Ордер на арешт Нетаньяху – Туреччина звинувачує прем’єра Ізраїлю в геноциді
В’ячеслав Ліхачов Чи призведе антиізраїльський курс Анкари до нового регіонального конфлікту
Минулої п’ятниці за запитом Головної прокуратури Стамбула суд видав ордер на арешт прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу та інших ізраїльських високопосадовців. На думку прокуратури, їхні дії в Газі підпадають під склад злочину, передбаченого статтями «геноцид» і «злочини проти людяності» Кримінального кодексу Туреччини. До того ж окремо керівникам Ізраїлю ставлять за провину злочини щодо Глобальної флотилії Сумуд — дивнуватого руху активістів із різних країн, які намагалися минулого літа морем дістатися охопленої бойовими діями Гази.
У заяві, поширеній із цього приводу, як ілюстрація злодіянь згадується «атака на баптистську лікарню «Аль-Ахлі» 17 жовтня 2023 року, внаслідок якої загинуло 500 людей». Щоправда, досі є сумніви як у реальній кількості жертв, так і в причетності Ізраїлю до цієї трагедії. За іншою версією, вибух стався біля будинку лікарні після невдалого старту ракети, випущеної бойовиками «Ісламського джихаду» з території самого Сектору Гази. Однак у пропалестинській пропаганді ця трагедія стала одним із символів злочинів ізраїльської вояччини. Саме після неї два роки тому турецький лідер Реджеп Таїп Ердоган відкинув спроби подати себе як майже незаангажованого потенційного посередника й чітко зайняв позицію публічного покровителя ХАМАС.
Ердоган розкритикував Мерца за те, що він “не бачить геноциду”, який вчиняє Ізраїль у Газі — Reuters
Видача національними слідчими органами ордера щодо глави уряду іншої країни — це крок, який не має особливого практичного значення. З огляду на наявність ордера, виданого Міжнародним кримінальним судом, юрисдикції якого Туреччина, до речі, не визнає, Головна прокуратура Стамбула навряд чи може серйозно розраховувати притягти ізраїльського прем’єра до відповідальності за всі його реальні та уявні порушення. Йдеться про суто політичний жест. З одного боку, офіційне обвинувачення на адресу Нетаньягу — це кульмінація тривалої кризи у відносинах між країнами. З іншого — цікаво спробувати зрозуміти, чому Анкара пішла на цей символічний крок саме зараз.
Від союзу до антагонізму
Нині в це важко повірити, але колись відносини між двома країнами були більш ніж непоганими. Турецька Республіка стала першою державою з мусульманською більшістю населення, яка офіційно визнала Державу Ізраїль та відкрила там своє посольство.
Геополітичний союз двох країн був почасти зумовлений тим, що вони опинилися з одного боку глобального фронту часів Холодної війни. Туреччина, яка побоювалася (й небезпідставно) агресії з боку Радянського Союзу, вступила до НАТО через три роки після створення Альянсу. Ізраїль, хоч і далеко не одразу, набув статусу основного союзника США поза НАТО. Як світська країна, що досить щиро вважала себе частиною західного світу та прагнула інтегруватися до Європи, Туреччина вибудовувала взаємодію з Ізраїлем прагматично.
Схожі публікації
Співробітництву сприяв і регіональний контекст. За часів розквіту арабського націонал-соціалізму після баасистських революцій Туреччина конфліктувала із Сирією Хафеза Асада та Іраком Саддама Хусейна — найсерйознішими суперниками Ізраїлю після укладання угоди з Єгиптом на початку 1980-х років.
Найкращим періодом у відносинах Анкари й Тель-Авіва стали 90-ті роки минулого століття. Ізраїльські ВПС отримали тоді змогу проводити навчання над Анатолією, а турецькі літаки й танки модернізувалися на ізраїльських підприємствах.
Із приходом до влади Ердогана 2003 року ситуація почала змінюватися на гірше. Після десятиліть офіційного секуляризму релігія почала повертатися до політики й громадського життя. Якщо раніше в турків, на відміну від арабів, не було якогось специфічного почуття національної солідарності з палестинцями, то нині чинник самоототожнення на релігійній основі ставав дедалі суттєвішим. Релігійна солідарність в ісламі має потужний мобілізаційний потенціал. Для Партії справедливості та розвитку, що була керівною в Туреччині, логічно було відчувати особливу симпатію до тамтешніх однодумців — ісламістів. Коли з приходом ХАМАС до влади в Газі у палестинських радикалів почалися дедалі кривавіші озброєні сутички з Ізраїлем, відносини останнього з Туреччиною зірвалися в глибоке піке.
Попервах Ізраїль іще докладав певних зусиль, аби змінити цей тренд. Можна згадати вибачення Нетаньягу перед Ердоганом за загибель турецьких громадян під час перехоплення 2010 року Флотилії свободи — далекої провісниці Глобальної флотилії Сумуд. У певний момент ці зусилля навіть майже призвели до нормалізації відносин. 2022 року президент Ізраїлю Іцхак Герцог відвідав Анкару з державним візитом, а у вересні 2023-го Біньямін Нетаньягу зустрівся з Реджепом Ердоганом на полях Генеральної асамблеї ООН. Однак терористична атака ХАМАС менш як через місяць і війна, що почалася після неї, поховали цей прогрес.
Тепер лідери змагаються в різких висловлюваннях на адресу один одного. Ердоган стверджує, що між Нетаньягу та Гітлером немає різниці, а ізраїльський прем’єр називає турецького лідера «антисемітським диктатором». Звинувачення в геноциді палестинського народу давно стали частиною стандартної риторики Ердогана. Оскільки в Туреччині немає особливих підстав припускати незалежність правоохоронних і судових органів від виконавчої влади, по-своєму логічно, що політична риторика набула сили формальних юридичних обвинувачень.
Ердоган виривається вперед
Анкара вдалася до підвищення ставок у контексті досить інтенсивної динаміки навколо створення нової архітектури регіональної безпеки.
Минуло понад місяць від моменту припинення вогню в Газі та підписання в Шарм-аль-Шейху декларації, покликаної легітимізувати мирний план Дональда Трампа. Американський президент не просто запросив Ердогана поставити один із чотирьох підписів під документом. Кажуть, саме через жорстку позицію турецького лідера на помпезну церемонію до Єгипту не запросили прем’єра Ізраїлю.
Ердоган хоче, щоб Мелоні кинула палити — вона погрожує вбивством
Упродовж попередніх двох років Туреччину практично відсторонили від переговорів. Роль посередників виконували Катар і Єгипет, змагаючись між собою. Приєднання Туреччини до процесу однозначно дало йому поштовх саме через тісні контакти Анкари з ХАМАС, що історично склалися. Це, безперечно, сприяло посиленню впливу Туреччини на політичні процеси навколо припинення конфлікту в Газі та створення архітектури повоєнного облаштування ексклаву.
Ізраїль, звісно, стурбований цією тенденцією. Нетаньягу вже заявив, що турецькі військові не братимуть участі в жодному майбутньому миротворчому контингенті. Втім, наразі геть незрозуміло, хто взагалі може до нього увійти. Туреччина, зі свого боку, просуває ідею рішення Ради безпеки ООН, яке мало б легітимізувати участь міжнародних сил у стабілізації ситуації навколо Гази.
Іще одне поле, на якому Анкара веде свій сеанс одночасної геополітичної гри з Тель-Авівом, — це Сирія. Після зміни влади в Арабській республіці майже рік тому вплив Туреччини в країні різко зріс. Це, певна річ, є одним із чинників, які змушують Ізраїль протидіяти спробам нової влади відновити контроль Дамаска над усією територією. Тель-Авів волів би бачити Сирію розділеною на етноконфесійні «кантони». Ізраїль рішуче підтримує автономістські прагнення частини друзької меншини на південному заході країни (тобто біля свого кордону).
Багато в чому боротьба за вплив у регіоні сьогодні набуває форми конкуренції за вплив і симпатії Вашингтона. Своєю допомогою в досягненні угоди про припинення вогню в Газі Ердоган явно вирвався в цьому змаганні вперед. Анкара має сьогодні шанси просунути в Овальному кабінеті своє бачення сирійського майбутнього. Принаймні міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан цього тижня супроводжував перехідного президента Сирії Ахмада аш-Шараа в поїздці до Вашингтона й навіть був присутній на його зустрічі з Дональдом Трампом у Білому домі.
Анкара пропонує Вашингтону комплексну угоду щодо безпеки в Сирії. Якщо коротко, її суть полягає в тому, що Дамаск має взяти на себе відповідальність за утримання таборів для колишніх бойовиків Ісламської держави та членів їхніх родин. Нині вони перебувають під наглядом союзних США курдських сил. Конфігурація, в якій основним провайдером безпеки в Сирії стає (за підтримки Анкари) офіційний Дамаск, дасть змогу американським військовим залишити країну й водночас призведе до придушення автономістських прагнень курдів. Немає потреби пояснювати, наскільки це важливо для Туреччини.
Судячи з того, що внаслідок візиту Ахмада аш-Шараа до Вашингтона Сирія офіційно приєдналася до антитерористичної коаліції, наразі такий варіант розвитку подій Вашингтон задовольняє. А він передбачає, на противагу ізраїльській концепції, централізацію Сирії.
Раніше специфіку ізраїльсько-іранських відносин метафорично пояснювали тим, що в Ірану немає кордону з Ізраїлем, а от в Ізраїлю з Іраном — є, маючи на увазі ліванську Хезболлу та інші проіранські проксі. Тепер ізраїльські спостерігачі стурбовані тим, що на ізраїльський кордон виходить Туреччина. Ще на початку року аналітики Громадської комісії з аналізу балансу сил та оборонного бюджету («Комісії Нагеля») при ізраїльському уряді попереджали про необхідність бути готовими до прямого військового зіткнення з Туреччиною.
Протягом останніх 75 років багато близькосхідних політиків були цілком упевнені, що ключ до лідерства в регіоні — це конфронтація з Ізраїлем. Мобілізувати широку підтримку за допомогою гасел про визволення Палестини від сіоністського окупанта трохи простіше, ніж завойовувати провідні позиції в геополітиці, зміцнюючи економіку, розвиваючи науку та підвищуючи стандарти життя населення. Щоправда, надмірне завзяття теж може мати наслідки. Про те, що буває, якщо почати ставитися до боротьби з Ізраїлем надто серйозно, Реджепу Ердогану міг би розповісти багато хто — від панарабських націоналістів середини ХХ століття до іранських мулл.