«Не дозволяй уяві опанувати тобою, бо тоді удаване стане наглядачем твого дійсного».
Так говорив вуйко Дезьо
Власність була завжди. Її основне призначення — слугувати підтвердженням добросовісності людини в транзакціях. Це було своєрідне забезпечення довіри до учасника угоди. Особливістю капіталізму є те, що таким гарантом виявленої довіри він визначив не саму власність, а право на власність. Це було надзвичайно зручно з технологічного погляду.
Фактично власність, проведена через інституційну процедуру набуття прав, ставала капіталом. Найважливішим у такій технології було те, щоб її визнавали всі й навколо капіталів формувалося поле довіри. Всі капітали були забезпечені власністю. У цьому й полягав сенс буржуазних революцій — у відмові від старих форм легітимізації довіри в транзакціях.
Нації з’являються, коли з’являється капіталізм. Це пов’язано з тим, що вилучення з власності її економічного потенціалу, який і становить сенс капіталу, відбувається через універсальну інституційну процедуру. Тобто на зазначеній території має діяти універсальний закон — не воля суверена, а саме єдиний для всіх закон, що регламентує набуття, збереження та успадкування права власності. Виникає вимога щодо формування чітко визначених територій, де діє універсальна, а не вибіркова формула перетворення власності на капітал. Фіксація таких «капіталістичних» територій призводить до фіксації «політичного населення», яке визнає спільні закони й інституційну формулу. Це об’єднане населення й формує майбутню політичну націю. Звісно, спільна мова, віра, традиції сприяють розповсюдженню, є механізмом поширення таких процедур, бо несуть у собі потенціал довіри. Тобто вони є інструментом зменшення транзакційних витрат у разі впровадження зазначених реформ.
Відтак території феодальних угідь, королівств, князівств тощо починають об’єднуватися навколо спільної універсальної інституційної процедури, яка перетворює власність на капітал, що своєю чергою забезпечує такому трансформаційному шляху беззаперечні конкурентні економічні переваги. Все це й визначає території формування нових політичних націй.
У наш час глобальне поширення інституційної процедури, її універсальність призводить до розмивання «національних» кордонів у первісному їх сенсі. Відтак упосліджується значення спільності мови, традицій, віри, культури тощо, які були інструментом сприяння впровадженню та закріпленню «капіталістичних» об’єднань. Навпаки, вони стають своєрідним гальмом глобалізації, джерелом зростання транзакційних витрат. Ці суто технологічні, інструментальні труднощі щодо поширення глобальної універсальної легалізації прав власності загострюють ментальні суперечності, що проявляється в зростанні консервативних настроїв у населення, ретроградних тенденцій у розвитку політичного життя країн, об’єднаних колись локальною спільною економічною формулою.
Нація опиняється на роздоріжжі: йти слідом за вимогами глобальної економіки, розмиваючи ознаки власної ідентичності, чи намагатися зберегти її, стаючи на шлях ізоляціонізму. Другий шлях завжди буде економічно програшним. Перший шлях підтримуватиме економічний розвиток, але відразу постає запитання: «Хто його усвідомлюватиме?».
Як вирішуватиметься це питання надалі, побачимо. Але надзвичайно важливо, щоб такі рішення ухвалювалися без агресивного впливу та втручання зовнішніх сил із інституційних анклавів сваволі або патологічного марнославства, які за своєю суттю є ворожими до дотримання законності та прав — основ нинішньої капіталістичної цивілізації.
Наразі все виглядає навпаки. Тож ми спостерігаємо справжню цивілізаційну війну.
Так сталося, що цю війну противники ведуть на різних картах бойових дій. На планах України та Заходу — фронти, логістика, ресурси, санкції, моніторинг порушення прав людини тощо. У Путіна на столі карти зовсім інші. Не можна сказати, що його не обходить воєнна ситуація. Але здебільшого його увага прикута до мап країн світу й окремих територій, на яких відображається стан суспільних настроїв. Його цікавить збурення суспільної думки в регіонах, на яких нині зосереджений інформаційно-психологічний удар. Мета його атак — всеможливі демократичні процедури, опитування, плебісцити, референдуми, вибори тощо. Там він просуває свою зброю через формування електоральних мас, вигідних Росії на сьогодні. Створюючи в країні розгардіяш думок, дезорієнтуючи виборця, впроваджуючи в суспільний діалог гризоту та лайку, залякуючи кожного мешканця країни кризами, катаклізмами, економічними потрясіннями, навіюючи почуття безпорадності та беззахисності, Кремлю вдається сформувати настрої гнітючого скепсису щодо майбутнього у значної кількості людей. Тож вони отримують своєрідний футурошок.
Цей шок проявляється у формуванні в панівної частини населення відчуття смутку або тривоги, безнадії або почуття провини. У взаєминах громадян з’являються дратівливість і неспокій, яких доти не було. Люди втрачають інтерес до улюблених занять. Лікарі констатують зростання кількості пацієнтів зі скаргами на втому й апатію, труднощі з концентрацією уваги. Розлади сну або апетиту набувають значного поширення. Панівними стають нав’язливі думки про події минулого.
Тепер потрібно лише організувати партійний проєкт під консервативними гаслами. А оскільки ця партійна ніша зазвичай зайнята, то публіці пропонується крайня консервативна екзотика. І що більшим є зазначений шок, то більше прихильників у такої інспірованої Кремлем «політичної» сили.
Усі ці технології були добре відпрацьовані ще радянськими спецслужбами. Зараз їх ефективність примножено завдяки інформаційним мережам, які, до речі, блокуються в самій Росії, бо там добре розуміють ці загрози. Просто на демократичному Заході нікому не спаде на думку займатися чимось подібним.
Із проявів «воєнних дій» на цих картах Кремля можна сформувати довгий перелік: від Каталонії через Брекзит, Альтернативу для Німеччини та інше до нинішніх виборів у Румунії, Польщі тощо. Україна була полігоном таких впливів і залишається ним.
Не слід думати, що програш або виграш неоконсерваторів чи інших ангажованих сил сприймають у Кремлі буквально. Війна на таких картах має багатофакторний прояв і є хронічною. З латентних форм у потрібний момент вона може бути переведена в стан гострого запалення. Що теж легко робиться через добре організовану та забезпечену ІПСО. В такий спосіб, навіть якщо не вдається домогтися парламентської перемоги, стає можливим політичне просування в потрібній країні необхідних Кремлю висновків і оцінок уже щодо реальних бойових дій, які веде Росія, або щодо санкцій проти неї. Відбувається прихована узурпація політичного життя держави, або ж його дезорганізація. Прикладів можна не наводити. Вони поруч на західному кордоні України.
Приміром, оцінімо результати виборів у США. Хтось може сказати про запобіжні інструменти демократичної системи, суди, автономію штатів тощо. Усе це так. Але результатом виборів у Сполучених Штатах Америки стало те, що демократи та республіканці почали ставитися одне до одного вкрай негативно й нетерпимо. Сповідуючи негативну етику та культивуючи цинічне ставлення до життя інших, ініціатору спецоперацій на картах територій дуже легко можна перетворити «вкрай негативне» ставлення на «вороже» тощо. А поділ між політичними силами — 50 на 50.
Ми перебуваємо в стані цивілізаційної війни, й футурошок — один з її інструментів. Його мета — відібрати в націй майбутнє й занурити народи у з’ясування питань минулого, на які день сьогоднішній уже колись дав відповідь.
Вінстон Черчилль зазначав: «Якщо тобі доведеться пройти крізь пекло, йди якомога швидше». До цього слід ще додати: «й не озираючись».
Нині всі ми — й Україна, й Польща, й Румунія, й Ізраїль, уся Європа та інші країни — йдемо крізь пекло, бо Кремль підпалює з усіх боків.
От коли ми це пекло проминемо — зможемо собі дозволити озирнутися назад на історію. Та й тоді потрібно буде проявити мудрість і відповідальність, розуміючи, що правда — не в історії, а в тому, що останню не можна читати з чорною свідомістю. Той-таки Вінстон Черчилль застерігав: «Затіявши суперечку сучасного з минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє».
Маємо народну пораду: «Ранок покаже, що вечір не скаже».
Нині всі ми занурені в «ніч» війни. Щоб її пережити, маємо чітко бачити, як діють розпалювачі війни та їхні попихачі, й чинити цьому солідарний спротив. А коли настане «світанок», добре усвідомити, що пошук майбутнього полягає не в утвердженні нав’язаних протилежностей — запропонованих кимось манівців вигаданого розвитку, а в пошуку спорідненості шляхів поступу націй, закладеного у спільності долі людства.
Потрібно лише дочекатися «світанку» цивілізації.
5 липня 2013 року в статті «Постдемократія: цивілізація примусового успіху» я написав: «Цілком можливо, що в умовах нинішнього переформатування парадигм цивілізації саме Україна продемонструє правдивість настанови про те, що «останні стануть першими». Проте тоді ніяк не міг собі уявити, як ця настанова проявиться в дійсності.
Нині знову згадую євангельські слова: «І багато хто з перших останніми стануть, а останні — першими». Але тепер я абсолютно впевнений, що нині вони стосуються українців, які наближають «світанок» цивілізації.
Ми є свідками того пророцтва, але ще не можемо його осягнути, бо те, що відбувається, не охоплюється лише світськими ознаками величі та слави. Подвиг українців іще належить оцінити й усвідомити в усій його екзистенційній повноті майбутнім поколінням.
P.S. Комусь може здатися, що закінчення статті занадто пафосне. Мені теж воно видалося таким. Та я відразу зрозумів, що це і є прояв нав’язаного та впровадженого футурошоку. Тому закінчення вирішив не змінювати.
P.P.S. Ви помітили, як з ужитку в нас починає зникати слово «перемога»? Це наслідки тих самих навіяних ворогом станів. А Перемога неодмінно буде, бо ми вже перемогли!