Сергій Корсунський
Новий світовий порядок, про формування якого так наполегливо говорили протягом останніх двох десятиліть, набув виразно окреслених обрисів. І сталося це раніше, ніж очікувалося. Можна цілком обґрунтовано вважати, що перехід до двополярного світу, в якому США й Китай виконують роль політичних і економічних центрів, а решта світу намагається зрозуміти, що це означає для кожної із «середніх», «регіональних» і просто держав, став реальністю.
Найпростіше класифікувати нову геополітичну конфігурацію як поновлення протистояння Схід—Захід і провести аналогію з Холодною війною, оскільки «вільний світ» знову протистоїть «комуністичному режиму». Проте такий підхід не відповідатиме суті того, що відбувається. Ідеологічний чинник у протистоянні США—КНР більше не домінує, як це було за часів СРСР. Його місце посіла економіка. Військовий компонент також змінився з огляду на концентрацію політики НАТО на європейському континенті, а США — на стримуванні КНР у Східній Азії. Китай, з іншого боку, не створює безпосередніх загроз для безпеки Європи, проте в Азії має близькі до оборонного союзу угоди з Росією та КНДР і прагне уникнути будь-яких обмежень свого впливу. Отже, в новому світі відбулася фактична фрагментація економічних і безпекових театрів протистояння саме там, де раніше панувала філософія глобалізації.
Визначальним чинником нової геополітики є те, що колишнього «колективного Заходу» більше не існує. США фактично самотужки намагаються домінувати не лише над умовним Сходом, а й над колись дружнім Заходом. Китай досяг абсолютного результату в Східній та Південно-Східній Азії, ставши головним торговельним партнером для всіх без винятку країн регіону. Проте його агресивна політика, інспірована безкарністю дій РФ проти України, а також історичні та культурні особливості країн Східної Азії унеможливлюють створення блоку Китай+ на кшталт моделі СРСР+ у вигляді Варшавського договору. Отже, нинішня конфігурація G2 є розмитою порівняно з її історичним аналогом, і це приводить до зростання невизначеності, з одного боку, але й створює можливості для маневру — з іншого.
Події, що передували формуванню нової геополітичної реальності, включали розпад СРСР, народження економічного гіганта — КНР, появу регіональних структур на кшталт БРІКС і ШОС, спрямованих на протистояння із Заходом, зміцнення ваги таких країн, як Індія, Туреччина, Саудівська Аравія, війну в Сирії, агресію Росії проти України, загострення ситуації на Близькому Сході навколо Гази, хронічне нерозуміння США сутності пострадянської Росії і врешті обрання Дональда Трампа президентом США та істотне зростання напруги у Східній Азії завдяки агресивним діям КНР.
Прямим наслідком цих процесів стала також зміна безпекової політики у двох потужних країнах, які після Другої світової війни дотримувалися показово миролюбного курсу, — Німеччині та Японії. Їхній приклад є особливо показовим. Обидві країни перебувають під захистом США, проте в новому світовому порядку відродилося розуміння, що безпека є похідною суверенітету й тому має гарантуватися насамперед національними зусиллями. Оскільки жодна «глобальна поліція» більше не реагуватиме під час кризових ситуацій, держави мають накопичувати достатньо ресурсів, аби самостійно гарантувати свою безпеку. Вони просто змушені створювати сильні збройні сили й розвивати надійну економіку, щоби фінансувати потреби оборони на достатньому рівні, або ж формувати локальні військові альянси.
Порушення балансу сил повернуло до порядку денного дещо призабуту концепцію «концерту великих держав» як механізму вирішення світових справ. Протягом 200 років від часу появи «концерту Європи» після наполеонівських війн, бачення того, які держави варто називати «великими», змінювалося багато разів. Навіть у сучасній його інтерпретації серед експертів-міжнародників немає єдності. Дехто зводить поняття «великості» до збройної потуги та спроможності досягати своїх цілей силою, інші ж вводять цілу низку критеріїв на кшталт географічного розташування, кількості населення, наявності природних ресурсів, економічної потуги, а головне — здатності й бажання проєктувати силу поза межі власних кордонів. Традиційно до широкого переліку таких країн включають США, Китай, Велику Британію, Францію, Росію, Італію, Японію, просто змішуючи G7 і постійних членів РБ ООН. Серед потенційних членів цієї категорії дехто розглядає Індію, Бразилію, Південну Африку, Саудівську Аравію й ОАЕ, додаючи ще й присмак БРІКС.
Є також думка, що бачення геополітичного порядку насамперед через взаємодію «великих» держав є застарілим і не дає відповіді на ключові питання війни та миру, міжнародної торгівлі й вирішення спільних для всіх держав — великих і малих — викликів на кшталт змін клімату чи пандемій. Важливо не тільки те, як «великі» держави виглядають, а й те, як вони діють. Сучасні «великі держави» регулярно програвали війни: США — у В’єтнамі та Кореї, СРСР і США — в Афганістані, Китай узагалі не виграв жодної війни, якщо не вважати такою протистояння з Індією з 1962 року. Навряд чи можна назвати успішними війну США проти Іраку та інтервенцію в Лівії, а війна проти України просто знищила репутацію Росії як «великої» держави.
Ядерний потенціал також уже не є ознакою величі. Ба більше, історія свідчить, що навіть держави з невеликою територією й населенням, украй обмежені в ресурсах і спроможності утримувати величезні збройні сили, цілком здатні обстоювати свій суверенітет, забезпечувати високий рівень життя, здійснювати зовнішню політику, керуючись власними пріоритетами. Один з очевидних прикладів — це Ізраїль. Але є й інший — це Ісландія. Маленька острівна держава у 50-х роках виграла в протистоянні з Великою Британією (так звані тріскові війни) й наразі не є членом ЄС, хоча входить до ЄАВТ і НАТО. Ще один приклад — це Сінгапур, який попри складну колоніальну історію став незалежною процвітаючою державою. Одна з найбідніших країн світу КНДР — єдина, що має гарантії безпеки від двох ядерних держав — членів РБ ООН.
Якщо відійти від чинника брутальної сили та спроможності завдавати ядерних ударів через океани й континенти, вести тарифні війни та примушувати інших до певних зовнішньополітичних кроків, то визначити справді «велику державу» можна як таку, що вміє мислити, створювати нові реальні стратегії, досягати поставлених цілей силою прикладу, а не прикладом сили, знаходити й використовувати свої переваги, які роблять її цікавою для інших, формувати ефективні безпекові й економічні альянси. І ще одним важливим чинником є подолання ресентименту, який не дає змоги відділити складне минуле від омріяного майбутнього, побачити справжні причини невдач на тлі уявних.
Саме тому аванс, який деякі сучасні дослідники видають Індії, Бразилії, Південній Африці щодо посилення їхнього глобального впливу, є вкрай сумнівним. Навіть найнаселеніша країна світу з ядерним потенціалом, яка має достатню територію й ресурси, входить до п’ятірки найбільших економік, так і не спромоглася сформулювати своє бачення світового порядку, фактично самотужки маневруючи між КНР, Росією та США. Тим часом фрагментація геополітики призводить до локалізації безпеки. Цей принцип майбутнього співіснування вже зафіксований на папері — в новій Стратегії національної безпеки США — й говорить про те, що «світового жандарма» більше не існує, кожен сам за себе, а міжнародні інституції залишатимуться паралізованими, оскільки немає волі їх реформувати.
Для всіх тих, кого не відносять до класу «великих» чи хоча б «потенційно великих», уже найближчим часом стане актуальною проблема забезпечення власного суверенітету за нових умов. Потрібно буде створювати достатню військову потугу, інтегровану в міжнародний ринок економіку, формувати ефективну систему влади, візію щодо майбутнього, забезпечувати внутрішню гармонію в суспільстві, подолати ресентимент. Вирішити всі ці проблеми одночасно навряд чи можливо. Проте перелічені складники не є відокремленими й можуть вирішуватися послідовно.
Формування чіткої та прозорої системи влади, яку підтримує суспільство, чесний діалог із цим суспільством стосовно зовнішніх і внутрішніх пріоритетів через політичну діяльність, вироблення візії майбутнього на основі ґрунтовного аналізу власних переваг і виявлення «точок незамінності» для партнерів, зрештою гарантування безпеки через власну військову потугу й технологічні рішення або входження до дієвих, а не паперових альянсів із визнанням перспективи бути не тільки реципієнтом, а й донором допомоги — все це, здійснене крок за кроком, може стати відповіддю на виклики нового світу. Найгірший сценарій — це залишатись у стані реактивного реагування на виклики та загрози. Натомість уміння їх передбачати й адекватно діяти на упередження є ознакою геополітичної зрілості.