Мир в Україні – чому союзники шукають компроміс за рахунок Києва
Олег Шамшур Незручні реалії війни в Україні
Останніми тижнями ми стали свідками цілого каскаду міжнародних подій і заяв, пов’язаних із війною в Україні. Вони мають різні масштаб і політичну вагу. Очевидно, різним буде і їхній вплив на динаміку ситуації, що складається на дипломатичному та воєнному фронтах. Утім, у своїй сукупності вони дають можливість зробити певні висновки щодо ймовірної поведінки головних дійових осіб і статусу ключових питань, від вирішення яких залежать умови завершення війни, або, найшвидше, її сучасного етапу.
Позицію Дональда Трампа найпростіше визначити як непослідовну. Така собі «каруселька» часів війни: багато руху, суперечливих заяв, включно із заявами про «перемоги» на тлі цілковитої відсутності конкретних результатів, аби заповнити своєю персоною новинний цикл.
Натомість зустріч із Путіним в Анкориджі, її протокольні «феєрверки» та неформальні домовленості знову засвідчили, що врегулювання «української» проблеми Трамп вбачає можливим тільки через досягнення угоди з російським правителем. Американський президент вважає останнього не диктатором і воєнним злочинцем, а сильним лідером, який заслуговує на повагу і якого він хотів би бачити партнером з реалізації міфічних, але милих трампівському серцю економічних суперпроєктів і планів із переформатування всієї системи міжнародних відносин на поле гри, де беззастережно домінують і диктують правила авторитарні володарі «тронів».
Ця логіка стимулює Трампа до зусиль з організації дво- або тристоронньої зустрічі за участю Путіна, Зеленського і себе самого, яку він вважає абсолютно необхідною для зупинення війни в Україні. Ця ж ідея користується підтримкою в Європі і Києві. Разом із тим складно уявити, яким чином ця зустріч буде навіть корисною, з огляду на вимоги Путіна щодо капітуляції України як бази для будь-яких перемовин за його участю. Тим більше що невідомо, чи може українська сторона розраховувати на те, що під час перемовин президент США виконуватиме роль хоча б неупередженого «брокера».
Про ступінь впливу Путіна на Трампа свідчить те, що американський президент двічі поклав на вівтар своїх дружніх відносин з «Владіміром» начебто скоординовану з європейцями позицію щодо негайного припинення вогню, підкріплену погрозами застосувати дійсно болючі санкції. Перший із цих відкатів призвів до поновлення стамбульського дійства, яке було використане росіянами як пропагандистське прикриття для продовження агресії. Другий має ще більш серйозні наслідки: Трамп зробив політичний розворот на 180 градусів, полишивши вимогу щодо припинення вогню, — відповідно до путінської тактики проведення безкінечних і нікчемних перемовин для усунення «основоположних причин конфлікту». Це не виглядає надто сенсаційним, якщо пам’ятати про подібність трампівського та путінського «мирних планів» для України: обидва передбачають наші територіальні поступки та виключають членство України в НАТО.
З риторики президента США та членів його зовнішньополітичної команди безпосередньо після зустрічі на Алясці практично зникли заяви про можливість застосування нових первинних чи вторинних санкцій проти Росії та її прибічників. Вони стали навіть заперечувати доцільність їхнього запровадження з огляду на результати зустрічі. Після аплодисментів і спільної автомобільної прогулянки випарувалося роздратування від поведінки Путіна, яке дехто поспішив потрактувати як зміну у ставленні президента США до російського очільника.
З огляду на зухвалу поведінку Путіна, його відверте небажання йти назустріч зусиллям Трампа в організації саміту із Зеленським тема впливу, саме впливу, а не тиску на Росію з метою провести «перемовини» зазвучала знову, традиційно зависаючи у повітрі. Прямої жорсткої критики Путіна так і немає, навіть попри вчорашнє смертельне ураження цивільних об’єктів у Києві.
Вторинні санкції? Так, введено в дію рішення про підвищення тарифів проти Індії. Чи є це, як було оголошено, саме покаранням за закупівлю енергоресурсів у Росії? Не факт. Трамп узагалі незадоволений непоступливістю індійської сторони під час тарифних переговорів. Щодо Китаю — з ним подовжено тарифне перемир’я.
Варто також звернути увагу, що в нинішньому санкційному дискурсі від Трампа з’явилася теза про те, що Зеленський також «не є безневинним» і іноді «відсутній у ключові моменти». «Економічну війну» Трамп готовий оголосити всім, включно з Україною, яку він волів би бачити більш поступливою. Очевидно, далі буде.
На Трампа не вплинув і масовий десант у Вашингтон провідних європейських союзників США: він підтвердив свою відданість перемовинам фактично за путінським сценарієм та обстоював доцільність «обміну територіями», віднайшовши у щільному графіку час для «дзвінка другу» в Москві.
Для мене вашингтонська зустріч була вельми показовою під кутом зору поведінки європейців. З одного боку, вона стала важливою демонстрацією солідарності країн Європи з Україною, яка справила враження навіть на президента США. Разом з тим ця зустріч продемонструвала, наскільки обмеженим є їхній вплив на Трампа і наскільки залежними від США вони є в українському питанні.
Це є похідним від відносної обмеженості європейських військових спроможностей і розриву між здебільшого правильною риторикою та конкретними діями європейських політиків. Попри великі обсяги фінансово-економічної та військової допомоги для України, європейські країни так і не спромоглися на надзусилля на цьому напрямі, про необхідність яких було заявлено ще на початку 2024 року. Очевидно, що до цього не готові ні європейські політики, ні європейські суспільства, хоча війна відбувається саме на Європейському континенті. Найкращим запобіжником її переростання у війну панєвропейську стали б саме ці горезвісні «надзусилля», реалізація яких потребуватиме певних соціально-економічних жертв. Навіть відносна поразка України стане поразкою всієї європейської спільноти з дуже серйозними негативними наслідками для європейської стабільності, про яку взагалі можна забути, але також для самого способу життя європейців. Як сказав Емманюель Макрон, зараз на кону довіра до ЄС і НАТО.
Неприємна для нас реальність полягає в тому, що з лексикону наших американських і європейських партнерів практично зникла згадка про неприпустимість винагородження Путіна за агресію проти України консервацією в його руках українських територій, загарбаних з 2014 року. Якщо подібний підхід був очікуваним із боку адміністрації Трампа, то негативна еволюція європейських позицій із цього питання є наслідком їхньої згаданої вище несамостійності та небажання ухвалювати радикальні рішення, що не мають суспільної підтримки. Навряд чи ситуація зміниться до того моменту, як гангрена російської агресії не пошириться територію під захистом натовської п’ятої статті. Тим часом фактично всі наші партнери — з більшим чи меншим ступенем ентузіазму — беруть участь у дискусії щодо того, на які поступки може погодитись Україна задля припинення бойових дій.
Як запобіжник поновлення агресії з боку Росії розглядається надання Україні безпекових гарантій, які компенсували б відсутність на нинішньому етапі перспективи вступу нашої країни до НАТО. Верхом словесної еквілібристики є італійська ідея про «безпекові гарантії, подібні до статті 5», без вступу України до НАТО, в якій привабливо запакований комплекс важливих заходів із безпекового співробітництва в кризовий період, але яка не має нічого спільного (крім назви) ні з безпековими гарантіями, ні з колективною обороною, ні із швидким і жорстким реагуванням. Цю та інші «гарантійні» опції в найкращому разі можна характеризувати як ерзац-гарантії різного ступеня корисності та з різними шансами бути реалізованими.
Якщо уважно придивитися до основних варіантів, які циркулюють на «ярмарку» гарантійних ідей, можна спробувати виокремити елементи, які, ймовірно, визначать зміст фінальної пропозиції. Головну роль відіграватимуть європейські країни — члени НАТО, США обмежаться (в найкращому разі) наданням повітряної, розвідувальної та логістичної підтримки. На території України можуть бути розташовані військові підрозділи «рішучих» країн, але місця їхньої дислокації будуть віддалені від лінії зіткнення, і вони не матимуть інструкцій щодо силового реагування на російські провокації або спроби просування на територію України. За цих умов незрозуміло, в який спосіб вони можуть ефективно стримувати агресора або принаймні надати ефективну допомогу ЗСУ, які перебуватимуть на передових позиціях.
Наразі також незрозуміло, чи має шанси на імплементацію найбільш корисні, як на мене, з ерзац-гарантійних ідей. Ідеться про закриття неба над Україною та захист її морських кордонів, що дійсно може позитивно позначитися на безпеці нашої держави. Втім, для цього військові країн-гарантів мають бути готовими до прямої протидії російським засобам ураження та військовим кораблям.
З іншого боку, реалістичними виглядають можливість нарощувати постачання Україні західної зброї та участь країн-партнерів у відновленні та підвищенні боєздатності українського безпекового сектора. Втім, це залежатиме насамперед від того, наскільки ефективно функціонуватиме механізм закупівель американської зброї за європейські гроші, що своєю чергою залежатиме від волі Трампа, яка може коливатися в той чи інший бік.
Результатом цього процесу має стати перетворення України на країну-«дикобраза», «голки» якої здатні примусити Росію утриматися від нових актів агресії. Подібна метаморфоза має посилити спроможності України захистити свою територію та суверенітет, хоча малоймовірно, щоби Путін або його спадкоємці відмовилися від експансіоністських цілей. Тож усьому українському суспільству треба нарешті зрозуміти, що необхідно готуватися до продовження тривалого протистояння рашистській навалі і життю в іще складніших внутрішніх і зовнішньополітичних умовах, ніж до 2022 року.
Цю перспективу не можна назвати обнадійливою, але вона відповідає реаліям сучасного міжнародного життя, коли зруйновано і без того не дуже ефективні механізми європейської та світової безпеки, а шлях до нових правил міжнародного співіснування, цілком можливо, пролягатиме через масштабні конфлікти і війни.
Визнання цих непростих і навіть гірких реалій мало би стати важливою частиною чесного діалогу між владою та українським загалом.