Упродовж двох десятиліть Венесуела вибудовувала мережу антиамериканських союзників по всьому світу — від Росії та Китаю до Куби й Ірану — у надії створити новий світовий порядок, здатний протистояти Вашингтону.
Але задум не спрацював, пише Кейджал В’яс — репортер газети The Wall Street Journal.
Росія, Китай, Куба, Іран та інші антиамериканські сили пропонують венесуельському лідеру Ніколасу Мадуро не більше ніж словесну підтримку в той час, як він стикається з нарощуванням американських військ, що, за словами Дональда Трампа, спрямоване на його усунення. Так само, як Іран, коли опинився під ударами Ізраїлю та США, Венесуела бачить, що її авторитарні союзники залишаються осторонь конфлікту.
«Так звана вісь авторитаризму здається значно сильнішою у мирний час», — вважаэ Раян Берг, директор Програми Америк у Центрі стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні. — «Але в моменти потреби вона виявляється практично порожньою».
Останніми днями, попри розгортання флотилії американських військово-морських сил біля берегів Венесуели, союзники Каракаса обмежилися лише вітаннями Мадуро з днем народження — 23 листопада йому виповнилося 63 роки.
«У важкі часи, на складних шляхах, на непростих роздоріжжях сяє духовне світло воїна, який знає, як боротися і перемагати», — написав у листі Даніель Ортега з Нікарагуа.
Трамп поки не заявив, чи розширюватиме він військову операцію США до ударів по території Венесуели після трьох місяців атак на човни у Карибському та Тихому океанах, унаслідок яких загинуло понад 80 людей.
США стверджують, що ці судна — деякі з яких, за даними військових, походили з Венесуели — перевозили наркотики для картелів і банд, які Вашингтон визнав терористичними організаціями. Критики кажуть, що ці удари є позасудовими стратами та нервують американських союзників, які дедалі більше остерігаються ділитися розвідданими.
Аналітики, що стежать за Венесуелою, кажуть: її партнери фактично безсилі перед США. Тісні союзники — Куба, Іран і Нікарагуа — економічно виснажені й не мають ресурсів для втручання.
Найвпливовіші партнери Мадуро, Китай і Росія, раніше надавали військове обладнання, технічне обслуговування й підготовку, а також економичну допомогу. Тепер, коли Мадуро готується до оборони, росіяни допомагають із технічним обслуговуванням літаків та системами протиповітряної оборони, повідомляють обізнані джерела.
Минулого тижня два нафтові танкери, які Європейський Союз ідентифікував як такі, що перевозили підсанкційну російську нафту, прибули до Венесуели з легкою нафтою та нафтопереробною сировиною. Венесуелі це критично потрібно, щоб виробляти пальне й качати власну важку нафту для експорту до Китаю.
Цього далеко недостатньо, наголошують експерти.
«Це дрібні знаки підтримки, але вони не матимуть значення, якщо США застосують силу проти Венесуели», — говорить Владімір Рувінський, професор міжнародних відносин Університету Ісесі в Колумбії, який вивчає діяльність Москви у Латинській Америці.
І Росія, і Китай мають проблеми, що стримують їхню активність щодо Венесуели. Для Москви це фінансове виснаження через війну проти України, а для Пекіна — слабка економіка, що обмежує щедрість. Американські фінансові санкції проти Каракаса ще більше ускладнюють справи.
Обидві держави нині прагнуть домовитися з Трампом щодо масштабних дипломатичних і торговельних угод, а отже не мають стимулу витрачати політичний капітал на Венесуелу.
«Росія не допоможе Мадуро більше, ніж уже допомогла», — додав Рувінський.
Раніше Росія та Китай надавали Ірану аналогічну дипломатичну підтримку під час його 12-денної війни з Ізраїлем цього року, але й тоді вони залишилися осторонь у військовому плані, навіть після того як США у червні бомбили ядерні об’єкти Ірану.
За попередника Мадуро, лівого популіста Уго Чавеса, Венесуела використовувала свої величезні нафтові та мінеральні ресурси, щоб вибудувати комерційні й політичні зв’язки з противниками США. Китайські банки надали Венесуелі мільярди доларів кредитів під поставки нафти для фінансування житлових проектів, телекомунікацій та іншої інфраструктури.
Куба отримувала нафту за зниженими цінами в обмін на лікарів і військових радників, які, за словами колишніх військових, допомагали придушувати інакодумство у венесуельській армії. Іран створював невеликі автомобільні виробництва. Деякою мірою долучалася й Білорусь, зокрема створивши цегельний завод.
Після приходу Мадуро до влади у 2013 році падіння видобутку нафти та громадські заворушення спричинили економічний колапс — і в багатьох дружніх столицях виникли питання, чи не марнуються кредити на Каракас.
Але ці союзи все одно мають для режиму Мадуро певну вагу. Після того як США у 2019 році запровадили санкції проти нафтової галузі Венесуели, Іран почав надсилати невеликі партії пального, щоб полегшити хронічний дефіцит. Росія перебрала на себе операції з торгівлі нафтою, щоб продавати венесуельську нафту на чорному ринку.
А потім ці союзники визнали уряд Мадуро навіть після того, як США заявили, що він нелегітимний після президентських виборів у липні 2024 року, які опозиція назвала сфальсифікованими.
Китай, найбільший кредитор Венесуели та головний покупець її нафти, називає латиноамериканську країну «партнером на всі часи» — за даними Стокгольмського інституту дослідження миру, з 2000 року Китай поставив Венесуелі зброї на понад 30 мільярдів доларів.
Однак економічний «медовий місяць» Мадуро з Китаєм швидко завершився після 2013 року: кредити й гранти незабаром зійшли нанівець. Пекін відмовився від кількох інфраструктурних проектів і тепер фактично покладається лише на поставки венесуельської нафти для погашення боргів.
«Усі говорять про боргові пастки, — говорить Маргарет Маєрс, експертка з азійсько-латиноамериканських відносин у вашингтонському аналітичному центрі Inter-American Dialogue. — Але це вже пастка кредитора».
Еванан Ромеро, колишній заступник міністра енергетики Венесуели, який нині консультує опозицію щодо плану відновлення нафтової галузі, заявив, що Китай може програти, якщо Мадуро впаде, оскільки наступний уряд може віддати пріоритет відносинам зі США.
«Нафта не піде до Китаю, якщо США відкриють ринок, — сказав Ромеро. — Немає сенсу відправляти її до Китаю. Це була ідеологія, а не економічна логіка».