Сьогодні рано-вранці у багатьох столицях зітхнули з полегшенням. Одним збройним конфліктом у світі поменшало: набрала чинності ізраїльсько-ліванська угода про перемир’я, про досягнення якої було оголошено напередодні ввечері. Треба, звісно, уточнити, що реально йдеться про домовленість, якої було досягнуто за участі США та Франції між Ізраїлем і терористичною шиїтською організацією «Хезболла».
Нагадаю, що бойовики цього проіранського угруповання понад рік безперервно обстрілювали північ єврейської держави, стверджуючи, що в такий спосіб підтримують боротьбу ХАМАС у Секторі Гази. Наприкінці вересня Ізраїль, який раніше обмежувався точковими відповідями, розпочав масштабну військову операцію «Стріли півночі». Її заявленою метою було примусити «Хезболлу» припинити напади, що дало б змогу повернутися до своїх домівок десяткам тисяч ізраїльтян, евакуйованих із населених пунктів півночі країни. У ніч проти 1 жовтня ізраїльська армія увійшла до прикордонних районів південного Лівану для ліквідації терористичної інфраструктури.
За два місяці бойових дій, за даними Міністерства охорони здоров’я Лівану, загинуло понад три з половиною тисячі жителів країни. У перші дні активних бойових дій у результаті авіаударів було ліквідовано практично все керівництво «Хезболли». Міжнародні організації звертали увагу на значні жертви серед ліванського цивільного населення. Армія оборони Ізраїлю також зазнала втрат, хоч і непорівнянних із втратами бойовиків-шиїтів. Загалом ефективність операції перевершила обережні прогнози скептиків.
В останні години перед оголошеним початком припинення вогню обидві сторони завдали особливо інтенсивних ударів по території противника. Вочевидь, обстріл мав радше пропагандистське, ніж військове значення. Й Ізраїлю, й «Хезболлі» важливо було оголосити про свою перемогу. Шиїтські терористи заявили, що успішно атакували за допомогою безпілотників військовий об’єкт у Тель-Авіві. Наскільки можна судити, це повідомлення було хибним. Безперечно, погодившись на перемир’я, «Хезболла» під тиском ізраїльської армії відступила від своєї колишньої позиції, за якою припинення обстрілів ув’язувалось із завершенням бойових дій у Секторі Гази.
Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу, зі свого боку, розпочав вечірнє звернення до нації з упевненої заяви: «Громадяни Ізраїлю! Я обіцяв вам перемогу — і ми перемогли». Далі у виступі він стверджував: «Хезболла» вирішила атакувати нас 8 жовтня (2023 року, наступного дня після терористичної атаки ХАМАС. — В.Л.), і тепер, рік по тому, це вже не та «Хезболла», що раніше, ми відкинули їх на десятиліття назад, знищили Насраллу, лідерів організації, знищили більшість їх озброєнь, тисячі бойовиків і ключову інфраструктуру, включно з підземними об’єктами поблизу нашого кордону».
Теза про те, що мети було досягнуто, ворог здригнувся й попросив миру, є важливою для запобігання розчаруванню в суспільстві та серед союзників. Правда ж полягає в тому, що в мирі цього разу були зацікавлені обидві сторони. Із суто військового погляду Ізраїль, безперечно, почувався значно впевненіше й не поспішаючи міг би й далі нищити склади та іншу інфраструктуру «Хезболли». Однак у політичному сенсі час працював проти нього. Тель-Авіву важливо було зберегти підтримку небагатьох союзників, що залишилися, та знизити тиск міжнародної спільноти. Ізраїльський уряд також хотів створити умови, які б дали змогу зосередитися на невиконаних іще завданнях зі звільнення заручників та завершення бойових дій у Секторі Гази, які явно надто затягнулися.
У досягненні угоди були також украй зацікавлені гравці, безпосередньо не залучені до конфлікту. Сполучені Штати, безперечно, прагнули розрядки в регіоні. В книзі «Війна» американського журналіста-розслідувача Боба Вудворда стверджується, що найбільшим кошмаром для Вашингтона після різанини 7 жовтня було очікування початку бойових дій між Ізраїлем та «Хезболлою». Білий дім доклав величезних зусиль для того, щоб уникнути масштабного конфлікту, в який, як там вважали, неминуче будуть втягнуті й Іран, і США. Кілька разів упродовж останнього року цей сценарій здавався більш ніж вірогідним, проте щоразу сторони зупинялися за пів кроку до сповзання в неконтрольовану ескалацію. Тепер адміністрація Джо Байдена, що йде, отримала від непростого союзника прощальний подарунок. Парадоксальним чином це стало можливим саме завдяки тому, що Тель-Авів наполегливо відмовлявся слухати застереження Вашингтона й виявив здатність говорити з ворогами мовою сили.
У мирі на цьому етапі зацікавлений і патрон «Хезболли» — Іран. Після загибелі лідера угруповання Хасана Насралли Тегеран практично безпосередньо перебрав на себе кермо влади організації. Схоже, режим аятол усвідомив, що не в змозі зараз нічого протиставити боєздатності Ізраїлю, й волів відступити.
У сукупності це поєднання інтересів і уможливило нехарактерну протягом останнього року для Близького Сходу ситуацію, коли спостерігачам доводилося гадати не про те, наскільки масштабним буде неминучий наступний виток ескалації, а про те, чи отримає продовження тенденція до досягнення угоди між ворогами, залученими до поточного конфлікту.
Головним питанням, звісно, залишається те, наскільки стійким буде перемир’я. Угода передбачає, що протягом двох місяців ізраїльські сили будуть виведені з території північного сусіда, а їхнє місце займе ліванська армія. «Хезболла» не зможе повернутися до прикордонних районів. Окрім того, в разі прямої загрози Ізраїль зберігає право атакувати цілі на ліванській території.
Численні критики угоди всередині Ізраїлю, які вважають, що армії не дали добити «Хезболлу», нагадують, що схожими були умови миру за результатами Другої ліванської війни 2006 року. Тоді ні ліванська армія, ні міжнародні сили ЮНІФІЛ не змогли перешкодити терористам закріпитися на кордоні з Ізраїлем. Біньямін Нетаньягу в учорашньому зверненні доклав чимало зусиль, аби розвіяти сумніви скептиків. Головними його аргументами були масштабність збитків, завданих терористичній інфраструктурі, та свобода дій, яку зберегла Армія оборони Ізраїлю. Очевидно, що своїми запевненнями про перемогу ізраїльський прем’єр-міністр трохи незграбно намагався заретушувати відсутність значних досягнень у Газі. Звільнення заручників залишається найбільшим головним болем уряду. Щоправда, тепер, коли терористи в Секторі Гази залишилися віч-на-віч із ізраїльською армією, без підтримки найбоєздатнішого союзника з лав проіранської «осі опору», є надія, що керівництво ХАМАС стане зговірливішим, а досягнення угоди й з ним — реальнішим.
Якщо постаратися оцінити досягнення угоди про припинення вогню в Лівані у стратегічній перспективі, то можна констатувати тенденцію до зміни співвідношення сил на Близькому Сході. Зазнавши великих втрат на кількох фронтах, Іран вимушено знижує наступальну динаміку. Протягом останніх десятиліть Ісламська республіка лише нарощувала деструктивну присутність у різних країнах регіону, витісняючи Сполучені Штати та затягуючи навколо Ізраїлю «вогняний пояс», як іноді називали коаліцію проксі-сил у Тегерані.
Проте, переоцінивши свої сили, іранський спрут, як висловлюється прем’єр-міністр Ізраїлю, тепер зіщулюється та втягує щупальця. Очевидно, що формальна угода між Ізраїлем і Ліваном стала можливою в контексті значно ширшого порозуміння між Сполученими Штатами та Іраном. З урахуванням близької зміни адміністрації Білого дому та очевидних пріоритетів Дональда Трампа не такою вже й фантастикою виглядає можливість подальшої нормалізації відносин Ізраїлю з арабськими країнами, насамперед із Саудівською Аравією.
У цій перспективі, з оптимістичного погляду, нестійкий мир, що розпочався сьогодні без залізобетонних гарантій і умовами якого повністю не задоволена жодна зі сторін, виглядає не кінцевою метою, а першим кроком до деескалації ситуації в регіоні загалом. Увесь світ включно з Україною, безперечно, зацікавлений саме в такому розвитку подальших подій.