Говорити про моральність у політиці — те саме, що пропагувати цнотливість у публічному домі. Ми маємо нарешті визнати, що значна частина наших уявлень про світовий порядок була побудована на міфах, ідеалістичних, але нічим не підкріплених уявленнях про добро та зло, фейкових авторитетах, які, наче скляна іграшка на ялинці, гарно виглядали ззовні, але мали порожнє нутро. Файли Епштейна підвели таку саму жирну риску під моральним авторитетом сучасної «еліти» тим прикладом, яким її представники були для багатьох (хоч і далеко не для всіх), як війна Росії проти України — під глобальною системою безпеки, що існувала у світі після Другої світової війни. У цьому контексті публікація в соціальній мережі Трампа відео з Бараком і Мішель Обамами у вигляді мавп уже не викликає особливого подиву, тільки огиду, як і його фото з Путіним на стіні Білого дому. Це нова реальність, у якій нам жити.
Водночас весь цей епштейнівський бруд, який тепер заповнює інформаційний простір, за наслідками тьмяніє порівняно з брехнею Джорджа Буша про наявність в Іраку бактеріологічної зброї чи розшифровкою телефонних розмов Білла Клінтона, в яких Борис Єльцин просить «віддати» йому Європу й обійняти Путіна як майбутнього президента Росії за шість місяців до виборів. І жоден із цих персонажів не поніс відповідальності за свої дії, хіба що Клінтон десь в інтерв’ю визнав застосування неймовірного тиску на Україну на початку 90-х, коли фіговий листок Будапештського меморандуму прикрив неспроможність американського керівництва розгледіти дике нутро Росії за фасадом кремлівського «демократа»-алкоголіка. Кірієнко, Путін, Лавров, Шойґу — всі ці злочинці родом із часів Єльцина. Так само, як ми наче забули про тотальне пограбування України під назвою «ваучерна приватизація» Кравчука; Табачника й Медведчука, цілу низку олігархів, яких привів на український Олімп Кучма; про Фірташа і Януковича, яких привів Ющенко.
Відсутність чесного аналізу помилок, позитивної стратегії розвитку, цілей, які обʼєднують, а не розділяють, пріоритет вигоди над суспільним благом, жахлива й нічим не прикрита монетизація політичного капіталу завдали нищівного удару по інтелектуальному іміджу сучасних лідерів. Більше нема кого ставити за приклад і на кого рівнятися.
Відсутність моральних авторитетів — лиш одна проблема, що спричиняє тотальний хаос. Іншою є презирство до досвіду, інтелекту, чесної фахової думки, на яку за нормальних умов мали б спиратися ті, хто ухвалює рішення. Якщо перевагу надають вірним, а не розумним, нічого іншого, крім пінгвинів у Арктиці, очікувати не доводиться. Проблема помилкового аналізу й висновків, які роблять на його основі, відкриває шлях до поразки. Це стосується насамперед міжнародного рівня, бо, як казав Джон Кеннеді, «внутрішня політика може лише завдати нам поразки; зовнішня політика може нас знищити». Давид може перемогти Голіафа, лише якщо добре володіє пращею й точно знає, де у ворога слабке місце.
Справжня фаховість і експертність виникають за наявності двох необхідних умов — свободи мислення та проведення досліджень і попиту на їх результати, навіть якщо вони суперечитимуть «лінії партії». Напівістина істиною не є. Сьогодні провідні мозкові центри США (і не тільки США) фактично паралізовані відсутністю обох цих складників, у інших країнах виявилося достатньо заблокувати один із них — або припинити мислення, або зробити його нікому не потрібним. Звідси тотальне нерозуміння сутності російського режиму, глибинних причин і наслідків подій, що відбуваються в Китаї, міфологізація ЄС і НАТО, неспроможність передбачати наступні кроки, формувати добре вивірені стратегії й діяти відповідно.
Попри очевидні приклади щодо зворотного, які супроводжують царювання Путіна, однаково превалює думка, що Росія боїться лише США. Насправді Путін просто зухвало маніпулює Трампом і робить це в найкращих традиціях КДБ—ФСБ. Вуха російських спецслужб стирчать не тільки з файлів Епштейна, а й із фондів, які підтримували окремих американських політиків, дослідницькі центри та університети, з громадських організацій і «культурних» ініціатив. Політична корупція — це те, що росіянам дуже добре зрозуміло і що вони відпрацьовували десятиліттями на інших, менш важливих країнах, зокрема Європи. В Москві ставляться так зневажливо до Європи, тому що дуже добре знають про існування аналогічних «файлів Епштейна», просто ще не оприлюднених і, можливо, з фактами пандемічної корупції замість педофілії. Шредер, Ле Пен із Орбаном вам у поміч.
Частина впливових аналітиків на Заході вперто називає нинішнє протистояння США й Китаю новою «холодною війною». Немає нічого більш далекого від дійсності. За часів СРСР основні суперечності між світовими потугами були ідеологічні. Кожен прагнув поширювати свої ідеї: одні — у царині комунізму, інші — демократії та вільного ринку. Нинішні гегемони дбають насамперед про вигоду, ідей там немає. Жоден з них, попри гучні назви та заяви, не запропонував людству хоч якоїсь нової моделі світового порядку. Ми повернулися в часи протистояння амбіцій окремих осіб, їхніх его, які не мають нічого спільного з глобальними цілями, що могли б об’єднувати, а не загострювати суперечності. Демократія, і це варто чесно визнати, наразі програє автократичній муті, оскільки виявилася неспроможною виправляти помилки. Архаїчна й складна система виборів у США, яка ледь не щоразу призводить до суперечливих результатів, так і залишається недоторканною, як і фейкові механізми виборів в умовах монопартійності у країнах фактичної диктатури. У такому разі який позитивний досвід демократії може з’явитися для менш досвідчених суспільств, котрі ще тільки шукають свою модель самоорганізації?
Єдиною країною, яку боїться Путін, є Китай. Саме тому Москва пішла на безпрецедентні поступки Пекіну й продовжує лестощами та енергоносіями підтримувати амбіції Сі Цзіньпіна. Китай — єдиний, хто може з’їсти путінський режим на сніданок і не помітити. Китай також переріс власні побоювання стосовно США. Спочатку в КНР блискуче використали на свою користь американські фобії часів Кіссінджера та здійснили небачений економічний ривок. Потім крок за кроком Пекін розпочав експансію — не ідеологічну, а територіальну, проте безкровну, невійськовими засобами. Спочатку під контроль КНР повернулися Макао та Гонконг, відбулося фактичне захоплення островів і атолів у стратегічному Південно-Китайському морі, наразі чиниться безпрецедентний тиск на Тайвань, висуваються претензії на японські острови Сенкаку й навіть на Окінаву. Пекін знову хоче домовитися зі США, й до цього все йде. Це може статися вже цього року, з огляду на нове бачення США щодо фактичного формування глобальних «зон впливу». Водночас Пекін традиційно грає в довгу й одразу на кількох дошках, має власні стратегічні й тактичні цілі. Значною мірою вони визначаються внутрішньою ситуацією, яка наразі знову стає для Сі Цзіньпіна загрозливою.
Нещодавнє звільнення двох вископоставлених генералів, членів Центральної військової ради, яке на перший погляд цілком вписується в політику китайського лідера з проведення нескінченних «чисток» на підставі боротьби з корупцією, має приховане підґрунтя. 75-річний Чжан Юся був не просто заступником голови Центральної військової ради й фактично найвищим військовим КНР, а ще й довіреною особою Сі, їхні батьки дружили, а це в КНР украй важливий чинник. Його звільнення, як і генерала Лю Чженлі, відбулося з порушенням партійних процедур, без згоди колективних органів КПК. Джерела в КНР повідомляють, що Постійний комітет Всекитайських зборів народних представників не підтримав рішення Сі Цзіньпіна, що стало безпрецедентним кроком у новітній історії Китаю. Відомо також про серйозне занепокоєння в армії, яка залишилася фактично без керівництва, а також у Політбюро, членом якого був Чжан Юся. Його звинуватили в передачі ядерних секретів КНР американцям, створенні альтернативних партійних структур і зловживанні владою. Звинувачення є настільки абсурдними, що навіть у Політбюро, члени якого багато чого бачили, виникло серйозне занепокоєння діями Сі Цзіньпіна. Подейкують, що саме цим конфліктом пояснюється зовнішня дипломатична активність очільника КНР, який несподівано провів дві телефонні розмови поспіль — із Путіним і Трампом, і навіть запросив Путіна до Пекіна вже навесні, хоча вони не так давно бачились. Але наразі зрозуміло, що Сі — у вразливому становищі, й це міг би бути слушний момент для серйозної розмови Європи з КНР щодо припинення війни.
Вікно можливостей досі відчинене. Європейці — це ті, хто має реальний вплив на Китай, але коли вони діють разом, а не кожен самотужки. Адже Європа для КНР — величезний ринок, альтернатива США, перспективи економічного розвитку та стратегічної політичної ваги. Мегапроєкт «Один пояс — один шлях» був спрямований саме на Європу. Але європейці мають говорити з КНР гуртом і правильним тоном. Це має робити пул країн, які мають високий рівень локалізації — як безпеки, так і економіки, здатні сформулювати вигідні умови взаємодії, насамперед в економічній сфері. Вони мають запропонувати КНР створення нової архітектури безпеки й торгівлі в Євразії за однієї умови — приборкання біснуватого кремлівського фюрера. За опосередкованими даними, такі плани можуть стати реальністю вже найближчим часом, і важливо, щоб ми нарешті були активною, а не реактивною частиною цього процесу. Водночас діалог зі США, який, беззаперечно, повинен тривати, має ґрунтуватися на розумінні (яке не обов’язково демонструвати публічно) того, що наші нинішні співрозмовники, якщо висловлюватися дипломатично, мають дещо відмінні від наших моральні орієнтири. Саме ці орієнтири, вистраждані під час війни, і є, можливо, нашою найсильнішою зброєю.