Спеціальний трибунал щодо агресії РФ – що від нього чекати
Автор Гюндуз Мамедов кандидат юридичних наук, Заслужений юрист України, заступник генпрокурора України у 2019-2022 роках Трибунал над РФ за агресію включатиме міжнародних суддів, прокурорів і дозволить розгляд заочно.
Понад одинадцять років після першого пострілу й більш як три — від моменту повномасштабного вторгнення. І от ми стали свідками історичного рішення — підписання угоди з Радою Європи про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Більш як 35 держав, а також Європейський Союз висловили політичну підтримку створенню Трибуналу. За цим стоїть не лише дипломатія, а й філософія права, яка передбачає, що агресію має бути названо злочином. Важливість цієї історичної події не варто применшувати. І з юридичного, і з політичного погляду це вельми амбіційний крок. Але навіть тут є певні підводні камені й певна правова вразливість, про що варто говорити, аби уникнути розчарувань і невідповідності між очікуваннями й реальністю.
Злочин агресії — це не просто про бойові дії чи обстріли. Це — про рішення. Рішення вторгнутися на територію іншої держави попри заборону, закріплену в Статуті ООН. Це — первинний акт, без якого не було б ні злочинів проти людяності, ні воєнних злочинів. І саме цей первинний злочин протягом тривалого часу залишався поза зоною досяжності міжнародного правосуддя. Фактично вперше після Другої світової війни злочин агресії стає предметом кримінального судочинства. Те, що російська агресія проти України має отримати правову оцінку, визнала Генасамблея ООН (зокрема в резолюції ES‑11/7 від 24 лютого 2025 року).
Процес створення Трибуналу актуалізовано ще й тим, що Міжнародний кримінальний суд, попри всю свою вагу, не має повноважень розглядати справи про агресію, якщо сторони не є учасницями Римського статуту. Не можна оминути той факт, що саме тлумачення злочину агресії спричинило значні суперечки серед країн-учасниць. І лише 2010 року в Кампалі держави-учасниці Римського статуту ухвалили поправки, що визначають злочин агресії. Але ці норми діють лише за згодою сторін (це одна з умов) — і, як у випадку з Росією, просто не працюють. Тож утворилася юрисдикційна прогалина, яку треба було заповнити.
Уперше серйозно про створення спеціального трибуналу заговорили ще 2022 року. Ініціативу підтримала низка впливових юристів, зокрема адвокат Філіп Сендс написав на цю тему статтю, що задала тон дискурсу. Далі колишній прокурор Нюрнберзького трибуналу Бенджамін Ференц (нині покійний), колишні прем’єри Великої Британії Гордон Браун і Джон Мейджор підтримали ідею. Вони провели паралель із Нюрнбергом: світ уже мав прецедент, коли міжнародне право знаходило сили дати ім’я злочину розв’язування війни. Злочин агресії як окремий міжнародний злочин вперше був прямо закріплений саме в Статуті Нюрнберзького трибуналу 1945 року під назвою «злочини проти миру», що охоплювали планування, підготовку, початок або ведення агресивної війни.
Тож сам факт того, що злочин агресії має отримати правову оцінку, сумнівів не викликає. Як і те, що зробити це складно.
Від моменту появи ідеї вона досить швидко набула форми. Біля витоків розбудови стояв нинішній суддя ЄСПЛ Микола Гнатовський, його справу продовжив Посол із особливих доручень МЗС України Антон Кориневич.
Створений Трибунал — це інноваційна модель: гібридний із міжнародним ядром. Тобто він не є універсальним міжнародним судом у стилі МКС або Трибуналу для колишньої Югославії чи Руанди, але має достатньо ознак міжнародності, аби бути визнаним частиною системи міжнародного кримінального правосуддя. Його структура включає палати суддів, Офіс прокурора і Реєстр. Суддів і прокурорів запропонують держави, які приєдналися до угоди, а їхній професійний рівень оцінюватиме незалежна комісія. Наразі склад не визначений — це питання відкритого процесу. Але ключове: трибунал створюється з розрахунком не лише на вироки, а й на нову юридичну модель відповідальності за злочин, який раніше часто залишався поза фокусом. Щодо компенсацій, то Статут Трибуналу передбачає передачу коштів, зібраних шляхом штрафів або заходів конфіскації, міжнародному механізму, з пріоритетом механізму компенсації, створеного відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй A/RES/ES-11/5 від 14 листопада 2022 року для відшкодування збитків, що виникають унаслідок міжнародно-протиправних дій Російської Федерації в Україні або проти України.
Мандат Трибуналу — притягнення до відповідальності осіб, які ухвалили рішення про застосування збройної сили проти України з порушенням Статуту ООН. Зокрема йдеться про «керівну трійку» — президента, прем’єра та міністра закордонних справ РФ. Формально суд зможе розслідувати їхні дії, але не зможе завершити провадження, поки вони перебувають на посадах. Статут передбачає: процес буде призупинено до моменту втрати ними відповідного статусу. І це — одне з найслабших місць усієї конструкції. Бо поки крісло під обвинуваченим не спорожніє, вирок не з’явиться.
Цікаво, що й питання самих розслідувань проти «керівної трійки», яка має імунітет, викликає дискусію серед фахівців, котрі вважають це порушенням, якщо керуватися логікою Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності та Європейської конвенції про імунітет держав. І тут важливо згадати один прецедент. У справі «Демократична Республіка Конго проти Бельгії» (2002) Міжнародний суд ООН постановив, що чинні міністри закордонних справ користуються повним імунітетом від кримінальної юрисдикції іноземних держав, навіть у випадках звинувачень у тяжких міжнародних злочинах. Це рішення підтвердило, що такий імунітет є процедурним захистом, який не усуває особистої відповідальності, але унеможливлює судове переслідування під час перебування на посаді. Водночас було зазначено, що чинний або колишній міністр закордонних справ може бути підданий кримінальному переслідуванню в певних міжнародних кримінальних судах, якщо вони мають юрисдикцію.
Водночас Трибунал точно зможе давати правову оцінку іншому військово-політичному керівництву РФ (насамперед членам Радбезу РФ, а це понад 30 осіб) і, ймовірно, Білорусі та КНДР. Але зрештою, якщо Трибунал визнає, що дії РФ не були так званою самообороною, як це хоче подати російська пропаганда, то навіть функціональні імунітети в майбутньому не врятують «трійку».
Трибунал також закладає механізм in absentia — розгляд справ за відсутності обвинуваченого. Це не новина для міжнародного права, але достатньо рідкісна можливість, яка дає шанс на вироки навіть без присутності обвинувачених. Зокрема можливість застосовувати заочний механізм була передбачена в трибуналах по Лівану, Сьєрра-Леоне та ЦАР, однак навіть там його застосовували обмежено.
Щодо нашого випадку, то Спеціальний трибунал може розглядати справу за відсутності обвинуваченого, якщо той однозначно відмовився бути присутнім або було вжито всіх розумних заходів для його виклику та повідомлення про обвинувачення, але інтереси справедливості вимагають продовження провадження. У такому разі трибунал гарантує, що обвинувачений належним чином сповіщений про справу й має захисника — призначеного ним самим або, за потреби, самим Трибуналом. Якщо особу засуджено заочно, вона має право на повторний розгляд справи у своїй присутності, якщо прямо не відмовиться від цього права або не визнає рішення. Наприклад, на слуханнях щодо збиття літака рейсу МН17 понад три години зачитували, як підозрюваних належним чином сповіщали про обвинувачення.
Водночас дуже важливо, щоб Спецтрибунал охопив і події з 2014-го — окупацію Криму, Іловайськ, створення окупаційних адміністрацій. Український парламент у Законі України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (ст. 1) установив день початку тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя — 20 лютого 2014 року. А Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у своїй ухвалі у справі «Україна та Нідерланди проти Росії» (заяви №8019/16, 43800/14, 28525/20) визнав, що Росія встановила ефективний контроль над Кримом не пізніше 27 лютого 2014 року. Таким чином ці дати можуть фігурувати як початок агресії. В Статуті наразі застосовано досить гнучкі формулювання. Тож це питання інтерпретації мандату та політичної волі. Але такий підхід дав би змогу говорити не лише про символічну справедливість, а й про повноцінне визнання джерела війни.
Унікальність цього трибуналу — ще й у тому, що його створено не Радбезом ООН, а в партнерстві з Радою Європи з можливістю приєднання інших країн. Водночас важливо уникнути регіонального характеру. Інакше деякі держави можуть не визнавати легітимності Трибуналу. Це має бути спільна відповідь країн, які вірять у верховенство права, на виклик міжнародній безпеці.
І тут постає логічне запитання. А чи не краще було піти шляхом створення трибуналу на базі Генасамблеї ООН? Це зняло б гостроту питання щодо його легітимності, яка так чи інакше впирається у саму архітектуру міжнародного правопорядку, закладену в Статуті ООН. Зрозуміло, що шлях через Раду безпеки для нас закритий. Коли в Раді безпеки виникає конфлікт інтересів і агресором є одна з її постійних держав-членів, вона фактично блокує будь-яку відповідальність. Так, Генасамблея сама собою не може створювати трибунали. Однак прецеденти реагування вже були: в історії Генеральна асамблея неодноразово перебирала на себе частину функцій Радбезу, зокрема в межах резолюції Uniting for Peace (1950), яка передбачає можливість дій, коли Рада не спроможна реагувати через вето агресора. Саме така ситуація склалася сьогодні. І ми вже бачили застосування відповідного механізму в лютому 2022 року. Маємо розуміти, що Статут ООН є живим документом. Його положення є динамічними й не раз тлумачилися з урахуванням нових викликів. Ба більше, такий трибунал міг би охопити всі міжнародні злочини, тобто бути універсальнішим. Маємо приклади механізмів для Камбоджі, М’янми. Чому не пішли таким шляхом? Можемо тільки здогадуватися.
Тож зараз залишається аналізувати той формат, який маємо. Наразі Росія вже заявила, що не визнає цього суду. Але правосуддя не зупиняється через відсутність згоди ймовірного злочинця. Механізми відповідальності мають бути дієвими навіть тоді, коли винні мовчать.
Підписання угоди — це не фініш, а старт. Наступний етап — організаційна реалізація: формування складу, фінансування, процедурна логістика. Найважливіше — питання ефективності. Адже в ідеалі Трибунал не мав би зупинятися виключно на злочині агресії за такого масштабу воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Натомість він міг би стати частиною повноцінної архітектури правосуддя за наслідками російсько-української війни. Адже наразі всі інші злочини — воєнні, злочини проти людяності, ймовірний геноцид — лишилися на МКС, національній системі та принципі універсальної юрисдикції, що не відповідає страшним масштабам.
Тож уважно стежмо за процесом, який буде довгим і виснажливим. Міжнародна спільнота має бути готовою довести справу до кінця, подаючи політико-правовий сигнал світу про те, що агресія не залишиться без покарання, навіть якщо її вчиняє постійний член Ради безпеки. Водночас дуже не хотілося б, аби вироки залишилися декларативними й не виконувалися, а процес став політизованим. Адже ставки дуже високі: на нас чекає або успіх, або кінець міжнародної кримінальної юстиції в тому вигляді, якою ми її знаємо. Бо правосуддя — це насамперед не символ, а реальний результат.