У переговорах із США Іран зміцнив свої позиції завдяки контролю над Ормузькою протокою, що забезпечує йому важелі впливу на світову економіку. Таку думку висловив Гідеон Рахман, головний аналітик міжнародних відносин Financial Times.
“Найгірше, що можна зробити під час переговорів — це продемонструвати надмірне бажання укласти угоду. Це призводить до того, що інша сторона відчуває твою слабкість і отримує перевагу. Найкраще — вести переговори з позиції сили, а основна сила полягає у важелях впливу”.
Саме цю концепцію президент США Дональд Трамп (або його редактор) виклав у книзі “Мистецтво укладання угод” 1987 року. Однак, можливо, Трампу варто було б перечитати власний твір перед тим, як 5 квітня написати: “Відкрийте цю кляту Ормузьку протоку, інакше житимете в пеклі”.
Для багатьох це виглядало як ознака відчаю — особливо враховуючи, що Трамп так і не реалізував свої погрози щодо Ірану.
“Насправді під час переговорів про завершення конфлікту саме Іран має більш вигідні позиції. Перекриття Ормузької протоки суттєво вплинуло на світову економіку. Через зростання цін на паливо в США рейтинги Трампа почали падати”, — додає аналітик.
В результаті США, здається, були готові погодитися на угоду, яка в довгостроковій перспективі може зробити Іран навіть сильнішим, ніж до початку війни.
Суть потенційної угоди полягає в тому, що Іран відкриває протоку без запровадження плати за прохід суден. Натомість країна поступово отримує послаблення санкцій, зокрема доступ до заморожених мільярдів доларів.
Крім того, Іран обіцяє обмежити свою ядерну програму. Проте конкретні умови ще мають бути обговорені, тому це питання фактично залишається відкритим.
Трамп наполягав, що не поспішає і не погодиться на невигідну угоду. Але рішуча реакція республіканців свідчить про інше.
Сенатор Тед Круз заявив, що така угода може стати “катастрофічною помилкою”, адже Іран зможе зберегти можливість збагачувати уран, створювати ядерну зброю та контролювати Ормузьку протоку. Сенатор Роджер Вікер, який очолює комітет Сенату з питань збройних сил, зазначив, що така домовленість “не варта навіть паперу, на якому написана”.
Уряд Ізраїлю, який відіграв важливу роль у переконанні Трампа розпочати війну, публічно буде обережно підтримувати будь-яку угоду — зокрема через те, що Беньяміну Нетаньягу незабаром доведеться йти на вибори. Але насправді Нетаньягу представляв цю війну як унікальну можливість змінити владу в Ірані.
Тепер він усвідомлює, що конфлікт може завершитися тим, що іранський режим залишиться при владі — ще впевненішим, жорсткішим і з новими фінансовими ресурсами для відновлення своєї ядерної програми та мережі союзників на Близькому Сході.
Елі Гронер, колишній керівник офісу Нетаньягу, вважає, що сам факт того, що Іран тепер у будь-який момент може перекрити Ормузьку протоку, є “набагато важливішою і стратегічнішою перемогою, ніж будь-які військові успіхи”. Одним словом він охарактеризував це як “катастрофу”.
Окрім можливого полегшення важкої економічної ситуації Ірану, ця угода, ймовірно, ще й посилить вплив Тегерана на Близькому Сході.
Ден Шапіро, колишній посол США в Ізраїлі, зазначив у X, що Іран отримав значні важелі впливу на майбутнє: він довів, що може контролювати протоку, атакувати сусідів і американські бази в регіоні, завдавати суттєвої шкоди та при цьому витримати найсильніші удари США й Ізраїлю.
Шапіро вважає, що, незважаючи на це, Трамп опинився в ситуації, коли навіть невигідна угода, яка відкриє протоку, може бути кращою, ніж продовження війни. Це пов’язано з ризиками глобальної енергетичної кризи та світової рецесії, а також із досвідом США у війнах у В’єтнамі та Афганістані, які затягнулися і не принесли бажаного результату.
Якщо Трамп і погодиться на “невигідну угоду”, то це буде через відсутність реальної альтернативи. Сенатор Вікер пропонував варіант, за якого США могли б використати армію, щоб знищити звичайні військові можливості Ірану і потім силою знову відкрити протоку.
Але така операція, ймовірно, вимагала б введення сухопутних військ і призвела б до значних втрат для США. Навіть у цьому випадку Іран міг би продовжувати загрожувати судноплавству за допомогою дронів і ракет.
Погрози Трампа “відкрити пекло” для іранського режиму виглядали малопереконливо — через небажання США втягуватися у наземну війну та ризик ударів у відповідь по країнах Перської затоки та їхній енергетичній інфраструктурі.
“У військовій термінології це називається “домінування ескалації” — коли одна сторона (Іран) має перевагу в можливості підвищувати рівень конфлікту швидше і болючіше, ніж опонент”, — стверджує Рахман.
Трамп раніше різко критикував ядерну угоду з Іраном, укладену у 2015 році адміністрацією колишнього президента США Барака Обами, називаючи її “найгіршою та найбільш однобічною угодою”.
Але тепер він сам опинився в ситуації, коли веде переговори про домовленість, яка може виглядати ще менш вигідною. Причина — стратегічна перевага Ірану, зокрема його здатність у будь-який момент перекрити Ормузьку протоку.
Рахман підкреслює іронію: Трамп, який позиціонує себе як майстер укладання угод, може погодитися на менш вигідну угоду, ніж ту, яку він раніше критикував.
Нагадаємо, у Центральному командуванні США (CENTCOM) заявили, що американські військові 25 травня атакували кілька об’єктів на півдні Ірану та назвали ці дії самообороною. Речник CENTCOM Тім Хокінс зазначив, що серед цілей “були ракетні установки та іранські катери, які намагалися встановити міни”.
Водночас державний секретар США Марко Рубіо повідомив 26 травня, що переговори про угоду з Іраном можуть “зайняти кілька днів”, розвіявши надії на швидке завершення війни на наступний день після того, як американські військові завдали нових ударів по Ірану.