечить потік іранської нафти на світовий ринок.
У принципі, для обережно-оптимістичних оцінок достатньо поки того факту, що процес триває. Наприкінці поточного тижня заплановано нову зустріч спецпосланця американського президента Стіва Віткоффа та міністра закордонних справ Ісламської Республіки Аббаса Аракчі.
Попри те, що строк, зазначений у березневому ультиматумі Дональда Трампа, спливає вже незабаром, Білий дім навіть не повідомляє про своє нетерпіння з такою ж пристрастю, з якою регулярно робить це через відсутність прогресу на російсько-українському треку. Атмосфера конструктивного настрою сторін посилюється з огляду на підключення до консультацій минулого тижня команди технічних експертів, які краще за політичних переговірників розуміють суть обговорюваних реалій. Іранська сторона навіть запропонувала Штатам почати з тимчасової угоди, аби далі без поспіху обговорювати деталі домовленості, що потребують більше часу. Приблизно йдеться про модель, подібну до тієї, якої США й Україна дотримуються в так званій ресурсній угоді. Вашингтон наразі відхилив цю ідею, але не можна виключати, що до неї ще повернуться. Білому дому, мабуть, хотілося б продемонструвати виборцеві якісь значущі досягнення.
За символічний стоденний строк Дональду Трампу не вдалося виконати жодного з основних його зовнішньополітичних завдань. Звісно, це не завадить йому та його апологетам гучно оголосити й про сотню перемог у стилі, як це було зроблено після 50 днів від моменту інавгурації. Та якщо поглянути на речі трохи тверезіше, то важко не помітити: російсько-українська війна триває, ХАМАС, як і раніше, утримує заручників, а Ізраїль методично перетворює щільну житлову забудову Сектору Гази на купу цементного шлаку, єменські хусити ускладнюють судноплавство в Червоному морі, навіть уже досягнута буквально в перші ж дні новою американською адміністрацією угода про продаж портової інфраструктури Бальбоа та Крістобаль обабіч Панамського каналу зараз гальмується державним управлінням із регулювання ринку Китаю. Ну, а режим аятол і досі має запаси високозбагаченого урану, достатні для виготовлення кількох ядерних боєголовок. Генеральний директор Міжнародного агентства з ядерної енергії Рафаель Гроссі минулого тижня заявив: за бажання, щоби створити зброю, Ірану знадобляться «місяці, не роки».
З урахуванням того, що стандартне гасло Ісламської Республіки — «Смерть Америці, смерть Ізраїлю», така ситуація турбує не тільки Сполучені Штати, а й їхнього основного союзника на Близькому Сході. Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу вочевидь був не в захваті від анонсу початку американо-іранських переговорів, коли Дональд Трамп негайно викликав його з європейського турне. Тель-Авіву явно приємніше було чути заяви, які лідер республіканців робив під час виборчої кампанії. У жовтні минулого року, після обстрілу ізраїльської території іранськими дронами й ракетами, Дональд Трамп розкритикував Джо Байдена за його тиск на Ізраїль для обмеження удару у відповідь і закликав атакувати ядерні об’єкти Ісламської Республіки. Тепер, зайнявши Овальний кабінет, президент Трамп публічно надає перевагу діалогу.
Скептики стверджують, що іранський режим, намагаючись домогтися свого, просто морочить голову західним партнерам. Не тільки Нетаньягу, а й деякі найближчі соратники американського президента підштовхують до превентивної атаки. На думку держсекретаря Марко Рубіо та радника з національної безпеки Майка Волца, щоб запобігти створенню Іраном ядерної зброї, слід удатися до військових заходів (на противагу їм миротворчі зусилля Трампа та Віткоффа підтримує віцепрезидент Венс).
Прихильники мирних переговорів, утім, звертають увагу на те, що Тегерану просто немає сенсу тягнути час. Річ не лише в погіршенні економічної ситуації в країні. Від першого раунду обміну прямими ударами Ірану з Ізраїлем минув уже рік; відтоді як Ісламська Республіка, за оцінками МАГАТЕ, набула достатньої для створення одного чи кількох боєзарядів кількості високозбагаченого урану — щонайменше два. Це вже значно більше, ніж згадувані вище «кілька місяців», за оцінкою Гроссі. Тим часом жодна розвідка світу ще не довела, що верховний лідер Алі Хаменеї ухвалив політичне рішення запустити процес виготовлення ядерної зброї. Навпаки — режим постійно наголошує, що фетва (релігійно-законодавче розпорядження) про заборону її створення, яку видав іще Рухолла Хомейні, зберігає свою силу. Раніше повідомлялося, що «яструби» з командування Корпусу вартових Ісламської революції наполягали на зміні цієї політики, але не переконали старого Верховного лідера.
Схоже, що Тегеран веде ризиковану гру, використовуючи свій «пороговий» статус для того, щоб уторгувати послаблення, але водночас постаратися не перетнути червоних ліній міжнародної спільноти, наближаючись до яких, він наражає себе на нещадний військовий удар. Ця ситуація стратегічної невизначеності може врятувати режим, давши змогу в недалекому майбутньому поліпшити економічну ситуацію й тим самим послабити соціальну напругу, а може й призвести до його краху.
Як показав суботній вибух у порту Шахід Раджаї біля міста Бендер-Аббас на півдні Ірану, його інфраструктура може бути вразливою не лише для бомбардувальників. Нагадаємо, що трагедія призвела до загибелі 70 людей, поранення більш як тисячі та колосальних економічних збитків. Хоч офіційно іранська влада стверджує, що причиною стали недбалість і порушення правил безпеки під час зберігання легкозаймистих матеріалів, у це віриться важко. Згідно з однією з версій, яку, втім, режим заперечує, причиною катастрофи став вибух контейнерів із перхлоратом натрію — компонентом твердого ракетного палива. Раніше повідомлялося, що дві партії перхлорату натрію були доставлені в цей порт із Китаю. Іран потребує такого постачання з минулого року, відколи ізраїльські удари знищили склади й об’єкти з виробництва ракетного палива. Версія стосовно диверсії, найімовірніше, також ізраїльської, не здається такою вже неймовірною теорією змови, хоч як Тегеран наполягає на нещасному випадку. Торік іранська пропаганда точно так само заперечувала, що ізраїльські атаки завдали серйозної шкоди. Очевидно, що режим зацікавлений у тому, щоби заперечувати свою вразливість. Однак її усвідомлення керівництвом Ірану є одним із чинників, які підштовхують зайняти конструктивну позицію, а не конфронтувати з Америкою й Ізраїлем.
Це наразі дає підстави зберігати обережний оптимізм стосовно перебігу переговорів.