Ті, хто гадав, що все обмежиться лише радикальною риторикою Дональда Трампа й після гучних слів настане постінавгураційне «затишшя», явно недооцінили амбіції нового/старого господаря Білого дому.
Фактично з перших днів нова команда взялася за активне «велике прибирання» т.зв. американського заднього двору (тобто Латинської Америки). Мексиканські наркокартелі оголошено терористичними організаціями; поновлено програму «Залишайтеся в Мексиці»; запроваджено надзвичайний стан на мексиканському кордоні та вздовж нього додатково розміщено 1500 американських військовослужбовців; видано указ про закриття південного кордону США для нелегальних мігрантів із відповідним дорученням причетним міністерствам і відомствам «ужити всіх необхідних заходів для негайного видворення нелегальних мігрантів, які перетнули південний кордон».
І щоб на ділі довести, що жарти скінчилися, наприкінці минулого тижня американські військові літаки виконали два рейси з мігрантами до Гватемали, а потім такі ж літаки мали вилетіти до Мексики та Колумбії, але отримали відмову від керівництва цих країн.
Із колумбійським президентом лівих поглядів Густаво Петро Трамп вирішив діяти показово радикально. І врешті-решт, після недільної публічної «дискусії» у соцмережах, пізно ввечері Білий дім заявив, що «уряд Колумбії погодився на всі умови президента Трампа… без обмежень і зволікань».
Додамо також, що цього тижня своє перше закордонне турне розпочав новий держсекретар США Марко Рубіо. І ви, напевно, здогадалися, що це — країни саме «заднього двору» — Гватемала, Ель-Сальвадор, Коста-Рика, Домініканська Республіка та Панама, де, вочевидь, новий господар Держдепу розставлятиме акценти щодо іммігрантів, боротьби з наркотрафіком (надзвичайно болючі теми фактично для всіх країн регіону), а також Панамського каналу (з огляду на різкий фідбек на заяви Трампа з боку панамського керівництва).
А якщо ми згадаємо, що вже першого дня 47-й президент США скасував рішення свого попередника Джо Байдена про виключення Куби зі списку країн, які підтримують тероризм, а Рубіо провів демонстративні розмови з лідерами венесуельської опозиції Едмундо Гонсалесом Уррутіа та Марією Коріною Мачадо, то все це не залишає жодних сумнівів: саме Латинська Америка та Карибський басейн будуть зовнішньополітичною авансценою, на якій конструюватиметься обіцяна Трампом під час інавгураційної промови «золота доба».
Реінкарнація «золотої доби»
Своїми першими кроками Дональд Трамп намагається реалізувати нову редакцію концепції «американської винятковості» максимально акцентовано, рішуче та прямолінійно.
Власне, як і має діяти той, кого доля врятувала для реінкарнації «золотої доби» Америки. Схоже, 47-й президент США бачить цей період десь на зламі ХІХ–ХХ століть, коли після зовнішньополітичних «дивідендів» від доктрини Монро, внутрішньополітичного імпульсу після громадянської війни, а також успішної війни з Іспанією (саме тому в інавгураційній промові у Трампа й був акцент на президенті Мак-Кінлі, який приєднав до США Кубу, Філіппіни та Пуерто-Ріко) спостерігався розквіт американської економіки, розширення територій, а головне — повнокровне розкриття в суспільстві ідей американського «божественного призначення» та «міста на пагорбі», яке, наче «маяк надії», світить усьому світу.
За всіма правилами конструювання культурно-історичного міфу, повернення до «золотої доби» має відбутися після рішучого усунення «героєм» перешкод, які цьому заважають, — це те, що Марко Рубіо під час недавніх слухань у Сенаті означив як «знову створити вільний світ із хаосу».
На зовнішньополітичному треку такі «перешкоди», що заважають процвітанню вільного світу, були окреслені дуже чітко та проходили «червоною ниткою» крізь усю виборчу кампанію Трампа. Це іммігранти, які масово «понаїхали» із «заднього двору», та наркокартелі й інші банди, що заполонили той «двір».
Фактично, за винятком побіжної згадки про Близький Схід і «зірково-смугастий» прапор на Марсі, все, про що говорив Трамп під час своєї інавгураційної промови поза внутрішнім контекстом (згадані іммігранти та наркокартелі, кордон із Мексикою, «Американська затока», Панамський канал), стосувалося саме латиноамериканського кейсу.
З легкої руки The New York Post цей новий курс жартома був названий «Доктриною Донро» (до речі, кажуть, самому Трампу цей термін дуже сподобався).
Але концепт був би неповним без зовнішньої загрози, яка безперешкодно хазяйнує на «задньому дворі», провокуючи там хаос із подальшим його поширенням і тиском на «фронтир міста на пагорбі».
Червоний дракон на «задньому дворі»
Марко Рубіо прогнозовано вказав на цю «загрозу, яка визначатиме століття», — Китай, назвавши його «найпотужнішим і найнебезпечнішим противником, із яким нація будь-коли стикалася».
Успіхи Пекіна на латиноамериканському полі справді вражають. Завдяки вмілому оперуванню латиноамериканськими смислами, грі на «антиколоніальних струнах» і лівих сентиментах, а також цільовим фінансовим вливанням Піднебесній вдалося вибудувати в регіоні стійкий імідж альтернативного американцям партнера з подальшою реалізацією амбітних проєктів, зокрема інвестицій у країни «літієвого трикутника» (Аргентину, Болівію та Чилі); побудувати в Перу мегапорт Чанкай; розвинути «нову інфраструктуру», включно з відновлюваними джерелами енергії, технологіями 5G від телекомунікаційних компаній, таких як Huawei, тощо.
Проте лише економікою китайські інтереси на «задньому дворі» США аж ніяк не обмежуються. У «Білій книзі», яка визначає стратегію Пекіна щодо Латинської Америки (документ, до речі, було оновлено фактично відразу після першої перемоги Трампа на президентських перегонах у листопаді 2016 року) підкреслюється важливість контактів у сфері безпеки та оборони. Звісно, це неабияк тривожить Вашингтон. Зокрема через інформацію про розвідувальну співпрацю з Кубою чи накачування зброєю Венесуели (Каракас є головним покупцем китайської військової техніки в регіоні після того, як США 2006-го заборонили всі комерційні продажі зброї Венесуелі).
Сказати, що попередня адміністрація нічого не робила, аби стримати цю латиноамериканську експансію Піднебесної, не можна. Ще під час перебування на посаді віцепрезидента Джо Байден стверджував, що США мають відновити лідерство в Західній півкулі, щоб протистояти експансії «стратегічного конкурента». Ставши президентом, він 2021 року разом із колегами з G7 започаткував ініціативу Build Back Better World (перейменовану потім на Партнерство для глобальної інфраструктури та інвестицій), спрямовану на протидію китайському «Один пояс, один шлях».
Проте недостатнє фінансування, російсько-українська війна, а згодом загострення ізраїльсько-палестинського конфлікту відсунули латиноамериканський трек американської зовнішньої політики на задній план, що, на думку багатьох експертів, було далеко не останньою причиною як президентського, так і парламентського програшу демократів.
Робота над помилками
У Дональда Трампа, схоже, кардинально інший підхід. Напевно, ще ніколи в історії США не було такої «латиноамериканської» зовнішньополітичної команди:
- держсекретар Марко Рубіо, етнічний кубинець і чи не найбільш ангажований у латиноамериканську тематику американський політик;
- номінований на посаду заступника держсекретаря Крістофер Ландау, посол США в Мексиці у 2019–2021 роках, який на цій посаді зробив питання імміграції своїм головним пріоритетом;
- радник із нацбезпеки Майк Волц, прихильник жорсткого підходу до китайської експансії в латиноамериканський регіон, а також найрішучіших дій проти мексиканських наркокартелів;
- спецпредставник у Латинській Америці Маурісіо Клавер-Кароне, також прихильник жорсткої антикитайської лінії в регіоні, зокрема запровадження 60% мита на китайські товари або товари з країн, які проходитимуть через згаданий порт Чанкай;
- і навіть радник із особливих доручень Річард Гренелл має власну історію взаємодії з регіоном, зокрема у Венесуелі.
А тому, вочевидь, першочерговим завданням цієї команди буде спроба швидкого наведення ладу на «задньому дворі» Сполучених Штатів.
Сказати, що геополітичний суперник не готовий до спротиву на латиноамериканському полі, не можна. У цьому контексті показово, що синхронно із заявами Трампа щодо Панамського каналу президент Нікарагуа Даніель Ортега заявив про відновлення будівництва альтернативного Панамському Нікарагуанського каналу — китайського «довгобуду», який перебував у замороженому стані через брак інвестицій.
Немає сумнівів у тому, що на «латиноамериканській вулиці» максимально підігріватиметься невдоволення через погрози Трампа масовими депортаціями зі США. Насамперед це стосується країн Центральної Америки, де вплив КНР останніми роками особливо зріс. Так, президент Гондурасу Сіомара Кастро вже пригрозила Вашингтону, що один із найважливіших плацдармів ЗС США в регіоні — авіабаза Сото-Кано, на якій розміщено до півтори тисячі військовослужбовців США, а також єдина злітно-посадкова смуга в Центральній Америці (якщо не рахувати американської бази в Гуантанамо), здатна приймати великі військово-транспортні літаки, може «втратити причину для існування в Гондурасі», якщо Трамп таки розпочне масову депортацію мільйонів нелегальних іммігрантів.
Також непросто буде реалізувати давню мрію Рубіо розібратися з трьома авторитарними режимами регіону — кубинським, венесуельським і нікарагуанським, оскільки це, вочевидь, якраз призведе до масового напливу мігрантів із цих країн до США, проти чого так активно збирається боротися Трамп.
І це лише кілька аспектів того заплутаного клубка проблем, який дістався у спадок новій американській адміністрації на її «задньому дворі».
Колись автор теорії виклику та відповіді, британський історик і філософ Арнольд Тойнбі сказав: «Апатію можна подолати лише ентузіазмом, а ентузіазм здатні породити дві речі — захопливий ідеал та чіткий і розумний план утілення цього ідеалу в життя».
Дональд Трамп яскраво окреслив ідеал повернення до «золотої доби» США та захопив цією ідеєю більшість американських виборців. А от чи виявиться план утілення цього ідеалу чітким і розумним, залежатиме насамперед від «виконавчої майстерності» зовнішньополітичної команди нового господаря Білого дому.