Сумна новина – помер колишній президент Уругваю Хосе Мухіка, відомий як «найбідніший президент світу». Він став відомим своєю невибагливістю у житті і прогресивними реформами, які зробили Мухіку відомим далеко за межами країни. Йому було 89 років.
Про смерть колишнього президента Уругваю повідомляє Reutars.
Прямолінійний Мухіка, якого багато уругвайців знали під прізвиськом «Пепе», очолював лівий уряд невеликої аграрної країни з 2010 по 2015 рік. Він переконав виборців, що його радикальне минуле залишилося позаду.
«З глибоким сумом повідомляємо про смерть нашого товариша Пепе Мухіки», — написав президент Яманду Орсі у соцмережі X. — «Дякуємо за все, що ти нам дав, і за твою глибоку любов до народу».
Лідери регіону, зокрема ліві президенти Бразилії, Чилі та Мексики, висловили співчуття у зв’язку з його смертю та відзначили його приклад.
«Він захищав демократію, як ніхто інший, і ніколи не припиняв виступати за соціальну справедливість і подолання нерівності», — сказав президент Бразилії Луїс Інасіо Лула да Сілва. За його словами, «велич Мухіки виходила за межі Уругваю та його президентського терміну».
На посаді президента Мухіка зайняв ліберальну позицію щодо громадянських свобод. Він підписав закони, які дозволяли одностатеві шлюби та аборти на ранньому терміні, а також підтримав легалізацію продажу марихуани. У католицькій Латинській Америці це було великим зрушенням, а легалізація марихуани тоді була майже безпрецедентною у світі.
У кінці 1960-х років приєднався до марксистського партизанського руху Тупамарос, який прагнув підірвати консервативну владу шляхом пограбувань, викрадень політиків і вибухів. Згодом Мухіка запевняв, що не вбивав, але брав участь у збройних сутичках із поліцією та військовими й був поранений шість разів.
До моменту перевороту 1973 року безпека держави взяла гору над Тупамарос, і розпочалася 12-річна диктатура, під час якої близько 200 людей були викрадені й убиті. Тисячі пройшли через в’язниці й тортури.
Мухіка провів майже 15 років за ґратами, багато з них — в одиночній камері, лежачи на дні старого корита для коней у товаристві мурах. Двічі втікав, одного разу прокопавши тунель до сусіднього будинку. Пізніше казав, що його головна слабкість у старості — це говорити самому з собою, згадуючи роки ізоляції. Після повернення демократії у 1985 році Мухіку звільнили. Він повернувся до політики й поступово став помітною фігурою лівого табору.
Він був міністром сільського господарства в уряді президента Табаре Васкеса. Попри належність до лівих, Мухіка вів діалог із центристами й правими, запрошуючи їх на традиційні барбекю.
Мухіка став президентом у 74 роки. Його обрали з результатом у 52%, попри занепокоєння щодо його віку та минулого як одного з лідерів партизанського руху Тупамарос у 1960–70-х роках.
Під час свого президентства Мухіка відмовився від переїзду в офіційну резиденцію, залишившись у скромному будинку з квітковим господарством у передмісті Монтевідео. Він не носив костюмів і краваток, часто їздив на «Жуку» і харчувався у звичайних міських кафе.
Критики закидали йому порушення протоколу, а його прямолінійні й подекуди грубі висловлювання іноді змушували його виправдовуватись під тиском як опозиції, так і союзників. Але саме його простота та прогресивні погляди викликали симпатію у багатьох уругвайців.
«Проблема в тому, що світом керують старі люди, які забули, якими вони були молодими», — сказав він в інтерв’ю 2024 року.
«Я хочу передати молоді: життя прекрасне, але воно виснажує, і ти падаєш», — сказав він після діагнозу раку. — «Головне — щоразу підводитися, а якщо є злість, перетворювати її на надію».
Більшу частину своєї зарплати він жертвував на благодійність, а у власності мав лише маленький будиночок і старий «Фольксваген жук». Він був президентом, який залишив після себе добру пам’ять та світло, а не ненависть та гори трупів – написали про нього у світі.
Нагадаємо, щорічно в містах і селищах Уругваю на стінах і біля вікон з’явилися зображення білих ромашок, кожна з недостаючою пелюсткою – в пам’ять про людей, які зникли безвісти під час військової диктатури 1973-1985 років.
Тисячі людей у маленькій латиноамериканській країні виходять у травні на вулиці в рамках “Маршу мовчання” на згадку про тих, хто насильно зник під тиском держави – як в Уругваї, так і в сусідній Аргентині, під час хвилі військового правління в регіоні.