Незабаром, 20 травня, мине сім років з моменту інавгурації президента Володимира Зеленського. Тривала війна та внутрішні кризи змінили як самого Зеленського, так і його команду, а також спосіб, яким він керує державою. З яким політичним та військовим планом президент підходить до восьмого року свого правління, що його турбує та на яких людей він зараз спирається – розбиралося РБК-Україна.
Читайте також: Зеленський працює над стратегією ведення переговорів з РФ без допомоги США, – Роlітісо
Головне:
- Швидкий мир зірвався. Переговорний сценарій, на який в ОП сподівалися на початку року, знову натрапив на головну перешкоду – питання територій.
- Якщо війна ще 1-3 роки. Влада все більше робить ставку на виснаження РФ, тиск на її ресурси, зміни всередині власної армії та тривале протистояння.
- Після Єрмака. Зеленський почав спілкуватися з більш широким колом осіб, з нинішнім главою Офісу у президента стосунки стали більш робочими та формальними.
- Туманне майбутнє. Джерела в оточенні президента по-різному оцінюють його намір знову йти на вибори після закінчення війни.
Сім років тому Володимир Зеленський готувався до президентської інавгурації. На свій перший, і, як тоді обіцяли, єдиний президентський термін.
Цей термін триває досі, і невідомо, скільки ще триватиме. Сподівання на мирне врегулювання, двічі з’являлися минулого року, зникли. Переговори зайшли в глухий кут, у політичних колах багато хто налаштовується на те, що війна триватиме ще рік-два-три.
РБК-Україна розповідає про те, який зараз план у Зеленського, на кого він спирається і чи може піти на нові вибори – коли б вони не відбулися.
Чому мир знову не настав
Фактичну заморозку переговорного процесу часто пов’язують з початком війни в Ірані. Дійсно, вона повністю переключила увагу Дональда Трампа та двох його універсальних переговорників, до такої міри, що сам президент США плутає ці війни у своїх виступах.
Проте численні співрозмовники в українській владі, знайомі з ходом переговорів, розповідають, що в глухий кут сторони зайшли ще раніше, у лютому, до початку іранської операції США та Ізраїлю.
Причому не можна сказати, що активізація переговорного процесу ближче до кінця минулого року зовсім не принесла результатів. Окрім кількох обмінів, українці, американці та росіяни змогли більш-менш узгодити численні пункти мирного плану. А військові – термінологію, пов’язану з дотриманням перемир’я та потенційним розведенням військ та інші технічні моменти.
Але в результаті все уперлося в головну проблему, очевидну з самого початку – територію, а саме підконтрольну Україні частину Донбасу (питання з ЗАЕС, в принципі, також можна віднести до територіальної теми, хоча тут воно все ж таки трохи другорядне).
Україна і прямим текстом, і всіма можливими каналами донесла до Москви, Вашингтона та всіх інших учасників процесу свою позицію: ніхто просто так не здасть росіянам Донбас. І крапка.
Бачачи це, росіяни навіть почали висловлювати все більші амбіції щодо ефемерної “демілітаризованої вільної економічної зони”, яка обговорювалася як компромісний варіант вирішення проблеми Донбасу. Її реалізація на практиці практично дорівнювала б повній і безумовній здачі українських територій – природно, варіант неприпустимий.
З американської ж сторони Україна зіткнулася з непорозумінням того, з чого, власне, весь цей шум.
“У Трампа абсолютно впевнені, що йдеться лише про цей невеликий шматок землі. Вони кажуть, мовляв, чого ви уперлися, так віддайте ви його росіянам, справи-то, зате закінчимо війну, підуть інвестиції, все буде добре. І ми ніяк не можемо їм пояснити, що в такому випадку – окрім того, що віддавати свої землі в принципі не можна – у росіян відразу з’являться претензії на інші території і не лише території, ми тим самим лише полегшимо їм життя, і все”, – говорить РБК-Україна співрозмовник з української сторони, добре знайомий з ситуацією.
Ймовірно, в значній мірі через це (а не лише через Іран) Стів Уіткофф і Джаред Кушнер все ніяк не доїдуть до України. Сенс приїжджати, якщо тут вони почують ті ж самі аргументи з української сторони.
Можливо, раніше у них була ідея про те, що тут, на місці, вони зможуть когось у чомусь переконати (РБК-Україна чула і таку думку від джерел у владі) – але і це навряд чи можливо, оскільки з питання Донбасу більшість і політикуму, і суспільства дотримується тієї ж позиції.
Читайте також: Путін може запропонувати припинення вогню в обмін на скасування деяких санкцій, – Зеленський
“На попередньому етапі переговорів була спроба дожати Україну до якогось формату здачі території, на що ми не пішли, і Росію до якогось формату альтернативного – вільна економічна зона, стоїмо де стоїмо, відходимо на рівні дистанції”, – розповідає співрозмовник в президентському оточенні.
В результаті, Трампу не вдалося ні те, ні інше. Україна не погодилася віддати Донбас, а Росія зробила ставку (програшну) на удари по енергетичній інфраструктурі.
Проте, за словами обізнаного джерела видання, на горизонті тепер новий етап – спроба американців “продати” зняття санкцій в обмін на якісь ефемерні поступки з російської сторони. Зокрема, на перемир’я без гарантій, про що раніше писало РБК-Україна. “Звичайно, дальнобійні удари триватимуть незалежно від дипломатії, це наша тактика”, – додає співрозмовник в оточенні Зеленського.
План Зеленського
Як висловився один майстер українських політичних афоризмів, “якщо війна не закінчується, значить, вона триває”. Отже, генеральна стратегія України залишається незмінною, звичною для війни на виснаження – протриматися довше, ніж противник.
Якщо трохи конкретніше: укріплюватися самим, послаблювати ворога до того моменту, коли Росія вже не буде в змозі продовжувати війну з економічних причин. І коли дірки в бюджеті та наростаюче внутрішнє невдоволення не можна буде загасити відключеннями інтернету та криками на федеральних телеканалах.
Якщо за рік Силам оборони вдасться ще більше виснажити росіян на полі бою, не давши при цьому їм захопити Донеччину, то далі Москва може поумерити свої апетити і погодитися на щось менше, наприклад, на завершення війни по лінії зіткнення (без юридичного визнання Україною захоплених територій). Принаймні, як розповідають джерела РБК-Україна, таке бачення має місце на Банковій, хоча й там його далеко не всі поділяють.
“Такий компроміс разом з можливим вступом України в ЄС може бути сприйнятий нашим суспільством. І далі може дозволити Зеленському йти на вибори. Для Кремля ж також важливо встигнути домовитися поки Трамп у Білому домі. Навряд чи будь-який інший президент США після нього надасть їм таку можливість – повернутися з ізоляції”, – міркує один із співрозмовників РБК-Україна.
В цьому сенсі війна в Ірані передбачувано зашкодила українській стратегії. Проте, здається, не катастрофічно. Від одного з співрозмовників РБК-Україна звучала оцінка, що раптове підвищення цін на нафту допомогло Росії компенсувати не більше 10% свого дефіциту, але фундаментальні проблеми нікуди не поділися.
Тим більше, що Україна, спостерігаючи за діями США, вирішила взятися за антиросійські санкції самостійно, планомірно виганяючи російські НПЗ, у тому числі й у глибокому тилу агресорів.
Таким чином вирішуючи дві задачі: не дати росіянам цілком скористатися зростанням нафтових цін і провокуючи невдоволення серед “глибинного народу”, який досі залишався “поза політикою”. Залишатися “поза політикою” навіть за тисячу з лишком кілометрів від лінії фронту вже неможливо, коли ця “політика” натурально стукає в двері і змушує закривати вікна від отруйного диму з горючих НПЗ.
Крім того, Зеленський в цілому зміг провернути досить успішний “спін”, перетворюючи проблему – війну в Ірані – на можливість. Україна дуже оперативно “впригнула” в близькосхідний конфлікт, показавши на практиці свої можливості в сучасній війні (за деякою інформацією, навіть на незадоволення американців).
Але два візити до Саудівської Аравії з проміжком у кілька днів, поряд з іншими державами, та перспективи подальшого військового співробітництва того точно варті.
“Президент, звичайно, дуже піднаторів у міжнародній політиці, він надає динаміку, змушує рухатися цей чинний геронтократичний Захід. Він цим живе і бачить тут свою ефективність”, – говорить співрозмовник в оточенні Зеленського.
За його словами, в уході Андрія Єрмака, раніше курируючого і міжнародний напрямок, є і позитив – тепер весь міжнародний блок замкнутий на Зеленського особисто.
“Єрмак був більш процесним людиною, звідси всі ці безкінечні Zoom’и, робочі групи… Зеленський предметніше: що потрібно, щоб, наприклад, нам дали якесь конкретне озброєння або там корабель? Ага, треба з’їздити з візитом туди-то. Все, поїхали”, – говорить співрозмовник.
Окрім вибивання різноманітної допомоги та укладання контрактів на міжнародному напрямку є ще одна глобальна задача – вступ до Європейського Союзу.
На відміну від багатьох інших питань, одним натиском тут справу не вирішити. В тому числі тому, що тиснути потрібно не на одну країну, а на цілий блок. У ньому є країни великі та малі, зі своєю внутрішньою політикою, претензіями до України, а то й майже не прихованим страхом – від того, що до Європейського Союзу приєднається не маленька Чорногорія, а величезна країна з добре розвиненими окремими секторами економіки.
Про те, як бачать процес євроінтеграції з Києва та Брюсселя, РБК-Україна нещодавно детально писало. За минулий час вдалося усунути одну велику проблему – Віктора Орбана, але вимоги Європейського Союзу до України в сфері реформ нікуди не зникли. Тому вступ до ЄС вже у 2027 році нереальний – про це говорять навіть найбільші друзі України в Європі.
Якщо євроінтеграція стане частиною потенційної “великої угоди”, процеси можуть прискоритися – з цим погоджуються співрозмовники РБК-Україна і