Сьогоднішня європейська дискусія про велику війну — це інтелектуальна пастка. Вона вперто вибудовується навколо хибного, майже дитячого запитання: буде війна чи ні? Правильне запитання має звучати інакше: в який саме момент Європа остаточно втрачає здатність до колективного спротиву і що відбувається секундою пізніше?
Історія вчить нас, що цивілізації та системи безпеки не руйнуються в момент першого пострілу. Справжній злам відбувається набагато раніше, тоді, коли система безпеки втрачає довіру своїх власних учасників. Сьогодні Європа підійшла до цього моменту небезпечно близько. На папері все виглядає бездоганно: штаб-квартири НАТО працюють, статті договорів залишаються юридично чинними, а з трибун лунають ритуальні заяви про непохитну підтримку. Але стратегічні системи існують лише доти, доки існує віра в те, що в критичну хвилину правил буде дотримано. Ця віра вже розмивається.
Ми звикли думати про Україну як про фінальну битву за старий порядок. Проте в реальності Україна — це лише пролог. Будь-яке припинення війни, навіть без формальної угоди, означає лише одне: Росія вивільняє колосальні ресурси — людей, техніку та стратегічну ініціативу. Ці ресурси не розчиняться в повітрі. Їм треба буде знайти нове застосування. Європа стикається з найгіршою з можливих реальностей: вона не готова до великої війни і не здатна на консолідовану модель спротиву.
Ілюзія, яка ще тримається, або Чому папір більше не захищає
Головна трагедія поточного моменту полягає в тому, що стратегічні системи безпеки ніколи не жили на папері. Вони існують виключно в площині віри. Система стримування працює лише доти, доки агресор вірить у неминучість відплати, а учасники союзу вірять у те, що в критичний момент правил буде дотримано понад усе — понад національний егоїзм, понад економічну вигоду і, головне, понад страх.
Ця криза віри має цілком конкретне числове вираження. І соціологія — це вирок для системи, яка звикла покладатися на договори, але забула про людей. Найсвіжіші дані липневих опитувань 2025 року в Німеччині та Італії приголомшують своєю відвертістю: лише 16% громадян провідних економік ЄС беззастережно готові захищати власну землю зі зброєю в руках.
Поки Україна демонструвала 62% готовності, що є природним для нації у вогні, ядро Європейського Союзу фактично перебувало в стані термінального пацифізму. У Німеччині два роки тому лише 23% громадян були готові взяти до рук зброю. В Австрії цей показник падає до 20%, а в Італії — до катастрофічних 14%.
Треба ще врахувати, що у таких опитуваннях респонденти намагаються виглядати краще і відповідають більш позитивно, тобто насправді відсоток готових воювати може бути нижчим.
Ця ерозія віри створює вакуум, який Росія зчитує моментально. Кремль воює не з танками НАТО, він воює з волею західної людини.
Технологічний аспект: кремнієва Ахіллесова п’ята
Сучасна європейська безпека — це не лише товщина броні танків Leopard чи кількість винищувачів у небі. У світі «Американського Технату» та глобальної «Чипової війни» безпека континенту замикається на кількох ключових технологічних хабах.
Головним із таких хабів є екосистема навколо компанії ASML у Нідерландах. Це єдине місце у світі, де створюються машини для фотолітографії у глибокому ультрафіолеті, без яких неможливе виробництво найсучасніших мікрочипів. Саме тут проходить справжня лінія фронту, про яку не пишуть у щоденних зведеннях.
Вразливість цих технологічних хабів автоматично перетворює Європу зі стратегічного центру на територію колосального ризику. Старий Світ сьогодні нагадує власника унікального скарбу, який не має ні власної охорони, ні навіть міцних дверей.
Усе це робить європейську кризу надзвичайно вигідною для зовнішніх гравців, причому не лише для Росії. Мова про тих, хто хотів би бачити критичні технології майбутнього переміщеними у більш безпечні, з їхнього погляду, регіони — подалі від «лінії вогню» з РФ.
Якщо Східна Європа стає зоною нестабільності, а Західна — зоною страху, то капітал та інтелект починають шукати іншого притулку. Для США, які зараз активно будують суперчипові заводи в Аризоні (TSMC) та Огайо (Intel), європейський хаос може стати каталізатором великої евакуації технологій. Це логіка виживання: якщо систему неможливо захистити, її треба релокувати.
Таким чином, Європа опиняється в подвійній пастці. З одного боку, російський тиск, що випробовує на міцність фізичні кордони. З іншого — технологічна деградація, спровокована вимиванням критичних індустрій. У цій грі територія, яка не може гарантувати безпеку власним мізкам і кремнієвим цехам, неминуче перетворюється на об’єкт, а не суб’єкт історії.
Ми звикли думати про Варшавський договір як про блок, що спирався на ідеологію, але нова його версія може бути побудована на руїнах технологічного суверенітету Європи, яка просто не втримала ключів від свого майбутнього.
США та ілюзія гарантії: стратегічний відступ «Технату»
Для багатьох європейських столиць розрахунок на автоматичне втручання США у разі кризи досі залишається непорушною аксіомою, такою собі релігійною догмою. Але реальність така, що стара Америка світового поліцейського стрімко трансформується в «Американський Технат».
Це держава нового типу, якою керують не ідеологи демократії, а прагматики з «пейпалівської мафії» та оточення Дональда Трампа. Для цієї нової еліти стратегічне невтручання в європейські справи — це не прояв слабкості чи ізоляціонізму. Це раціональний, холодний і багато в чому цинічний вибір.
У світі, де головна битва розгортається за штучний інтелект (AGI) і контроль над найпередовішою інфраструктурою напівпровідників, Україна та Східна Європа банально заважають США. Трамп і його команда дивляться на світ через призму транзакцій: якщо актив приносить лише збитки та ризики, його списують.
Розрахунок на те, що Вашингтон пожертвує своєю стабільністю заради захисту Нарви чи Жешува, більше не працює. В умовах транзакційної політики стратегічне невтручання стає інструментом керованого хаосу. США цілком можуть дозволити Європі зануритися в турбулентність, якщо це допоможе вирішити внутрішні американські завдання:
- релокація капіталу та критичних технологій (як ASML) до США;
- зосередження всіх ресурсів на протистоянні з Китаєм;
- використання Росії як тимчасового інструменту для стримування Пекіна (де Росія для США є важливою, а Україна — ні).
Це не означає прямого союзу Вашингтона з Москвою. Це означає пріоритет власних інтересів ціною хаосу в Європі. Коли Трамп говорить про зупинку війни, він має на увазі звільнити собі руки. Для Східної Європи це звучить як вирок: безпекова парасолька США стає платною, вибірковою і, зрештою, негарантованою. У світі, де Америка займається будівництвом власного майбутнього, європейські союзники ризикують перетворитися з партнерів на «пальне для керованої турбулентності».
Якщо колективний Захід більше не є монолітом, то Східна Європа залишається віч-на-віч із воєнною загрозою, якій США більше не приділятимуть уваги, бо це «нерентабельно». Це і є кінець епохи ілюзій.
Чотири обличчя катастрофи: сценарії поглинання
Східна Європа сьогодні — це головний тестовий полігон системи. Тиск на регіон не обов’язково має бути тотальним. Достатньо створити один «військовий факт», який неможливо скасувати без ризику ядерної ескалації, і механізм XXI століття — очікування слабкої реакції — зробить усе інше.
Коли колективна відповідь виявляється символічною, стається не військова, а психологічна поразка. Після цього еліти та бізнес починають діяти поодинці, шукаючи сепаратного миру з хижаком. Це і є точка неповернення.
Ось вам чотири конкретні сценарії цього процесу.
Сценарій 1. Заморозка в Україні = пряма експансія в Європу
Це найбільш імовірний сценарій за умови корейського варіанта або перемир’я. Росія вивільняє сотні тисяч обстріляних солдатів, а її ВПК і надалі працює на повну потужність, не відчуваючи тиску фронту.
Хід подій. Гібридна операція в Нарві чи Білостоку, створення локальних «народних республік» (за прикладом «ДНР/ЛНР»). Паралельно — диверсії проти технологічних вузлів (як-от ASML) та енергетичного сектору (пам’ятаєте блекаут в Іспанії та Португалії), низка терактів і спровокованих громадянських заворушень, щоб паралізувати волю ЄС.
Наслідок. НАТО відповідає символічно, боїться ескалації. Східна Європа де-факто переходить під контроль Москви: не прямо, а через прихід до влади на місцях проросійських політичних сил. Альянс зберігається на папері, але перестає бути фактором стримування.
Сценарій 2. Політична капітуляція без великої війни
Цей сценарій розгортається не в окопах, а в кабінетах Берліна та Парижа.
Хід подій. На виборах у ключових країнах ЄС перемагають партії компромісу. Вони блокують рішення НАТО, припиняють допомогу Україні та оголошують війну «не нашим конфліктом».
Наслідок. Окремі держави починають двосторонні переговори з Москвою. Виникає м’яка версія Варшавського договору — система лояльних режимів з обмеженим суверенітетом під ковпаком російського тиску.
Сценарій 3. Падіння України = відкладена експансія
Якщо ресурси України будуть вичерпані, а фронт обвалиться, Росія отримує не просто територію, а гігантський військовий ресурс.
Хід подій. Українська інфраструктура стає військовою базою РФ. Армія агресора посилюється трофейною технікою та мобілізаційним ресурсом з окупованих територій.
Наслідок. Європа стикається вже не з виснаженою Росією, а з переможцем, який відчув смак крові. Формування нового проросійського блоку стає лише питанням часу.
Сценарій 4. Колапс Росії: хаос замість безпеки
Заради об’єктивності розглянемо сценарій, у якому Росія не перемагає, а входить у фазу неконтрольованого розпаду, яким ніхто — ні Захід, ні Китай — не здатен керувати.
Хід подій. Розпад силових структур, мільйони біженців, кримінальний терор і ядерні ризики.
Наслідок. Європа отримує іншу форму катастрофи, до якої вона не готова: російська армія, російський кримінал, національні збройні формування (наприклад, із Північного Кавказу), перетворені на зграї бандитів і мародерів, шукатимуть беззахисні території зі здобиччю, і це точно буде не колишня Росія. Тобто російське вторгнення однаково відбудеться, просто в дещо іншому вигляді. І країнам Західної Європи доведеться закривати кордони зі Східною Європою, щоб захиститися від цього нашестя. Формується нова регіональна архітектура, але вже поза межами старих інститутів, які виявилися не готовими до такого масштабу викликів.
Наразі цей сценарій виглядає найменш імовірним. Передусім через те, що ніхто з головних акторів — ні Америка, ні Китай, ні Європа (кожен зі своїх власних причин) — не бажає поразки та дезінтеграції Росії. Але в будь-якому разі кожен із цих сценаріїв веде до одного: Стара Європа перестає бути єдиною системою. Питання сьогодні не в тому, чи буде війна. Питання в тому, яку з цих моделей вторгнення буде реалізовано першою.
Точка неповернення
Ми маємо нарешті усвідомити: точка неповернення настає не тоді, коли на горизонті з’являються ворожі танки. Вона настає значно раніше. Точка неповернення — це момент, коли:
- збройний інцидент, вчинений агресором, визнається надто небезпечним, щоб його виправляти;
- колективна відповідь великих гравців виявляється половинчастою, кулуарною і боягузливою;
- держави, національні еліти та великий бізнес остаточно переконуються, що парасолька союзу дірява, і переходять до стратегій індивідуального виживання.
З цього моменту Європа перестає бути системою. Вона перетворюється на набір атомів, кожен з яких намагається домовитися з хижаком окремо, сподіваючись, що його з’їдять останнім. Саме в цьому вакуумі волі й народжується новий Варшавський договір. Йому не потрібна ідеологія марксизму чи формальні підписи в Кремлі. Йому достатньо фактичного домінування сили та повної паралізації спротиву.
Головний висновок
Ми живемо в епоху «Американського Технату», де Вашингтон більше не збирається бути безплатним охоронцем європейського добробуту. Америка Трампа та Тіля грає в іншу гру — гру за виживання в технологічному майбутньому, де Європа з її всевладною бюрократією, технологічним відставанням, лівою повісткою та страхами є лише баластом або джерелом ресурсів.
Якщо Україна впаде або буде «заморожена» на умовах агресора, Росія отримає небачений із часів Сталіна геополітичний карт-бланш. Східна Європа опиниться в сірій зоні, де старі гарантії НАТО вже не діють, а нові ще не створені. Це і є привид нового Варшавського договору. Він уже тут, у коридорах Брюсселя, у передвиборчих штабах Німеччини та в контурах нової американської стратегії нацбезпеки.
Якщо Європа не знайде в собі сили прокинутись і пригадати, якою вона була ще сто років тому, то вже завтра вона опиниться у світі, де колективна безпека залишиться лише терміном у підручниках історії, яку писатимуть уже не в Києві і не в Парижі.